92-річна Ольга Захарівна Добрянська-Траченко, яку ви бачите на цьому знімку, — знаменитість у Корці: ніхто у райцентрі та Корецькому районі не може похвалитись таким солідним педагогічним стажем, як ця приємна, рухлива, як на свої літа, жінка. «Вчителька від Бога», — так коротко, але промовисто охарактеризувала її голова Корецької районної ради Ганна Беркута.
Вимушений аскетизм
Осінь зарясніла дощами, першими холодами, які наче перевіряють, чи готові господарі до зими. В будинку Ольги Захарівни холодно, тож не хочеться знімати верхнього одягу. І вже через півгодини відчуваю, що руки змерзли, пальці стають неслухняними і не хочуть тримати ручку.
— Ви б одягнули щось тепліше, Ольго Захарівно, — кажу господині, яка у кількох кофтинах, ніби й не відчуває того холоду. — Ще не опалюєте хату?
— Я живу в одній кімнаті, її й опалюю — економлю, — пояснює старенька.
— У мами є пільговий талон на торфобрикет — за половину вартості, але вона не може назбирати шістдесят шість гривень, щоб його отоварити, — долучається до розмови старша донька Таміла, теж уже пенсіонерка, яка приїхала на кілька днів із Києва, щоб допомогти матері зібрати вирощене на присадибній ділянці (Ольга Захарівна, попри свій поважний вік, сама доглядала город — вирощені гарбузи, буряки у коморі тішать око). — І взагалі, мама — справжня аскетка, у неї невисокі вимоги до умов життя.
Старенька погоджується з донькою, каже, що для себе однієї не хоче куховарити, тож коли тримала кіз, харчувалась молоком з хлібом та іншим нехитрим харчем.
Не знаю, як кому, а у мене слова про аскетизм залишили важкий осад на душі. Бо тільки аскет може в наш час вижити за сто шістдесят гривень пенсії, які держава виділила педагогу з більш як сорокарічним стажем. Та хіба тільки Ольгу Захарівну Добрянську-Траченко змусили до такого невибагливого життя?
Подумалось, якби платили старикам більші пенсії, не були б вони аскетами. Хто не вірить, спробуйте почастувати їх делікатесами чи привезти їм дров, і побачите, чи відмовляться.
Голова Корецької районної ради Ганна Беркута, почувши від мене, що старенька вчителька мерзне, допомогла їй — знайшла можливість завезти Ользі Захарівні торфобрикет. Від такого прояву милосердя й уваги колишня вчителька заплакала. Не забула вона, як на День учителя на урочистостях в Будинку культури їй, патріарху вчительства району, та ж Ганна Беркута вручала квіти та грошову премію. Бо гарну пам’ять має старенька, особливо на добро...
«Я лише гілочка на тому дереві»
Переді мною товстелезна в розкішній палітурці книжка, де досліджено древній рід Добрянських. Хтось із заможних його представників зумів профінансувати колосальну роботу з її впорядкування та видання. Один примірник надіслали Ользі Захарівні у Корець. Є у книзі і генеалогічне дерево.
— Я лише гілочка на тому дереві, — зауважує Ольга Захарівна.
— А ось розділ, присвячений моєму батькові Захару Дмитровичу Добрянському, — жінка розгортає книжку на закладеній пожовклій від часу фотографії. Бере до рук фото, пояснює: — Це мій батько. Він був дуже енергійною і освіченою людиною. Закінчив церковно-парафіяльну школу у селі Михайлівка, що в Гайсинському районі на Вінниччині. Учився у Гранові в п’ятикласному училищі, потім у Гайсині, в гімназії, де склав іспити на звання учителя. 1908 року він організував земську школу в Михайлівці, його зусиллями було створено на пайовій основі споживчу крамницю, де він був головою правління, організовано земський банк, який видавав селянам кредити. З великими труднощами за кошти земства він організував будівництво земської школи у нашому селі — у 1913 році навчальний рік розпочався в новому приміщенні. 1918 року батько домігся спорудження клубу в Михайлівці, організував гурток співів, читав лекції. Цікавився політикою — був у партії соціал-революціонерів (есерів). Він був помітною і шанованою людиною у селі. Але його коротке, наче спалах зірки, життя закінчилось 1923 року: тато захворів на запалення легень і помер.
