Вчора Григорієві Кочуру виповнилося б 95 років. Незадовго до цього відбулася триденна науково-практична конференція «Григорій Кочур і український переклад». Він був однією з найпотужніших постатей нашої культури ХХ століття — знав понад 20 мов і все життя поклав на спростування тези про меншовартісність мови української. Залишив блискучі переклади (від давніх греків до Шекспіра й сучасників). За книгу «Друге відлуння» посмертно отримав Шевченківську премію (1995). Свого часу наші літератори-шістдесятники, тоді ще молоді, розповідали одне одному напівлегендарну історію: коли Кочура з дружиною заарештували, їхньому синові було лише чотири роки. А коли вони через двадцять літ повернулися, син був уже чемпіоном з боксу (після інституту фізкультури, бо інші вузи були закриті для нього, сина «ворогів народу»). Як завжди у шістдесятників, тут є перебільшення. Приміром, Кочур відсидів не двадцять, а «лише» десять років. Дивовижно інше: і він, і вся родина Кочурів після всього того зуміла себе зберегти на рівні високої людяності. А оселя Кочура в Ірпені стала справжнім університетом для цілих поколінь нинішніх українських перекладачів.
Вл. інф.
