Любов, яка міцно стоїть на ногах

Немовляті в першу добу життя зробили операцію на хребті. Нещасній матері повідомили, що дівчинка, якщо й виживе, то ніколи не зможе ходити, нормально розвиватися. До того всього хтось ще й приписав в історію хвороби, що в неї вроджене каліцтво — постійно відкритий рот, отож вона навіть не зможе сама їсти.

Дитину матері не віддали і навіть не показали. Та яким було здивування батька, коли за кілька днів він прийшов до дитячої лікарні і почув, що немовля живе. Йому винесли хоч і кволеньке після важкої операції, заплакане від болю і страждань, але живе дитинча з нормальним личком, без усяких каліцтв.

Таня дотепер переконана, що її долю скалічив отой невмілий лікар, котрий взявся за таку складну операцію. Із вродженою хворобою їй було б боротися набагато простіше, ніж з тим, що зробили людські руки.

Хоча й запізно, та вона навчилася ходити. Але вже в підлітковому віці наздогнала ще одна тяжка хвороба — остеомієліт. «Здавалося, життя вперто відштовхує мене від себе, — пригадує тепер Таня. — Це не можна зрозуміти, це треба тільки пережити, що відчуває молода дівчина-інвалід. Та ще й у селі. Там і здоровим важко, постійно треба боротися за життя. А як хворому і немічному? Скільки ночей було проплакано, скільки разів проклято долю. А все ж мріялося і вірилося, як і кожній, що одного разу він все-таки з’явиться, той чоловік, що забере мене з тієї хати, з того села, від болю і страждань».

Він і справді з’явився. Із такими самими скаліченими тілом і душею. Вона сказала «так», зробивши виклик своїй долі. Це був її єдиний шанс. Як потім з’ясувалося, нещасливий.

Страждання і хвороби не могли поєднати двох людей. А любові не було. І Таня пішла від чоловіка. Цього не змогли зрозуміти навіть найближчі люди. Он, здорові й красиві міцно тримаються за свою половину. А на що розраховувала вона?

Тоді саме праву ногу довелось ампутувати нижче коліна. А як вона ходила на лівій, не могли зрозуміти навіть лікарі. Жінка практично не відчувала її, були лише деякі місця, що реагували на дотик, а в основному ноги нагадували якісь ватяні джгути. На них, накульгуючи на протезі, Таня знову пішла наперекір своїй долі.

А зайшла у глухий кут. Настав день, коли їй уже нікуди було податися, і вона приїхала до родини своїх інтернатських друзів, які так само були затавровані від народження: інваліди, від яких відмовилися батьки. Краще зрозуміти один одного, як розуміли вони, не міг ніхто. Вони й підшукали Тані жениха. За загальними мірками, не дуже завидного. Для неї — найкращого.

Коли вони побачилися вперше, Таня, яка звикла до всілякого болю, ледь стримала сльози. Дорослий чоловік був немічний і безпорадний, розгублений перед життям. Сталося так, що він відморозив ноги. В районній лікарні йому ампутували обидві нижче колін. Піднятися після такого удару долі самостійно він не зміг.

Колишня дружина покинула. Свого дому вже не було. Родичі залишилися у далекій Росії, і зв’язок з ними було втрачено. Майже два роки він просидів у лікарняній палаті, навіть не виходячи на вулицю — йти йому було нікуди. А виписати такого пацієнта ні в кого не піднімалася рука.

Таня лягла лікуватися в ту саму лікарню, і перших три дні вони просиділи і проговорили у порожній палаті. Це була розмова двох зболених і вистражданих сердець. Вже після першої зустрічі Таня вирішила для себе твердо: незалежно від того, чи складуться в них подальші ближчі стосунки, вона витягне його звідси. А головне — поставить на ноги.