— Я завжди хотіла, як тато, вчителювати, — продовжує Ольга Захарівна. — Бо все моє дитинство пройшло у збудованій ним школі. У п’ять років я уже читала — навчилась біля школяриків. Та й саме навчання давалось мені легко — я навіть «перестрибнула» кілька класів. Тож закінчила школу раніше за своїх однолітків, а тому місто мене лякало. За компанію подалась з подругою вчитись на бухгалтера, хоча й мріяла про школу. Але моїй мрії все-таки судилося збутися...
Перерослі першачки
Спочатку Ольга працювала бухгалтером у банку, потім — у школі. Стала вчителькою, закінчивши педагогічний технікум на Вінниччині. Свою педагогічну кар’єру розпочала 1933 року у збудованій батьком школі.
— Під час війни, — каже Ольга Захарівна, — приміщення школи фашисти забрали під в’язницю. А коли Михайлівку визволили від ворога, мене викликали у райвно і призначили директором. Я спробувала відмовитись, але мені навели переконливий аргумент: хто ж відмовляється від батьківщини? Вони мали на увазі побудовану батьком школу. І я погодилася...
Дуже переживала молода директорка, чи зможе підготувати школу до нового навчального року. Бо там було гірше, ніж у стайні — стільки бруду, а неприємний запах від немитих тіл ув’язнених так уївся в стіни, що його вдалося позбутися лише після десяти побілок. Довго витруювали бліх... Ольгу Захарівну підтримало село: всі хотіли, щоб їхні діти нарешті сіли за парти, тож молодиці взялися за побілку, чоловіки — за ремонт парт, вікон, даху. Давно у селі не було такої активної толоки.
— Коли школа була готова, з райцентру прислали нового директора. Він був інвалід — без обох рук, тому ми йому всіляко допомагали, — згадує Ольга Захарівна. — А я нарешті скинула тягар директорства і зайнялась улюбленою справою — навчанням дітей. Ось і нині стоїть перед очима мій тогочасний клас — перерослі через війну першокласники.
— З підручниками було сутужно, і мама відшукала під сіном на горищі батькової хати кілька примірників букваря «Ярина», за яким навчала дітей, — долучається до розмови донька Таміла. — Його у ті роки вважали націоналістичним, тож це згадалось мамі, коли у радянські часи відмовили у присвоєнні звання заслуженого вчителя України...
Як нитка за голкою
У 1949 році Ольга Захарівна перетворилася на «западенку»: з Вінниччини у Корець направили на роботу її чоловіка Миколу Уляновича Траченка. А куди голка, туди й нитка... — Я не сподівалася, що мені так швидко запропонують роботу, — згадує Ольга Захарівна. — Але в школі стався неприємний випадок: одна з вчительок поставила двійку учню, батько якого був начальником місцевого НКВС... Той поскаржився директорові школи. Жінку звільнили з роботи. Ви ж, мабуть, знаєте, які то були роки. Ніхто не хотів мати проблем з каральними органами. Так я прийшла у Корецьку школу № 2. Учителювала в початкових класах, і в тому була для мене особлива привабливість у моїй професії. Бо це я першою навчала малюків читати, писати, вони довірливо дивились мені в очі і через мої розповіді пізнавали світ. Я сама гарно співала і вчила співу своїх учнів, і всього того, що сама вміла. Пам’ятаю в деталях майже кожен проведений у школі день. А роки ті (вчителювала Ольга Захарівна навіть у пенсійному віці) промайнули, наче одна мить.
Жінка розповіла, як довго звикала до тиші, коли залишила роботу. Бо у школі завжди було гамірно. Зараз старенька вчителька рятується від смутку книжками, які перечитує по кілька разів, і домашніми клопотами — прикупила поросятко, яке збирається вигодувати вирощеними на власному городі гарбузами, картоплею, буряками. Все ж якесь заняття, бо не звикла сидіти без діла. Шкода, що телевізор зіпсувався, а на ремонт бракує грошей, — більше про те, що у світі робиться, знала б. Щоправда, є в старенької радіоприймач, тож не зовсім відірвана від світу.
— Чи зустрічаєте своїх учнів? — цікавлюся. — Багато з них роз’їхалися хто куди, а ті, що залишилися в Корці, вітаються. Тільки не усіх я уже впізнаю — так змінилися вони, — каже Ольга Захарівна. — Але мені приємно, що мене знають і пам’ятають. І вам дякую, що не минули моєї хати...
Рівненська область.
