Схоже, що в Україні вже стало національною особливістю верховенство бюджетних законів над усіма іншими. Інакше як пояснити той факт, що впродовж останнього часу головний фінансовий документ року — за суттю — тактичний, «підпорядковує» десятки законодавчих актів, які визначають стратегію економічного розвитку країни та соціальні зобов’язання держави.

 З цієї точки зору, проект закону «Про Державний бюджет України на 2004 рік» може побити чи не всі рекорди, призупинивши дію певних статей майже ста чинних законів. Автори проекту в такий спосіб застрахували «ризики втрат бюджету», викликані змінами базових норм оподаткування.

Через це вже другий рік поспіль залишаються «замороженими» статті 21 та 22 Закону «Про інноваційну діяльність», що визначають особливий порядок оподаткування та митного регулювання інноваційної діяльності.

Нагадаю, що за цим законом, який набув чинності в липні 2002 року, державну підтримку мали отримати усі суб’єкти господарювання, які реалізують в Україні інноваційні проекти, та підприємства, що мають статус інноваційних. Зокрема, стаття 21 передбачала, що 50 відсотків податку на додану вартість з операцій із продажу товарів, пов’язаних з виконанням інноваційних проектів, і 50 відсотків податку на прибуток, одержаний від виконання цих проектів, повинні залишатися у розпорядженні платника з подальшим використанням винятково на фінансування інноваційної і науково-технічної діяльності. Цією статтею також передбачено й інші пільги: 50-відсотковий земельний податок та прискорена амортизація основних фондів — щорічна двадцятивідсоткова норма.

Стимулювати виробництво особливо важливого інноваційного продукту мало б звільнення від сплати ПДВ і ввізного мита на сировину, устаткування, обладнання, комплектуючі та інші товари (крім підакцизних), які не виробляються в Україні, або виробляються, але не відповідають вимогам проекту.

Така підтримка українського виробника, безперечно, могла б зрушити з місця інноваційний процес, дала б змогу істотно підняти рівень технологічного розвитку країни, заохочувала б до розробки продукції нового покоління, залучення до цієї справи значних інвестицій, в тому числі іноземних.

Однак задекларовані наміри держави — поки що гарна казка. Адже у проекті бюджету на наступний рік знову передбачається призупинення згаданих вище статей Закону «Про інноваційну діяльність». Уряд обгрунтовує свою позицію нагальною необхідністю покриття ризиків втрат бюджету від впровадження нових ставок оподаткування.

Можливо, це і конче потрібно, однак важко погодитися з такою логікою, коли економічна стратегія, пріоритетні цілі нівелюються, якщо не перекреслюються бюджетною тактикою. А інновації — це стратегія! Це питання економічної і національної безпеку.

Сьогодні ні для кого не секрет, що структурні зміни, які відбуваються в економіці України останніми роками, засвідчують стрімку втрату позицій цілих галузей, що  визначають науково-технічний прогрес. По суті, йдеться про прогресуюче технологічне відставання вітчизняної промисловості від розвинених країн світу. Чим це може обернутися у разі вступу України до СОТ — неважко спрогнозувати. Ми опинимося, висловлюючись спортивною термінологією, у глибокому нокауті.

Я вніс до проекту закону «Про Державний бюджет України на 2004 рік» пропозицію про вилучення статті 74, яка призупиняє дію статей 21 та 22 Закону «Про інноваційну діяльність». Однак Кабінет Міністрів, готуючи проект до другого читання, цю пропозицію чомусь відхилив. Тому я розраховую на підтримку народних депутатів під час постатейного голосування проекту бюджету, бо вважаю, що, покриваючи в такий спосіб ризики втрат бюджету, ми ризикуємо незрівнянно більше. Нам потрібно нарешті зрозуміти це і розірвати зачароване коло. Інакше доходна частина бюджетів наступних років звужуватиметься з року в рік як шагренева шкіра.

Звідки візьмуться кошти, якщо більшість промислових підприємств — основних джерел наповнення бюджету — випускають продукцію на морально і фізично зношеному обладнанні, яка не може конкурувати на світовому ринку, а отже, і приносити очікувані прибутки? А в тих підприємств, яким вдалося правдами й неправдами якось утриматися на плаву, у такий спосіб відбирають стимул запроваджувати щось нове, працювати на суспільство.

До речі, у давньому Римі стимулом називали палицю, якою поганяли. У сучасному розумінні стимул — це певна нагорода, пряник, якщо хочете. Вчені і практики в один голос стверджують, що в інноваційній політиці серед двох основних рушійних сил — ресурсів та стимулів, які здатні прискорити інтенсифікацію виробництва, першість слід віддати саме стимулам.

