Вперше свою позицію молодий науковець-фізик Львівського науково-дослідного інституту прикладних проблем механіки і автоматики Юрій Ключковський переконливо засвідчив весною 1989 року, коли в одному з березневих номерів «Літературної України» були опубліковані програма і статут «Народного Руху України за перебудову». Тоді він привіз до Києва резолюції багатьох мітингів і зібрань та підписи львів’ян на підтримку Руху. Тож розмова з народним депутатом, заступником голови Комітету Верховної Ради з питань державного будівництва та місцевого самоврядування Юрієм КлюЧковським почалася природньо: чи можна говорити про ідейне прозріння людини, або як формувався його світогляд?

— Моє світосприймання глибоко формувалося у батьківській сім’ї та у сім’ї, яку потім створив я сам. Дід мій був стрільцем Української Галицької армії, бабця — вчителювала. Батьки — українські філологи, які по війні закінчили Львівській держуніверситет. Змалку довелося бачити  несправедливість і жорстокість до людей, які панували довкола. Наприклад, родина моєї майбутньої дружини була вивезена до Казахстану, а її дід — засланий до Сибіру. Отож, жодних ілюзій, що тодішня влада розбудовує в країні гуманне суспільство, де людині жилося б заможно, легко й вільно, у нашій сім’ї просто не могло бути.

— Це якось позначалося на вашій поведінці, скажімо, у школі?

— Імовірно. Я навчався в музичній школі-інтернаті імені Соломії Крушельницької, грав на скрипці. Як і мої ровесники, був піонером, потім — комсомольцем, але ніколи не прагнув до якихось постів. Навпаки, завжди уникав цього.

— Чому майбутній скрипаль обрав у подальшій освіті точні науки?

— Фізика — моє друге захоплення, і воно перемогло. Хоча скрипка відіграла у моєму житті надзвичайно важливу роль. Навчаючись на фізичному факультеті Львівського держуніверситету (1967—1972 р. р.), я постійно виступав у добре відомому на той час фольклорному ансамблі «Черемош», де зібралося вільнодумне товариство, яке весь час було в опозиції до парткому університету. Тут вчилися переборювати страх. Хоча, звичайно, всі тоді боялися, за винятком небагатьох, хто йшов на публічні суди, у тюрми та заслання. Разом з «Черемошем» я пережив перше зіткнення з тоталітарним режимом.

— Як це було?

— Студентство вирішило провести кілька Шевченківських вечорів пам’яті. Погодили, вивісили оголошення, а коли настав час, відбулося те, що днями у Донецьку, де повною мірою проявилася тамтешня політична культура. Університет зачинили, і ніхто туди не зміг потрапити.

— Голосуючи у 1991 році за незалежність України, ви робили це свідомо і з глибоким переконанням. Але ж не всі мали такі переконання. Однак, за незалежність проголосувала вражаюча більшість. Як ви це пояснюєте?

— Наведу лише один приклад. У 1969 році наш ансамбль «Черемош» мав концерти на Донеччині. У Волновасі на трибуну піднявся учитель і сказав зі слізьми на очах: ви нагадали нам, що ми українці. І так було по всій Донеччині.

Відчуття українськості серед народу ніколи не зникало.

Багато людей сподівалися, що свобода принесе і матеріальні блага. Сподівалися, що у незалежній Україні жити буде краще, ніж у Радянському Союзі. Нині розчарованих не поменшало.

— Вони обманулися?

— Не можна вимагати від кожної людини мислити категоріями держави, нації, світової глобалізації. У людини-трудівника для цього немає часу. Життя заповнене буденними турботами, природними потребами сім’ї. Але розчарування пояснити можна, щоправда, не газетними рядками. Передусім, це небачений економічний спад, що є безумовно об’єктивним чинником.

Другий чинник: хто при владі? Владу в Україні після здобуття незалежності отримав секретар ЦК КПУ з ідеології Леонід Кравчук. Його роль не слід применшувати. Він зробив багато того, чого треба було зробити, але за своєю природою не міг зробити всього того, що було необхідно. Те, що зробили у Прибалтиці, Чехії, Польщі, що зробили угорські демократи.

Ми могли піти тим шляхом, але не зуміли. Звідси й розчарування. Могли б сьогодні жити краще, але винна у цьому не незалежність, а те, як ми нею розпорядилися.

— Чи може бути від опозиції один кандидат у Президенти?

— Якщо мати на увазі «Нашу Україну» і комуністів, то, на мою думку, такого кандидата не буде. Комуністи обов’язково когось виставлять самі — Симоненка чи Грача. Їхня опозиційність скерована на персону Президента. Ми також не хочемо, щоб главою держави залишався Леонід Кучма. Але далі наша опозиційність з комуністами розходиться з багатьох напрямків.

— Вас обрано заступником Голови Народного руху України. Які організаційні проблеми стоять перед партією?

— На жаль, вони є. Намагання об’єднатися з Українською народною партією, яка зародилася з Руху і яку очолює народний депутат Юрій Костенко, поки що результатів не дало. Сьогодні є дві самостійні партії — УНР та УНП, ідеологічно споріднені, але з політичними розбіжностями.

Народний рух України разом з десятьма партіями, що утворили блок «Наша Україна», послідовно втілюватиме у життя головну мету: розбудову української держави та демократії задля добробуту людей.

— Дякую за розмову.