У Мар’янівці на Покрову

Односельці сходилися, віталися з родичами, гомоніли. Журналістів, які приїхали на урочистості, пані Олександра Бохняк запрошувала до хати, що вирізнялася своїм виглядом на весь куток. Подібної їй у Мар’янівці вже немає: хата під солом’яною стріхою, побілені глиняні стіни та широка жовтогарячого кольору призьба навівали далекі спогади. А потемнілий під холодними осінніми дощами густий спориш на обійсті раптом озвався у серці незрозумілим щемом. Мабуть тому, що неповторний голос співака, що долинав з хати, часом переривався, а то й хрипів, як на заїждженій платівці.

— Ну й апаратура! — озвався хтось із журналістів.

Пані Олександра тихим, рівним голосом розповідала:

— Це рушничок, який його мама вишивала власними руками. І це рядно, що на лежанці, також мама пряла сама.

Світлиця простора, майже на всю хату: велика піч з лежанкою. У печі пекли хліб, варили їжу, а взимку грілися і спали. Жердина під стелею, на яку вішали одежу, мисник з посудом, міцний дерев’яний стіл, стара швейна машинка...

— Чомусь часто говорять, — мовила пані Олександра, — що його батько був священиком. Ні, його батько був кравцем і шив свити, кожухи. А це ті самі ножиці, якими він краяв...

Зі стіни теплим поглядом зажурених очей опромінює світлицю портрет жінки. Це — його мама. Так подумає кожен. Але насправді це художній портрет Олюні, рідної сестри мами, яка найбільше нагадувала Івану Семеновичу Козловському його маму. Мама померла від тифу, коли Івану йшов 21 рік. Він був далеко від дому і не зміг з нею попрощатися. З мами не має навіть фотокартки, залишилися тільки нетлінні речі, зроблені власними руками.

... З восьми років Ваня пропадав у рідного дядька Олексія, який був конюхом у пана. Одного разу дядько посадив племінника на воза, і поїхали вони на легендарний курган ІV століття — Переп’ятицю. Там свого часу Тарас Шевченко робив замальовки, подорожуючи на Фастівець. Там малий Іван і побачив юродивого, зустріч з яким, власне, і вирішила його долю. Юродивий у залізному ковпаку, веригах стояв біля кургану, ніби на чатах. Це був учитель Сисой Григорович Саєнко. Таємно пострижений у монахи, він за прикладом Григорія Сковороди мандрував по селах, шукав правду. Згодом усе своє вбрання загорнув у полотно і закопав поруч з курганом, оселившись у Мар’янівці, щоб сіяти у дитячих душах ту правду, яку шукав. Зустріч юродивого з малим Іваном, каже пані Олександра, була дана Богом, бо завдяки Саєнкові хлопчик у вісім з половиною років пішов у церковну школу Свято-Михайлівського монастиря.

Шлях великого співака почався з церковного співу. Цей шлях Іван Козловський вважав своєю найвищою вокальною школою. А та зустріч на кургані залишила таке сильне враження в дитячій душі, що цим і пояснюють створений на сцені Большого театру геніальний образ юродивого з опери М. Мусоргського «Борис Годунов», за що Івану Козловському була присуджена Сталінська премія першого ступеня.

— Сталін казав Козловському: проси у мене, що хочеш, крім зарубіжних гастролей.

— Чому?

— Очевидно, боявся, що Іван Семенович може там залишитися. Його старший брат Федір, який також мав гарний голос і співав у хорі Олександра Кошиця, під час закордонного турне додому не повернувся. Відомо, що український хор, створений Кошицем у Канаді, згодом здобув світове визнання.

Федір, якось будучи у Нью-Йорку та проходячи мимо музичної крамниці, почув ніби знайомий тенор. Попросив господаря показати платівку. Так він дізнався, що його брат співає в Большому театрі і прислав листа з запитанням: чи це ти, мій брате? Лист датований 1932 роком.

— Брати так і не бачилися?

— Бачилися, тільки уже в 60-ті роки. Федір приїхав до Москви, але про це не повідомлялося. Проте залишилося багато фотографій від тієї зустрічі. Федір, коли перестав співати, став священиком, бо закінчив семінарію. Похований у Нью-Йорку як священик.

Дочекався й батько Іванової зорі. Через рік співу в Большому театрі Козловський займає почесне місце серед корифеїв цієї оперної святині, що й досі вважається легендою.

Батько приїздив до Москви і слухав сина на оперній сцені. Зберігся лист його до Івана, в якому Семен Йосипович просив не присилати грошей на зерно (починалася колективізація і наближався голодомор. — Авт.), а купити віденську гармошку, двохрядку, і він зможе сам заробити на прожиття, граючи на весіллях. Таку гармошку Іван Козловський купив і переслав батькові. Помер старий Козловський у 1929 році. В роду Козловських по батьковій лінії голосистими були всі, а мама, з польського роду Косинських, надзвичайно глибоко знала народні звичаї, прикмети, таємниці обрядів.

