Там, де кінчається асфальт

У будинку дитини вони вчаться сидіти і ходити, розмовляти і співати, їсти з ложки і самостійно одягатися. Зараз тут 65 малюків, якими цілодобово опікується 150 співробітників. Є сироти при живих матерях, є діти, чиї батьки вже померли від СНІДу. У день мого приїзду тут оформляли новачка: новонародженого знайшли в під’їзді житлового будинку в одному з міст області. До стаціонару дитячої лікарні немовля привезла міліція. Аналізи засвідчили, що малюк ВІЛ-інфікований.

— Для наших підопічних ВІЛ — не остаточний вирок, — підкреслює виконувач обов’язків головного лікаря Володимир Вовк. — Ми спостерігаємо за малюками до півторарічного віку, і якщо діагноз не підтверджується, вони знімаються з обліку. До речі, таких дітей майже одразу всиновлюють іноземці.

Групу півтора-дворічних ми застали на горщиках. Горщики, між іншим, не звичні пластикові, а емальовані, як у лікарнях: для кращої дезинфекції. Малі терпляче сиділи, спустивши штанці, і зацікавлено роздивлялися візитерів. «Ось ця наша дівчинка днями їде до Франції, вона здорова, і її вже удочерила одна сім’я, — похвалилася вихователька. — А ось на цього хлопчика теж приїздили іноземці дивитися, мабуть, заберуть».

Чи має шанс решта їхніх ровесників? Хай не на родину, а хоча б на нормальне життя? За словами Володимира Вовка, вражаючі результати дають антиретровірусні препарати, хоч вони шалено дорогі. Протягом року за рахунок іноземної фірми таке лікування отримувало 20 дітей, і ця група практично нічим не захворіла. Тоді як інші вихованці дуже легко підхоплювали різноманітні інфекції: від банальної респіраторки до герпесу. А при послабленому імунітеті це становить серйозну загрозу. Дуже часто у дітей, інфікованих ВІЛ, виявляють туберкульоз: така ось національна особливість імунодефіциту.

У відділі кадрів будинку дитини бажаючі працювати записуються в чергу! І це тим паче вражає, що гроші, які отримує персонал, важко назвати великими. Сама дорога автобусом туди-назад з’їдає чимало. Плюс змінна робота, та ще в темряві й по бездоріжжю діставатися до зупинки пізно ввечері.

— Сказати, що ми живемо у крайніх труднощах, не можна, — зауважує виконувач обов’язків головного лікаря. — Але щодня щось виникає: то бензину немає, то рукавичок, то дезинфікуючих розчинів. Навіть грошей, які виділяються на харчування, вистачає лише на десять днів. А потім що — діти голодні будуть? Пишемо листи, просимо.

Керівництво будинку дитини каже, що з усіх потенційних спонсорів найбільшу увагу виявляють іноземні благодійники і релігійні громади. Завдяки їм у закладі облаштовано ізолятор, придбано інвентар, з’явився автомобіль. Малюки відвідують вистави у ляльковому театрі і в цирку — там ніколи не відмовляють. А ось дуже багаті і відомі люди на прохання про допомогу здебільшого відповідають мовчанням. Може, через якесь упереджене ставлення до ВІЛ-СНІД у нашому суспільстві?

У будинку дитини і малим і дорослим доводиться боротися з хворобою та обставинами. Адже розташований заклад у тій частині Макіївки, де про досягнення цивілізації: централізоване опалення, газ, цілодобове водопостачання, каналізацію, — лише мріяли. Тому в чотириповерховій будівлі колишнього санаторію намагаються створити комунальну автономію. На жаль, бюджетних коштів для цього замало.

Формально в будинку дитини малюки перебувають до чотирирічного віку. Після чого їх переводять до інших закладів. Але зараз в обласному будинку дитини для ВІЛ-інфікованих живуть навіть семирічні. Спеціалізованих інтернатів для них немає, а віддати до звичайних неможливо. «Вони там просто загинуть, їм потрібне лікування», — хитає головою Володимир Вовк. Тому медична комісія продовжила термін перебування таких дітей ще на рік. А далі? Сьогодні ці малюки сховані від суспільства, але завтра їм жити серед нас. Лікарі кажуть, що ізоляція дітей з ВІЛ не потрібна, однак медичні працівники у школах та інтернатах повинні знати, як поводитися з такими пацієнтами. Схоже, наша система освіти не готова до цього. Тож сироти поки що залишаються у будинку дитини. Там, де кінчається асфальт.