Якщо не ускладнювати, на селі — дві крайнощі. Жити там непросто. Все доводиться робити самим, а покластися особливо нема на кого. Тому або ти на дні, або поводишся гідно, і до того ж країну годуєш. І в сільській освіті теж два шляхи. Перший —плекати надію на допомогу держави. Але йти, з огляду на те, що в глибинці дочекатися її майже нереально, доводиться іншою: боротися, вигадувати, будувати, пливти проти течії, робити щось самим для своєї школи, своїх дітей. Серед вчителів у цьому контексті прижився навіть термін — винаходити педагогічний велосипед. Такі, без перебільшення, цивільні подвиги сільських сівачів розумного, доброго, вічного часом доводиться робити кожного дня. Ось кілька висловлювань з цього приводу.

 

Говорять старшокласники Александрівської сільської школи, що в Мар’янівському районі на Донеччині

Світлана:

— У нас немає умов для того, щоб отримати нормальну освіту. Треба допомагати сільським школам фінансово. Підвищити мораль і культуру. І щоб учні отримували безкоштовне харчування.

Альбіна:

— Сьогодні не всім доступні найнеобхідніші продукти. Треба знизити ціни, а зарплати — збільшити. Хочеться, щоб Верховна Рада думала не лише про свої кишені, а й про порожні кишені людей.

Аліна:

— Нашому суспільству бракує людяності і милосердя. Мені шкода бабусь, які просять милостиню. Шкода учителів і лікарів, бо у них мала зарплата. Треба краще забезпечувати лікарні, дитячі садки і дитбудинки.

Марина:

— Часто кажуть, що Україна — центр Європи, що в нас багато ресурсів. Чому тоді все відбувається навпаки: хороші фахівці виїжджають, закуповуємо турецький ширужиток, не використовуємо те, що маємо? В нашій країні не цінують людей.

Валентина Черкас, директор Александрівської сільської школи:

— Проблем так багато... Але спілкуюся щодня із дітьми і розумію, що недарма наші вчителі терпляче зносять усі біди. Коли твій учень про тебе турбується, ділиться проблемами, приходить із лагідним словом —це справжній бальзам на душу. Кожен повинен знайти себе в цьому світі, зрозуміти, для чого живе. Вірю, що все зміниться на краще.

Анатолій Березан, сільський голова Александрівки:

— Здебільшого доводиться думати, де взяти гроші. У нас досі не вирішено проблему прибуткового податку. 800 осіб працюють на виробництві у найближчих районах, а живуть у селах. Податок, відповідно, йде не до бюджету села. Чому? Адже соціальна сфера залишається тут.

Записала Ліна КУЩ.