Прискіпливі журналісти слухають, розкривши рота, а пані Олександра, ніби відгадавши запитання, що ось-ось посипляться, стиха каже:

— Чому у світлиці так мало експонатів і сумно? Бо, крім цієї меморіальної хати, більш нічого немає. Жодної фондової комірчини. Все лежить у мене дома скопом. А матеріали — безцінні. Фотографії, листи, переписка з видатними сучасниками, театральні костюми, створені для Івана Семеновича великими художниками, прекрасні відеоматеріали, кінохроніка. Наприклад, є фотографія 1945 року, де Іван Семенович у Празі. Як він там, невиїзний опинився? Хоча під час війни з бригадами артистів Козловський багато разів виїздив на фронт. Є підстави вважати, що рід Козловських переплітався з родом гетьмана Конашевича. Однак умов для наукової роботи зовсім немає. Адже для цього експонати треба хоча б розкласти.

Ми просимо, низько кланяємося усім, щоб відкупити для музею хату рідної сестри Івана Козловського — Насті. Коли сестра овдовіла, Іван Семенович забрав її до себе, і вона доглядала його до останньої хвилини.

— А сім’я?

— Іван Козловський одружився на талановитій артистці художнього театру Галині Сергєєвій. У них народилося дві доньки — Анна і Настя. Подружжя прожило разом багато років, але потім розсталися. Чому — це таємниця. Є кілька версій. Перша, що два таланти рідко уживаються. Але найвірогідніше те, що Іван Козловський дуже дорожив Божим даром — голосом, вимагав для себе особливого режиму, тиші тощо. Всього цього можна було досягти поза сім’єю. Оселившись окремо, він жартома називав себе сімейним холостяком. З листів його до дружини, опублікованих дочкою Анною, яка була заміжня за відомим грецьким поетом і довго жила у Греції, а нині є віце-президентом фонду Козловського в Москві, можна дізнатися, як ніжно і глибоко він ставився до їхньої матері.

У Мар’янівку Іван Козловський приїздив з онуками і правнуками, бо душа його завжди була тут.

В одному з листів до Сталіна, опублікованого у книзі І. Козловського «Музика — радость и боль моя», виданій у Москві, великий співак просить дозволити йому здійснити концертні гастролі по Союзу, щоб частину зароблених грошей витратити на будівництво музичної школи у Мар’янівці. В іншому листі до Кагановича Козловський скаржиться на ЦК КПУ. Він просив дозволити такі концерти в Україні, щоб допомогти мар’янівським дітям, і Хрущов обіцяв посприяти, та минув рік, а відповіді він не одержав.

— Іван Семенович був великим меценатом, — каже пані Олександра. — Музичну школу на кошти співака в селі давно збудовано, де учні навчаються гри на роялі з Большого театру. Щороку мар’янівські діти їздили в Артек, бували на Кремлівській ялинці і виступали з концертами (у це ніхто не міг повірити) на сцені Большого театру. І все це за кошти Івана Семеновича. У сільській раді він мав свій фонд, куди надсилав гроші, на які так багато зроблено для Мар’янівки.

Іван Семенович був глибоко віруючою людиною. Церковні співи заборонялися і ніхто не наважувався переступити через цю заборону. І лише він на концертах виходив і співав «Христос воскрес» С. Рахманінова. Він мріяв про час, коли у Мар’янівці знову сяятиме золотими куполами церква.

Хтось запитав:

— А що з хатою Насті?

— Хата Насті, — мовить пані Олександра, — з яблуневим садом входить до території музею. Це сад Тичини, Рильського, Довженка, Гончара, Бажана, багатьох інших відомих людей, які приїздили до Івана Семеновича і разом з ним садили дерева.

Люди, які нині живуть у хаті Насті, згодні її продати за 3—4 тисячі доларів. Але куди я не зверталася, до Васильківської райдержадміністрації, Київської обласної, відповідь одна: ми не проти — шукайте спонсорів. До смішного доходить. Високі гості навідуються на свята, скоренько переступають поріг хати співака, послухають, поаплодують і — роз’їхалися... Тепер нами зацікавилася служба дипсервісу. Начебто дипломати мають бажання сюди приїздити. Де їх посадити, щоб у благословенній тиші, в рідній хаті великого тенора слухати чарівний спів, що доноситься ніби з небуття 

— Невже таке можливе? — запитав хтось з нетерплячих.

...Приїхав владика Філарет. Трохи раніше прибули народні депутати Станіслав Сташевський, Борис Олійник, а згодом і київський міський голова Олександр Омельченко.

Раділи, чекаючи урочистої миті освячення хрестів на новій церкві, односельці. Хвилювався мар’янівець Станіслав Сташевський. Це завдяки його зусиллям і енергії мрія великого земляка Івана Козловського здійснилася.

...У Мар’янівці почав накрапати дощ. Мокрий спориш на обійсті знову озвався болісним щемом: голос співака, що долинав з хати, переривався і хрипів, як на заїждженій платівці...