— Не хочете розважитися? — видихнула у відкрите вікно машини перегаром дівиця і відразу видала рахунок за послуги — 20—40 гривень: дивлячись, що робити. А то й поторгуємося.
Але розгледівши, що я не мужик, напівпрезирливо-напівгордо кинула затинаючись: «Я працюю». І попросила не заважати.
Я натрапила на одну з представниць найдавнішої професії нижчого штибу. Місце її роботи — київська окружна дорога.
Що здивувало...
Проїхавши кілометрів зо два, розумію, що дівчат такого рангу тут лише відсотків 20. В інших досить непримітний (навіть пристойний, якщо це доречно в даному разі) вигляд. Тримаються вони, як правило, групами. Часто поряд крутиться хлопець. Для підстрахування, так би мовити. Вибирають місця біля заправних станцій, по можливості освітлені. Може, причина — прохолодна ніч, а може — новий Кримінальний кодекс, але ні в столиці, ні на її околицях практично не бачила розцяцькованих і розмальованих класичних путан, як показують у кіно. Прикид невибагливий, але різноманітний. Від найбільш популярної практичної джинси до вбрання «ділової леді» — з папкою і в «учительських» окулярах. Зустріла і романтичну особу з крихітним букетиком у руках.
розсмішило...
Дорога на Лісовий масив і Броварське шосе велелюдніша. Дівчата — балакучіші. На мого супутника реагують жваво і цілеспрямовано. Ціни не для найбідніших — від 60 до 150 гривень. Моя персона їх добряче відлякує або конфузить. Панянка з букетиком спочатку з натхненням пропонує замість банального лісу чи машини податися за окремий четвертак до найближчої сауни, де «все схоплено». А потім, зиркнувши на мене і, напевно, вирішивши, що я теж буду учасницею, раптом із нервовою посмішкою задкує, аргументуючи це тим, що вона «за звичайний селянський секс без збочень»!
. . .
На пусті балачки жриці кохання не налаштовані. Воно і зрозуміло — відвертаю їхню увагу від потенційних клієнтів. Щоправда, дехто цікавиться, мовляв, скільки за це заплатиш? І душа в них коштує дешевше, ніж тіло. Неходовий товар.
Клієнтів чимало. Машини раз по раз зупиняються, «затоварюються» і від’їжджають у затишні місця. Питання про меддовідку, до слова, тут недоречне. Можуть запропонувати хіба що запобіжний засіб. Та й то лише ті дівчата, які дорожчі. А «найреспектабельніші» придорожні трудівниці — на бульварі Шевченка. Добре одягнені. На розмову не йдуть. Тримаються незалежно. Але теж продають. Тіло.
Слово від...
Що тепер,удома сидіти?
— Не страшно, адже всяке може бути? — запитую в однієї, зовсім ще дівчинки.
— Усі професії небезпечні, он і потяги зіштовхуються, і літаки падають, — відповідає задирливо. — А отут шо, в основному вижити можна. Наших дівчат теж якісь садюги на окружній замочили двох. Так то ж було давно... Що тепер, удома відсиджуватися?
— А батьки, знайомі — як? — кажу.
— А-а, вони далеко, тут майже всі з периферії, столичних мало, вони в центрі Києва стоять.
— Думаєш, ми від гарного життя сюди припхалися? — втручається її колега. — У Таньки предки померли, вона бездомна тепер. А я шо, у мене батя п’є, йому по фіг, шо я роблю, ще радий, коли на пузир дам. Ти у своїй газеті он краще про Свєтку напиши. У неї маманя інвалід, лежить, не встає, брат — здоровий телепень, уже 13 років, а не може піти хоча б машини мити, та ще один — малий — сім років. То вона всіх їх тягне, о де житуха собача. Та ще й добряче дивитися треба, щоб рідня чого не запідозрила...
Хворів. Лікувався
45-літній водій фури, що не побажав назватися, усе-таки пішов на розмову:
— Та шкода цих дівчисьок, ти запитай, де більшість із них живе. Приїжджають у столицю з наївними надіями на квартиру, наприклад, заробити, а потім втягуються і... Багато хто остаточно зламався, дивитися страшно.
— І проте...
— Ну а що? Хворів, лікувався, тепер побоююся. Ми он над однією дівчиною шефство взяли. Шкода її. Щось у неї там сталося — безпритульна тепер. То ми допомагаємо, як можемо, захищаємо, якщо потрібно. Може, проб’ється — вона вчитися мріє.
А Вася, водій легковика, повеселив:
— Мені нещодавно по пиці ні за що ні про що дали. Їду. Дивлюся, панянка підхожа. Я їх зазвичай здалеку вгадую. Зупиняюся. Вона: «До Святошина підвезеш, тільки я не одна, — і продовжує, — тільки грошей у нас нема». Ну, знаю я ці шифровки. Сідайте, кажу. Аж тут за нею два амбали казна-звідки. Я їхати відмовився. Вони рознервувалися, а коли дізналися (не забракло ж розуму патякнути), за кого я дівчину прийняв, добряче мене відмагуляли. Насилу звалив.
Коментар професіонала
Начальник відділу з боротьби зі злочинами, пов’язаними з торгівлею людьми, Сергій ДЕНИСЕНКО:
— Із набранням чинності нового Кримінального кодексу, в якому передбачено адміністративну і кримінальну відповідальність за проституцію і сутенерство (з 1 вересня 2001 року), багато дівчат перестало цим займатися. Хоча викорінити «найдавнішу професію» не так уже й легко. У нас є база даних, де зареєстровано 2000 повій. Відсотків 80—90 з усіх, що промишляють цим бізнесом, не київські, приїжджають з різних регіонів України — з Чернігова, Вінниці, Черкас... Багато хто — наркоманки. Ми регулярно проводимо рейди, затримуємо для з’ясування особи, реєстрації (не більш як три години), залучаємо до адмінвідповідальності (штраф близько 750 гривень). Іноді вони звертаються до нас по допомогу — коли їх вкрали, побили, наприклад. Допомагаємо. Сутенерство виявити важко, бо в даному разі воно має хаотичний характер. Сутенерами найчастіше є чоловіки або співмешканці дівчат, тому довести що-небудь майже неможливо, та й самі дівчата їх вигороджують — адже хоч якийсь захист. Торік ми ліквідували п’ять оргугруповань, цього року — два.
Вважаю, треба повернути систему медзакладів закритого типу для пацієнтів такого розряду, де їх могли б безплатно лікувати від сифілісу й інших вензахворювань. Свого часу такі заклади закрили, аргументуючи тим, що це порушення прав людини (примусове лікування). Тепер ці медпослуги коштують дорого, і природно, дівчата лікуватися не хочуть. Але ж від них залежить здоров’я інших людей. Що стосується легалізації проституції, то сьогодні в країні є важливіші проблеми, але в майбутньому, напевно, це мало би сенс — щоб був контроль держави.
