Інтерв’ю з листами в руках
Аналіз читацької пошти «Голосу України» свідчить, що найбільше мешканців Донецька хвилює «квартирне питання» — в широкому сенсі цього слова. Від стану житла, оплати комунальних послуг, їх якості до черги на одержання квартири і пейзажу за вікном. Звернення читачів стали відправною точкою в розмові з міським головою Олександром ЛУК’ЯНЧЕНКОМ. Але бесіда вийшла далеко за рамки вузької теми.
— У межах одного міста, одного району і навіть однієї вулиці будинки можуть дуже вирізнятися за рівнем комфортності, технічним станом, та й просто за зовнішнім виглядом. Околиця заздрить центру, старі одноповерхівки поступаються висоткам, хоча і не новим, хтось живе у квартирі з усіма вигодами, а поруч — бараки без води і каналізації... Зрозуміло, що всіх відразу переселити в упорядковане житло неможливо. Але люди порушують питання: чому оплата за послуги для всіх однакова, а от результати роботи комунальної служби, скажімо так, дуже різні?
— Проблема ця народилася не сьогодні і не вчора. Систематичне щорічне недофінансування комунального господарства призвело до такого сумного результату. В країні немає системи, що суворо регламентувала б, з одного боку, фінанси, з другого — відповідальність за підтримку житла в належному стані. Держава декларативно проголосила приватизацію, на папері все передали народу.
А ми передали людям житло, що розвалюється, яке 40—50 років не ремонтували, будували як тимчасове, особливо щитові будинки, обкладені цеглою, — таких багато в шахтарських селищах. Деякі закладали навіть без фундаменту!
Це одне питання. І друге — немає менталітету власника. Під’їзд, де всі квартири приватизовано, на папері і юридично вважається колективною власністю. Але люди як ставилися недбало до цього під’їзду — смітили, розбивали лампочки, лічильники знімали — так і ставляться.
Справді, правильно читачі порушують питання про інвалідів. І тут ми маємо допомагати, це безперечно. На жаль, статус людини з фізичними вадами теж у законодавчому плані дуже мало описано. Ця робота залишається на совісті органів місцевого самоврядування. А якщо совість ще і не підкріплена фінансами, то маємо те, що маємо. Але кожен випадок ми індивідуально розглянемо і вирішуватимемо.
— Одна справа — інвалід, друга — здорова людина, у якої є робота і немає житла. Його в місті будують, але в основному категорії «елітне». І ціни відповідні. Наївне запитання: а як простому громадянину із середніми статками заробити на нову квартиру?
— Сьогодні такої можливості немає, але ми хочемо її запровадити. Нещодавно уклали контракт із московською компанією «Соціальна ініціатива», реалізовувати його почнемо вже наступного року. Пропонуватимемо людям будівництво житла в кредит чи розширення житлоплощі.
От цю систему забезпечення житлом усіх верств населення ми і хочемо впровадити. Підкреслюю — всіх верств, тому що багаті сьогодні спокійно приходять і купують. Для основної маси населення сьогодні немає механізму, як придбати квартиру. Держава від проблеми відсторонилася, органи місцевого самоврядування не мають фінансової можливості вирішувати це завдання. Дуже багато організацій пропонують будувати житло, але всі хочуть прийти з однією метою — заробити гроші, а не розв’язати житлову проблему.
Чи можливо таке: незалежній Україні вже 13 років, а в житловому господарстві ми дотепер живемо за законами Української РСР? Житловий кодекс не приймають уже шостий рік. Потрібен закон, який чітко регламентував би, кому безкоштовно мають дати житло держава й органи місцевого самоврядування, а кому — створити умови, щоб людина могла взяти кредит і протягом 25—30 років його виплачувати. Тощо. Те саме стосується листа, де йдеться про відселення мешканців у зв’язку з будівництвом метрополітену. Правові основи для такого випадку не визначено до кінця. Щоб, з одного боку, не ущемити права людини, яка живе в цьому будинку.
— Коли вже мова зайшла про будівництво метро, не можу не запитати про фінансування. Чи передбачено в проекті державного бюджету на 2004 рік кошти на цей об’єкт?
— У проекті, прийнятому в першому читанні, на будівництво метро в Донецьку передбачено 6 мільйонів гривень. За нашими розрахунками, мінімальна сума, що дасть можливість вести роботи, — 25 мільйонів. Ми наполягаємо на збільшенні фінансування із держбюджету.
