Дмитро Ахшарумов — непересічний музикант, скрипаль і диригент, перший директор полтавського музичного училища ім. М. Лисенка, засновник відділення Російського музичного товариства. За радянських часів у видавництві «Музична Україна» вийшла книга Леоніда Кауфмана «Дмитро Ахшарумов», де автор вочевидь навмисне залишив «білу пляму» у біографії відомого музичного діяча — про його царськородинне коріння.

Це й зрозуміло, адже в ті часи згадувати про спорідненість із родиною монарха означало перевести людину до когорти відщепенців. А Дмитро Ахшарумов на це аж ніяк не заслуговує...

Легенду про царське походження Ахшарумова повідали мені нині вже покійні викладачі Полтавського музучилища Ісаак Батшев та Надія Кулініч. Наприкінці 1864 року цар Олександр ІІ був з інспекційною поїздкою на Кавказі, де познайомився з гарненькою 19-річною дівчиною. Бурхливий, як гірський потік, роман не минув безслідно: дівчина завагітніла. Цар, зробивши такий «царський подарунок», повернувся додому. А батьки дівчини, щоб приховати чи то ганьбу, чи то честь, швиденько видали її заміж за Володимира Івановича Ахшарумова, який служив у структурі міністерства закордонних справ у Херсонській губернії.

Дмитро Володимирович Ахшарумов народився 8 вересня 1864 року в Одесі, звідки сім’я переїхала до Полтави, куди батька призначили керуючим Полтавською контрольною палатою. Музичні здібності у хлопчика виявилися дуже рано, проте на той час ніхто навіть не думав, що музика стане для нього цілим світом. Батьки хотіли бачити сина високим урядовцем або військовим, тому з семи років його готували до вступу в Петровський кадетський корпус.

Родина Олександра ІІ також нібито не забувала про хлопчика з Полтави, хоча позашлюбні стосунки царя не надто афішували. Та невдовзі цар трагічно загинув у Петербурзі від терористичного акту народовольців. Дмитра Ахшарумова без вступних іспитів зарахували до Петербурзького Миколаївського кавалерійського училища. В столиці Російської імперії хлопчик одночасно брав приватні уроки гри на скрипці у викладача Петербурзької консерваторії П. Краснокутського. Дмитро не стерпів нудьги та муштри училища і залишив його, восени 1882 року переїхавши до Відня. Там він став приватним учнем відомих педагогів Віденської консерваторії і досяг визначних успіхів як скрипаль-віртуоз, про що писала місцева преса. Та тільки через п’ять років, у 1887-му, він повернувся до рідної Полтави.

Молодий музикант швидко згуртував навколо себе кількох талановитих любителів музики, які стали провідними в кількох оркестрових групах. Більшість музикантів не вміли читати ноти з листа. Цього їх треба було навчити. Після двомісячної копіткої роботи зазвучали Третя («Героїчна») симфонія Л. Бетховена і його ж увертюра «Егмонт».

1 березня 1899 року було відкрито Полтавське музичне товариство, яке офіційно стало відділенням Російського музичного товариства, а очолив його саме Дмитро Ахшарумов. Диригент видавав до кожного концерту друковані програмки з докладним поясненням виконуваних творів та відомостями про композиторів, перегнавши з цим ноу-хау Москву, Петербург і Київ, де такі програмки з’явилися значно пізніше.

1903 року було оголошено про офіційне відкриття на базі музичних класів Полтавського музичного училища. У 1900 році в місті закінчили спорудження будинку з великим залом і просторою сценою (нині кінотеатр «Колос»). Організація симфонічних концертів у такому приміщенні дала б можливість збільшити аудиторію та зробити оркестр не сезонним, а постійним. За час диригентської діяльності в Полтаві маестро здійснив 11 концертних подорожей країною. Це були лекції-концерти за участю спеціально запрошеного з Петербурга відомого вченого-музикознавця Миколи Фіндейзена. Побував полтавський оркестр і в Німеччині та Австро-Угорщині, де мав шалений успіх і числені щирі відгуки вдячної публіки. А 1908 року талановитий диригент диригував одним із найкращих тогочасних оркестрів — симфонічним оркестром Берлінської філармонії.