Власне, це засвідчує і приклад радянської економіки, яка, маючи величезні сировинні та виробничі ресурси, найпотужніший у світі науковий потенціал, без належного заохочення, зазнала краху, що і стало причиною розпаду колишнього Союзу.

В умовах тотального дефіциту грошей навіть на нагальні соціальні програми, гарантовані законом, стимули дали б потужний імпульс інвестиційній діяльності в Україні. Цього імпульсу зачекалися потенційні інвестори і вітчизняні, й іноземні, які могли б активніше вкладати гроші в українську економіку.

Від цього виграли б усі. Однак негативна практика застосування «стоп-крана», за якої закон про бюджет зупиняє дію сотні чинних законів, відсутність достатніх гарантій того, що вкладені кошти не підуть прахом — речі цілком не сумісні з поняттям сприятливого інвестиційного клімату.

У зв’язку з цим хотів би зауважити, що уряди багатьох розвинених країн ще 30—50 років тому збагнули безперспективність і згубність екстенсивного методу господарювання і необхідність переходу на нові наукоємні, енергозберігаючі, екологічно чисті технології. Вони зуміли об’єднати всі зацікавлені сторони: науково-дослідні установи, підприємницькі структури, фінансові організації та державні органи управління, розробили ефективну систему стимулювання, чим мінімізували шлях від новітніх ідей до їх втілення.

Кожна з цих країн розробила власну систему заохочення до інновацій. Японці, наприклад, не залишають поза увагою і практикують винагородження будь-яких ідей, в тому числі й дитячих, з єдиною метою — спонукати людей до творчого мислення. Не дивно, що ця країна попереду планети за кількостю ноу-хау й якостю товарів.

У Фінляндії у 80-х роках пішли шляхом створення спеціальних інноваційно-інвестиційних центрів на базі наукових установ, куди люди могли прийти зі своїми пропозиціями, інноваційними проектами. І якщо експертиза давала висновок про економічну доцільність тієї чи іншої ідеї, автор одержував безпроцентний кредит на її впровадження із солідною відстрочкою повернення грошей — після п’яти років прибуткової діяльності. До речі, завдяки цій системі з’явилася і набула потужності знаменита в усьому світі «Нокія» та багато інших перспективних компаній. Таких прикладів у світовій практиці задосить.

А у нас справжній інтерес до інновацій проявився лише у 90-х роках, після того як в економіці, котра вичерпала свій потенціал, наступив катастрофічний обвал, що в часі збігся з переоцінкою цінностей в усьому світі і формуванням нових геополітичних реалій.

Тепер престиж та міць держав забезпечуються не так природними багатствами та ядерною зброєю, як новими технологіями, рівнем інформатизації, інтелектуальним потенціалом, що й визначає їхню роль і перспективи на світовому ринку.

На жаль, Україна, яка на період розпаду Союзу мала науково-технічний потенціал, що на той час відповідав за багатьма параметрами рівню передових країн, схоже, втратила шанс поступового переходу економіки на інноваційний шлях. І це при тому, що питання інноваційного розвитку декларувалося на всіх рівнях як складова національної стратегії. Під неї створювалися державні комітети з питань науки і техніки, навіть міністерства. У перші роки незалежності Верховна Рада ухвалила низку законів, зокрема «Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності», «Про науково-технічну інформацію», «Про охорону прав на винаходи» тощо. Однак усі ці «заходи» були фрагментарними, непослідовними, а тому, за великим рахунком, безрезультатними. Лише в 1999 році парламент затвердив Концепцію науково-технічного та інноваційного розвитку України. Базовий закон у цій сфері — «Про інноваційну діяльність», на жаль, так і не запрацював у повному обсязі.

А між тим час не жде. За теперішніми перипетіями довкола розподілу мізерних державних ресурсів, за суєтним, що завтра може видатися безглуздою і непотрібною тратою зусиль, ми втрачаємо, можливо, останній шанс зберегти економічну незалежність.

Світова практика й досвід давно довели, що альтернативи інноваційному шляху зростання економіки немає. Наука, технології та інновації були і залишаться визначальним чинником розвитку суспільства. І якщо ми цього не зрозуміємо сьогодні, то в недалекій перспективі наша держава в географічному центрі Європи опиниться на її периферії.

Геннадій СТАНЕЦЬКИЙ, народний депутат України, член фракції політичних партій Промисловців і підприємців та «Трудова Україна».