— За повільних темпів будівництва метрополітен — поки що недосяжна мрія для нинішнього покоління донетчан. Водночас не можу не визнати: у листах, надісланих до нашої редакції з обласного центру, ось уже кілька років, як зникли скарги на погану роботу громадського транспорту.
— Завдання влади всіх рівнів — зберегти громадський транспорт в Україні. А в нас у місті 62 відсотки пасажирів трамваїв і тролейбусів — пільговики. Немає мотивації, страждає якість, комфортність, ця галузь не розвивається. Я з білою заздрістю дивлюся на громадський транспорт за кордоном. Там ніхто його не скасовував, хоча кожен має автомобіль. У трамваї — як у «Мерседесі». Якщо автобус, то це справді автобус, а не «мікро». Невже Європа не мала можливості пересадити усіх у маршрутні таксі? Але там же цього не роблять. І ми стали купувати місткі автобуси, що возять людей з віддалених районів до центру. До того ж за меншу ціну, ніж мікроавтобуси.
— Усе, що пов’язано з реформуванням вугільної промисловості, сприймається в місті дуже болісно. Закриття шахт, злиття і поділ підприємств, скорочення видобутку, фінансування... Як ви оцінюєте процеси, що відбуваються у вугільній галузі сьогодні?
— Я завжди дотримуюся народної мудрості, що каже: курчат по осені рахують. Останню реформу ще не закінчено, і підсумки підводити рано. Є позитивні елементи, є негативні. Але стояти на місці — означає нічого не робити. Поки ми не почнемо створювати хоча б раз на п’ять років одне підприємство рівня шахти «Красноармійська—Західна №1» чи шахти імені Засядька, чи «Краснолиманської», говорити про розвиток вугільної галузі буде передчасно. Сьогодні, на жаль, тривають процеси стагнації. Єдине — може, не відчувається тієї розгубленості, яка була років п’ять—сім тому, коли закривалося вугільне підприємство, селище вмирало, люди розбігалися. Тепер органи місцевого самоврядування більш-менш адаптувалися до ситуації, шукають шляхи виходу.
— Олександре Олексійовичу, ви полюбляєте повторювати, що ваш принцип — прозора і чуйна бюрократія. Навіть у Інтернет-чатах з виборцями «зустрічі» проводите. Переймаєте досвід «прозорості» у колег за кордоном? А чому ще варто повчитися?
— Якщо чесно, особливої «прозорості» влади там я не побачив. Зате побачив верховенство закону в дії. Наприклад, сплачувати чи ні за комунальні послуги, ніхто не обговорює. І друге питання — послугу мають оплачувати в повному розмірі. Поясню. Сьогодні багато хто виступає проти адресної дотації. Але така дотація дає можливість дійти справді до кожного. Порівняйте: у Росії з її 150-мільйонним населенням менш як три мільйони учасників Великої Вітчизняної війни і прирівняних до них. В Україні з її 48,5 мільйона чоловік — близько шести мільйонів учасників війни. Держава не в змозі надати пільги усім. Потрібна адресна допомога, і вона має бути зрозуміла населенню.
Продекларували пільги, написали їх, але ніхто ж не порахував до кінця, скільки це коштуватиме. Невиконання взаємних зобов’язань дискредитує владу і викликає недовіру до неї. Особливо це відчутно перед черговими виборами. Починають поливати всіх підряд. Водночас держава — це родина, і, як у кожній родині, у ній мусять бути пріоритети. Не можна все відразу вирішити, як пропонують. Потрібно вести політику, можливо. тверду, котра комусь не подобається. Але є приклади, коли держави успішно проходять етап труднощів, після чого рівень життя там підвищується.
Коли я був в Італії, мені стало ніяково: дізнався, що 650 тисяч наших співвітчизників працюють у цій країні. Їх там ніхто не чекає. І кожний ображений на свою батьківщину, що не забезпечила роботою, засобами для існування, щоб можна було нормально жити. Сьогодні, хоч би там що казали про Донбас, але ми в обласному центрі вже пройшли період, коли в нас не було де працювати. Безробіття в Донецьку практично немає. Низка промислових підприємств потерпає від кадрового голоду. Хто хоче знайти місце, може його одержати. Моя думка: міська влада цілком може впливати на ці процеси. З одного боку, використовувати закони, залучати інвестиції. З другого — створювати клімат найбільшого сприяння, навіть іти на поступки. Не розглядати нове підприємство відразу як «золоте дно», а можливо, на першому етапі почекати. Це терпіння окупиться в майбутньому.
Інтерв’ю провела Ліна КУЩ.