Улітку 1911 року Ахшарумову вдалося здійснити свою давню мрію — створити постійний симфонічний оркестр на базі Полтавського музичного училища. Але Дмитра Володимировича турбувала відсутність пристойного приміщення для репетицій оркестру та занять з учнями.

Надія розв’язати цю проблему зажевріла ще в 1909 році, коли до Полтави у зв’язку з 200-річним ювілеєм перемоги армії Петра І у битві зі шведським військом прибув цар Микола ІІ. Після відкриття пам’ятника полковнику Келіну відбулася зустріч Ахшарумова з царем. Микола ІІ пообіцяв виділити кошти на будівництво музичного училища. Можливо, родинні зв’язки відіграли тут не останню роль. Хоча гроші —90 000 рублів, було надано лише наприкінці 1913 року, все одно це була рідкісна удача маестро, адже подібні клопотання Києва і Харкова було відхилено... Коштів однак виявилося замало. Спорудження будівлі за проектом Гордасевича розпочалося у липні 1914 року. А першого серпня вибухнула Перша світова. Можна тільки уявити, скільки зусиль довелося докласти диригенту, щоб в умовах війни не лише не зірвати, а й завершити будівництво. За спогадами колишнього викладача музучилища Ісаака Батшева, під час спорудження концертного залу Дмитро Володимирович використав досвід будівництва залів у Європі: в цегляній кладці поза сценою було натягнуто рояльні струни, завезені зі Швеції. Тому це приміщення в Полтаві (нинішній Палац юнацької та дитячої творчості) — відзначається чудовою акустикою.

Урочисте відкриття будинку музучилища і великого концертного залу на 1200 місць відбулося 20 березня 1916 року. Вдалося нормалізувати навчальний процес, адже в музичному училищі нарешті з’явилися відмінні умови для роботи. Директор мав намір створити на базі училища консерваторію.

...Одночасно з утворенням Тимчасового уряду в нашому місті виник Громадський комітет, який із ним співпрацював. Перевіряючи діяльність музичного училища, комісія поставилася до Дмитра Ахшарумова як до «колишньої особи». У місті знали про родинні зв’язки маестро з Романовими. На підставі формального і до певної міри демагогічного акту перевірки Ахшарумова було усунуто з усіх його посад. А коли до Полтави докотилися чутки про розстріл царської сім’ї в Сибіру, розгублений і ображений диригент залишив Полтаву назавжди, переїхавши до Криму.

Згодом маестро пробував сили і в Петербурзі, де протягом двох років працював з оркестром у саду відпочинку на Невському проспекті. Ще три роки диригував у Воронежі — там його звинуватили в тому, що «не пропагує пролетарське мистецтво» (тобто молодих композиторів із гуртка РАПМу). Дійшли до Воронежа й чутки про походження Ахшарумова та його родинні зв’язки з Романовими.

Так закинула доля Дмитра Володимировича аж на край Російської імперії — в місто Ашхабад, де 1929 року було відкрито Туркменське державне училище.

Відомо, що з нагоди 50-річчя артистичної діяльності педагогічна рада звернулася до керівництва республіки з клопотанням про присвоєння диригенту почесного звання народного артиста Туркменської РСР. Подання залишилося на папері...

Ахшарумов дуже хотів повернутися в рідну Україну. Він з великою радістю сприйняв звістку, що в Києві ведуться розмови про включення його до складу професури Київської державної консерваторії.

...Ішов 1937 рік. Розв’язка настала раптово: Дмитро Володимирович став жертвою підлого наклепу, і 16 листопада його заарештували. 3 січня 1938 року Ахшарумова не стало. Такою була доля людини, котру називали душею Полтави.

Володимир КІНЬКО, член Асоціації піаністів України, журналіст.