— Я його запитала, чому за два роки він навіть не зробив собі протези, а він тільки плечима знизав, — пригадує тепер дружина. — Він був такий самотній і всіма забутий, що сам уже викреслив себе з життя. Не сподівався, що хтось ще зможе зробити перший крок йому назустріч.

У них обох тільки зажевріла іскорка надії, як Валеру перевели до сільського будинку для престарілих. Формально було зрозуміло, що іншого притулку в нього просто немає. А Таня знала своє: там не буде життя. Там він ніколи не навчиться ходити. Там він або зіп’ється, або збожеволіє від розпачу. Звідти його треба вирвати будь-що.

Якби таке рішення прийняла здорова і забезпечена людина, в цьому не було б нічого дивного. Але тяжкий хрест на свої плечі поклала жінка-інвалід, котра сама не мала ні здоров’я, ні житла, ні роботи.

Вони тепер і самі не знають, як усе пережили. Як такий самий безногий чоловік із притулку дав їм ключі від своєї хати. Як одна старенька бабуся принесла старий протез, що залишився від діда. Як він вчився робити свої перші кроки на тій ледь не саморобній дерев’янці. Як потім вони шукали свого кутка і ніде не могли його знайти. Як животіли на інвалідські пенсії. Як терпіли усякі насмішки й презирливі погляди: от тобі молодята, на двох — одна нога та милиці...

Як одного дня Таня просто засвітилася від щастя — в ній зародилося нове життя. Таке бажане, вимріяне, дороге. Вони так зраділи йому. Але ще більше злякалися. Усі: родичі, лікарі, просто знайомі — твердили в один голос: у вас не може бути дитини. Як ви, двоє скалічених, зможете поставити її на ноги? А головне — де? Адже у вас немає навіть гуртожитської кімнати, шанси на роботу і заробітки — нульові.

— Довгий час я навіть протези не міг зробити тільки через те, що у мене не було паспорта, — пригадує Валера. — Бо ж до уваги береться не те, чи є у тебе ноги, чи нема, а те, де ти прописаний, щоб протезист міг поставити тебе на облік. А де я прописаний?

Тепер вони тільки всміхаються, згадуючи, як Валера отримував паспорт. Аби його видали на руки, треба було сплатити 17 гривень. А щоб віддати гроші, треба отримати пенсію, але її без паспорта не дають. Обидві установи, каса і паспортний стіл, знаходилися в одному будинку, тільки на різних поверхах. Його, безногого, ганяли десять разів з поверху на поверх. Деталь, дрібниця. Але така красномовна. Інколи їм здається, що ось так все життя вони живуть наче разом із усіма, і наче паралельно з ними. Інвалід прямує своєю стежкою, котра рідко перехрещується зі шляхом, торованим здоровими ногами. На нього дорога йому перекрита.

Валера показує мені свою довідку про інвалідність. Ще торік на ній було написано, що він інвалід першої групи. Запис цей видно. Але на черговій медичній комісії, котра мала засвідчити, що ноги у нього не виросли, і він все ще залишається інвалідом, хтось поверх того запису зробив інший. Тепер замість слова «перша група» стоїть «друга». Валера ніяк не міг второпати, чому змінили групу. Чи, може, лікарі переплутали його протези зі справжніми ногами? Але йому пояснили, що так буде краще для нього. Бо, мовляв, з першою групою довідку треба буде підтверджувати щороку, а друга — дана довічно.

Про щорічне пересвідчення інваліда з ампутованими ногами — окрема розмова. А от у «доброзичливців» із медичної комісії хочеться запитати, чи знали вони, що, змінюючи групу, зменшували пенсію інваліда з 86 гривень до 63? Мабуть, знали. Але про те, що родині на оті двадцять гривень доводиться жити майже тиждень, не хочуть знати. Як і про те, що дуже часто Гусєви беруть товар у сусідньому магазинчику, як кажуть, на список. Потім гроші віддають із пенсії і купувати знову нема за що.

