До Свято-Миколаївської церкви, що в старовинному Дубно, місцеві жителі проявляють ще й світський інтерес. Пам’ятці архітектури першої половини ХVІІ ст., схоже, вже несила зберігати таємниці, тож відкрила їх сучасникам. Тепер утомлено зраненими часом і трагедіями мурами та віконницями спостерігає, як завдала клопотів історикам й археологам, які метушаться тут...
Не сирота, а битий
Таки чимало дісталося храму на своєму довгому віку. Бо в залежності від того, якій релігійній громаді передавався, змінювалась його «зовнішність». «Батьки» костелу при бернардинському монастирі (а це спільне дітище кількох князівських родин з’явилося на світ як католицький храм) Януш Острозький, Заславські, Любомирські та Сангушки навряд чи упізнали б у ньому свою «дитину». Адже 1875 року, за царату, коли у місті згорів православний собор, а тогочасний власник Дубно князь Любомирський відмовився будувати новий, костел вирішили пристосувати під православний собор. З’явилися дерев’яні бані, іконостас, настінний розпис.
Але 1920 року храм повернули католикам, у ньому розмістилися ченці-бернардини. Викинули іконостас, перемалювали настінний розпис, спиляли бані... У 1937 році костел реставрували — замінили пірамідальне завершення дзвіниці фігурним у стилі бароко, яким воно було наприкінці ХІХ століття. Справжньої сирітської долі зазнав храм у радянські часи, коли пам’ятку архітектури використовували не як культову споруду, а як звичайнісінький склад.
— Коли у дев’яностих роках споруду передали православній громаді, вона була в жалюгідному стані, — розповідає настоятель Свято-Миколаївської церкви УПЦ КП отець Дмитро. — Скільки вантажівок сміття вивезли звідси! І, звичайно ж, одразу взялися за реставрацію. У цьому нам посприяв Дубнівський міськрайонний центр зайнятості, куди ми звернулися по допомогу. Нас почули. Так з’явилася реставраційно-будівельна організація при церкві, в якій створено п’ятнадцять робочих місць для колишніх безробітних. Реставраційні роботи у старовинній будівлі мають свою специфіку, не терплять поспіху, тож просуваються повільно. Та й коштів для цього не завжди вистачає. А ще таємниці, які відкрив сучасникам старовинний храм, їх дещо пригальмували. Міняли будівельники підлогу в притворі, і лом «нащупав» порожнину. Сповістили археологів та істориків...
Слідами великих
Кожен крок у храмі лунко злітає угору. Аж не віриться, що тут колись ходили представники великих князівських родин, меценати, які робили пожертви на утримання костелу й монастиря. А коли наставав час відійти у вічність, підземелля костелу стали їх усипальницею. Крім представників Волинської шляхти Любомирських, Іллінських, Франковських, місцевого духовенства, тут знайшли останній спочинок отці та брати-бернардини, які мешкали у монастирі. Після опрацювання науковцями матеріалів у архівах Польщі, Литви, Росії, Білорусі, встановлено імена 129 духовних осіб, похованих у криптах, та 40 світських осіб, похованих у притворі.
— Поховання були у головній центральній крипті під основним вівтарем. Виявили крипту і в бічній північній наві. Як показали цьогорічні розкопки, у притворі знаходилося дуже багато поховань, які було опущено в землю, відтак уся площа притвору перетворилася на своєрідне кладовище, — розповідає старший науковий співробітник Інституту українознавства ім. Крип’якевича НАН України, кандидат історичних наук Віра Гупало, під керівництвом якої проводять археологічні розкопки у колишньому костелі, а нині Свято-Миколаївській церкві.
У притворі застали археологів. Робітник обережно розчищав труну, яку зачепив час.
— Що це за поховання? — цікавлюсь у пані Віри.
— Воно походить з першої половини ХVІІ століття. Ті, що нижче від нього, — ровесники цього храму, зведеного 1629 року, — розповідає науковець. — А ось у цьому похованні, де ми ведемо розкопки, небіжчик був одягнутий у контуш із натурального шовку кармазинового кольору, який запинався на гудзики, мав застібки на рукавах... Тут виявили залишки парамана, щоправда, він зберігся погано.
Передбачивши запитання, Віра Гупало пояснила:
— Параман — це два клаптики тканини, які з’єднувалися мотузками. Один із них висів на грудях, другий — на плечах. Парамани мали різні зображення — залежно від приналежності до релігійного братства і свідчили про те, що людина входить до певної релігійної спільноти, сповідує певний культ, обряди. Вважалося, що до людини, яка похована з параманом, Матір Божа проявить своє заступництво на Страшному суді.
— Пані Віро, але ж по цих похованнях ходили люди?.. — дивуюсь.
— Згідно з віруваннями західнолатинського обряду та людина, яка хотіла найбільше спокутувати своє земне життя, заповідала бути похованою перед церквою або костелом або при вході до молитовного залу, щоб по ній усі ходили. Це був знак найвищого смирення.
А в нижньому храмі...
Наприкінці 1991 року приміщення колишнього костелу бернардинів (а в останні роки тут містився склад) було передано УПЦ КП. 1992 року тут почалися богослужіння.
— Коли храм приводили в порядок, люди знайшли лаз, через нього спустилися в підземелля, побачили там замуровану стіну, — розповідає настоятель Свято-Миколаївської церкви отець Дмитро. — Хтось зауважив: «Цегла не польська, а руська». Розбили стіну... Постала страшна картина — підземелля було завалене людськими кістками. Знайшлись очевидці, які розповіли, що тут у сорокових роках, перед початком та у перші дні війни, енкаведисти розстрілювали людей. Храм обрали тому, що за товстими стінами не було чути пострілів. Людей заводили до підземелля, повертали спинами до солдата, який стріляв їм у потилицю. Біля ката стояв чайник з горілкою, він припадав до нього, в такий спосіб «заспокоюючи» совість. Тут знайшли два скелети — великий і маленький, обвиті колючим дротом, з чого можна припустити, що над людьми ще й знущалися. Коли фашисти наблизились до Дубно, людей уже не заводили в підземелля, а розстрілювали біля стіни храму, а потім скидали у підземелля через душники (вузькі віконця), тому багато людських скелетів лежать горілиць.
— У лівих нішах храму ми виявили чотири труни з останками католицьких єпископів, — розповідає отець Дмитро. — Це давні поховання. Ми повідомили польську сторону, і вона запропонувала передати останки до Польщі. Але ми заперечили: мовляв, люди тут віддано землі і за православним звичаєм ми зобов’язані запечатати землю над ними. Ми сказали полякам, що перепоховано останки за православним звичаєм. Вони не мали до цього ніяких претензій. Тож 11 вересня 2000 року всі останки — давні і розстріляних — ми перепоховали в нижньому храмі, що у підземеллі.
Рівненська область.
