Зоря, що таки світить

Запитаєте, де таке знайти? Відповідь знає Георгій Чіклікчі, голова правління сільськогосподарського виробничого кооперативу “Дружба” (це в Зорі), депутат Одеської обласної ради. І коли почуєте від нього: “На тваринницьких фермах”, — не поспішайте скептично всміхатися: теж мені знайшов, мовляв, джерело — всюди он худобину під ніж пускають, бо невигідно стало її утримувати.

— А це залежить від того, як господарювати та рахувати, — заперечує Георгій Гаврилович. — Я теж часто нарікаю, що закупівельні ціни на м’ясо та молоко надто низькі, а впроваджені нещодавно для галузі державні дотації дуже малі, аж ніяк не такі, як у розвинених європейських країнах. Та на знищення тваринництва ніколи не піду. Хоча б через те, що поля треба угноювати. Звичайно, до крайнощів вдаюся, коли кажу таке. Передусім наше вітчизняне село має годувати людей найнеобхіднішими харчовими продуктами. До того ж високоякісними. Адже нерідко до нас завозять з-за кордону таке, що там кішкам і собакам навряд чи дають...

Г. Чіклікчі називає цифри: “Утримуємо у себе 10 тисяч свиней та 2 тисячі голів великої рогатої худоби”. Спочатку здалося, що недочули: стільки в деяких районах у всіх сільгосппідприємствах загалом тварин залишилося. А щоб в одному сільгоспкооперативі... Та Георгій Гаврилович, ледь помітно посміхнувшись, ці цифри повторив. І додав: “Не вірте, коли кажуть, що чим більше худоби маєш, тим відчутнішіх збитків зазнаєш. Це коли прогресивні технології на фермах не впроваджуєш та віддаєш вироблене м’ясо й молоко за безцінь. У нас — по-іншому”.

Як саме? Ось так. До певного часу молодняк великої рогатої худоби в “Дружбі”, як і всюди навкруги, утримували традиційно. Аж поки Г. Чіклікчі не поїхав за кордон і побачив: тварини гуляють, де хочуть, — чи в приміщені, куди для підстилки завозять солому, чи у відкритому загоні, де їх годують. І не треба жодних транспортерів, електроенергії, ланцюгів і такого іншого, що коштує, до речі, чималих грошей. Приїхавчи додому й у себе відпустив тварин на волю. Кормороздавач за кілька хвилин розвіз їм чергову порцію кормів — ото й усі витрати. А середньодобові прирости ваги кожної тварини зросли у півтора рази — було 350—400 грамів, стало 500—600.

Про все це Георгій Гаврилович розповідає за кермом автомобіля, що прямує до переробного комплексу. Багато що вирощене, отримане у рослинництві й тваринництві кооператив пропускає через нього — і це ще одна складова високорентабельного господарювання. Обминаємо хліборозвозку, що зупинилася навпроти одного з подвір’їв, бачимо, як молодиця понесла дві круглі, мов сонця, паляниці. Чіклікчі пояснює: кожен, хто віддав свої земельні паї в оренду кооперативу, може безплатно отримати на рік 137 отаких півторакілограмових паляниць. Хліб починається, власне, з млина, що поряд з пекарнею. Змелене на ньому борошно потрапляє до рук майстринь, стає тістом, потім — у піч, з якої і викочуються оті паляниці-сонця. Пригостили ними —гарячими, духмяними, напрочуд смачними — і нас, журналістів.

На одному подвір’ї розташувалися й інші переробні цехи: з виготовлення олії, консервованих овочів і фруктів, м’ясних делікатесів, різноманітної молочної продукції. Все це завжди свіже, високосортне, без будь-яких домішок. Недарма продукцію “Дружби” охоче купують для ресторанів, санаторіїв, лікарень, закритих дитячих установ Причорномор’я.

Особлива гордість Г. Чіклікчі — завод первинних вин, споруджений у Зорі торік. Це дочірнє підприємство Київського заводу шампанських вин. Змонтованому на ньому італійському устаткуванню аналогів у нашій країні, здається, немає.

— Ми могли б мати чудові вина не тільки для внутрішнього вжитку, а й для продажу на європейському, світовому ринках, істотно поповнюючи державну казну, економічно зміцнюючи виноградарські господарства. А виробляємо хтозна-що, бо застаріло устаткування, відстають технології. У нас навіть законів про виноградарство, про вино досі немає, хоча ведемо мову про них давно. Чи варто дивуватися, що в торгівлі переважає шкідливий фальсифікат, і за це ні з кого суворо не спитають? Перспективи відкриються тільки тоді, як переоснастимо галузь. Ми щороку даватимемо майже шість тисяч тонн високоякісних виноматеріалів. А це додаткові грошові надходження, підвищення заробітної плати, розвиток виробничої та соціальної сфери...

Ось промовистий факт: торік “Дружба” перерахувала до бюджету 400 тисяч гривень тільки прибуткового податку — це майже чверть його надходження загалом по Саратському району. Рівень зарплати в сільгоспкооперативі рік у рік зростає, бо джерела прибутків тут не замулюються, б’ють дедалі повніше.