Ними у Зорі стають. Спостерігаємо, як вовтузяться на великому борецькому килимі 10-літні хлопчаки і не віриться, що колись вони вийдуть на всеукраїнську чи навіть європейську арену і, цілком імовірно, піднімуться на п’єдестал пошани. Саме тут, саме так розпочинав, приміром, Ілля Стоянов, який став чемпіоном світу серед кадетів, майстром спорту міжнародного класу. Нині він перебуває у Франції, успішно виступає там у клубному чемпіонаті країни. І Петро Райчев теж тут розпочинав, а згодом став гордістю села. Ще б пак — чемпіон світу серед юніорів, бронзовий призер чемпіонату Європи серед дорослих. У нього, 20-літнього, попереду ще чимало блискучих перемог.
У цьому переконані майстер спорту, заслужений тренер України Василь Златов, його колеги Володимир Грибков та Георгій Георгієв, теж майстри спорту, які весь свій талант прагнуть передати і отим 10-літнім, і дещо старшим підліткам та юнакам. Про Зорю на Одещині давно кажуть: “Село борців!”. Справді, де ще, назвіть, у якому селі є 14 майстрів спорту України і СРСР та два майстри спорту міжнародного класу з вільної боротьби? Де до секції борців не просто записалися, а регулярно відвідують тренування, працюють на килимі до сьомого поту одразу 120 хлопчаків та юнаків?
— Петра Райчева ми вже вивели на високу спортивну орбіту, — каже Василь Златов, — тепер він удосконалює свою майстерність у спеціалізованому училищі фізичної культури. Ну а нам з оцих ось вирощувати майбутніх призерів та чемпіонів. Тренер підкликає одного з юнаків, дає якісь настанови. З’ясовується, що то його 15-річний син Георгій. Вже кандидат у майстри спорту.
Поки юні борці тренуються під наглядом Володимира Грибкова, Василь Златов та інструктор зі спорту сільгоспкооперативу Іван Волков діляться наболілим. Так, “Дружба”, її керівництво всіляко піклуються про розвиток фізкультури і спорту: у різних секціях, а їх більше десятка з багатьох видів, тренуються, виступають у змаганнях на першість області й країни понад 300 молодих мешканців Зорі. А спортивні товариства? Чому вони не допомагають? Де, приміром, той самий “Колос”, що робить, чому його не видно на селі? Між тим тутешній спортивний колектив, готуючи кадри для усієї країни (он і зорянські футболісти є у клубах не лише першої, а й вищої ліги, і майстри ручного м’яча зростають талановиті), нерідко відчуває скруту з коштами для поїздок на різні змагання. Доволі скромна й зарплата іменитих тренерів. Є потреба оновити деякий спортивний інвентар, форму спортсменів. Невже це має нести на своїх плечах тільки сільгоспкооператив, якому треба весь час удосконалювати виробництво, щоб не відстати в розвитку, виробляти конкурентоспроможну продукцію? А він ще підтримує і художню самодіяльність, трьом колективам якої присвоєно звання народних. У них теж свої поїздки, свої творчі змагання. І на ремонт, утримання спортивних споруд, приміщень закладів культури, освіти, медицини сільгоспкооператив витрачає чималі кошти. Сільрада з її мізерним бюджетом це не потягне...
Ось так, уже й культура, спорт стають нашій державі непотрібні? Всі турботи про духовне життя села вона перекладає на плечі таких, як Георгій Чіклікчі? А їх, на жаль, небагато...