Як ми вже повідомляли, у Києві відбулася Асамблея національних меншин України.
Останній перепис населення засвідчив, що Україна залишається багатонаціональною: близько 10,9 млн. представників понад 130 національних громад, що з волі різних обставин опинилися за межами етнічної батьківщини, знайшли надійний притулок на нашій землі. Саме тому питання міжетнічних відносин, прав і обов’язків національних меншин залишається актуальним на державному, регіональному і особистому рівні.
Примітно, що на такій масштабній асамблеї йшлося саме про особистісний вимір міжнаціональних проблем — як про річ дуже важливу. Адже, справді, на рівні «загальному» у нас усе гаразд: за роки незалежності в Україні не сталося жодного серйозного конфлікту на етнічному ґрунті. А от коли заходить мова про особисті переконання окремих людей, буває по-різному. Часом навіть деякі наші політики або публіцисти десь у Європі заявляють: «Не треба нас поважати, у нас є побутовий антисемітизм!» Так, зі злом треба боротися, але «побутовий антисемітизм» властивий Україні ніяк не більше, ніж будь-якій країні Європи. І подібні заяви — щонайменше безвідповідальні. Безвідповідально чинять і ті ЗМІ, що роблять із цього поспішні висновки і узагальнення. В будь-якому разі, краще зміцнювати згоду, ніж потім згладжувати конфлікт.
...Права національних меншин постійно перебувають в полі зору законодавців. Тому в правовій сфері Україні нікого наздоганяти не потрібно — вона й так випереджає багатьох своїх сусідів, близьких і віддалених. Як зазначив голова Державного комітету у справах національностей та міграції Геннадій Москаль, такого законодавства про національні меншини не має жодна інша країна Європи. Та й міжнародні документи («Рамкову конвенцію Ради Європи про захист національних меншин», «Європейську хартію регіональних мов», «Гаазькі рекомендації щодо прав національних меншин на освіту») Україна підтримала і ратифікувала, аби всі громадяни почувалися захищено. Аби лиш подібними намірами керувалися й інші держави щодо українців, яких доля закинула далеко від дому.
Культурно-освітні права — це та дуже вагома річ, без якої будь-який народ почуватиметься пригніченим і убогим. Нині в Україні діє 150 недільних шкіл, 85 культурних центрів для національних меншин. Щорічно проводяться фестивалі, які презентують культурну спадщину різних етносів і різних областей. Щоправда, фінансування цих акцій ведеться за залишковим принципом. Втім, це вже наше спільне лихо: українські колективи, особливо фольклорні, в розкошах також не купаються. Але то окрема розмова.
Щороку проводяться конкурси знавців рідної мови — рідної для конкретних етнічних громад (не плутати з конкурсом імені Петра Яцика). В Україні виходить 188 періодичних видань для національних меншин, з яких 58 — загальнодержавні; 13 державних телекомпаній спілкуються з глядачем 11 мовами. Близько 2 тисяч шкіл ведуть навчання російською, румунською, угорською, кримськотатарською та іншими мовами. Отже, сказати, що Україна ігнорує мовні інтереси меншин, аж ніяк не можна. Більше того — не треба забувати, що державною мовою є українська, і будь-яких обмежень, сумнівів щодо сфери її застосування виникати не повинно — це суперечило б і Конституції, і просто здоровому глузду...
Згадувалося на зібранні і про жахливі злочини, скоєні тоталітаризмом: трагедію Бабиного Яру, депортацію кримських татар і, звісно, голодомор 1932-1933 років. «Донедавна світ не знав, що українці пережили щось подібне до Голокосту, — зазначив голова парламентського Комітету з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин Геннадій Удовенко, — і що голодомор — заздалегідь спланований і обдуманий злочин проти українського народу зокрема і проти людства в цілому».
...Перелік обговорених асамблеєю тем справляє враження — за змістом і за обсягом. Звичайно, не всі проблеми вирішено — не так воно просто, як здається на перший погляд. Знадобиться ще багато форумів, семінарів, зустрічей, аби те, що непокоїть нас нині, відійшло в невидимий архів. І не тільки їх. Для того, щоб жоден громадянин України не відчув себе чужим, зайвим у суспільстві, самих лише форумів не досить. Потрібне глибоке і свідоме розуміння того, що етнічних громад може бути скільки завгодно, але народ завжди єдиний — на словах і на ділі.