Таня й Валера дотепер вважають, що це був Божий знак, коли випадкова жінка розповіла їм про будинок милосердя, що діяв у Городку при місцевому костьолі. Коли Валера приїхав туди, тепер уже покійний отець Ванагс не питав паспорта і прописки, довідку про доходи і стан сім’ї. Не спитав і про віру. Лише порадив вивчити молитву і того ж дня дав ключі від кімнати. Потім приїхала Тетяна. А потім отець розкидав справжні громи, коли дізнався, що вони чекають дитину. Сварив не за те, що відважилися на такий крок, а за те, що зробили його без шлюбу. Та пересердившись, благословив і нову сім’ю, і новонароджене дитя. І віддав їм своє невеличке помешкання, перейшовши до костьолу.

Із часом уже інший священик, отець Анатолій, поселив Гусєвих в окремій хаті. Дім хоч і дуже старий, кажуть, йому вже понад півтори сотні років, але доволі просторий і теплий. Окрім трьох Гусєвих в ньому живе собака Айна (це ж треба було такому статися, що автомобіль переїхав їй лапу, і Таня тепер жартує, що в їхньому домі всім не вистачає ніг) та двоє кошенят. Живуть бідно. Але з усього видно, що у великій любові. Єдина біда, вони — не господарі у цьому домі.

Його власник, одинокий 94-літній дідусь, живе у будинку милосердя. Поки він там, хатою може користуватися костьол. А як його не стане, спадкоємці готові довести права на хату. Що чекатиме тоді Гусєвих — невідомо.

— Спочатку ми придивлялися до однієї хати, з якої вибралися її мешканці. Оскільки дім у комунальній власності, ми просили у мерії, щоб його нам віддали, — каже Таня. — Але сказали, що туди вже вселяються інші. Та хата постояла кілька місяців порожньою, а потім в ній зробили... магазин.

— Є тут ще одна, зовсім невеличка, але з водою, газом — нам ліпшої не треба, — додає Валера. — Я б там і город посадив. Нічого, що ніг не маю, я б руками всю ту землю перекопав. Може, порося завели б. Якось би вигодували, потім на цілий рік вистачило б їсти. Але ж хазяї просять за неї півтори тисячі доларів.

Такі гроші для Гусєвих — фантастика. Дві дуже скромні інвалідські пенсії та Катрусина допомога — все, на що можуть розраховувати. Добре, що хліб безкоштовно беруть у церковній пекарні. Молоко для них — надто дорогий продукт, тому навіть дитині його не купують. Про м’ясо забули взагалі.

За хатою є ставок. Ціле літо Валера просидів на ньому, ловлячи рибу. На ній і виживали. Тепер став вкривається льодом, рибалка скінчилася. Журяться, як тепер перезимують.

Коли одного разу про Гусєвих розповіли в місцевій газеті, люди почали присилати посилки із харчами, дитячим одягом, іграшками. Дехто навіть у гості приходив. Привезених консервів вистачило майже на рік. Дотепер Гусєви дякують усім добрим людям за допомогу. Але розуміють, що ті не пам’ятатимуть про них вічно. Подарунки закінчилися.

А життя — ні. В хаті воно просто розливається із посмішкою чотирирічної Катрусі. Маленька щебетуха вже пише букви і складає свої перші склади. Вона, пещена і кохана дитина, ніяк не може зрозуміти, чому це інших малюків інколи носять на руках. Навіть запитала якось у мами, чи міг би й тато її ось так понести. «Ні, не може ні він, ні мама», — відповіла Таня. Але ж не це головне — вони несуть своє дитя у серці, і немає для них дорожчої ноші. Вірять, що у Катрусі обов’язково повинна бути щаслива доля, бо вони витерпіли і вистраждали вже не тільки за себе, а й за багато нових поколінь Гусєвих. Це ж тільки кажуть, що долю не перебореш. Вони пішли їй наперекір. А переможницею повинна стати Катруся.

Хмельницький.