Далекий Схід: надія на відродження залишається

Колись було набагато краще. У 20-х роках українці на півдні Далекого Сходу отримали можливість відносно вільного національно-культурного розвитку, і це дало свої плоди. На відомому Зеленому Клині була вироблена ціла структура національного самоврядування: 24 українські райони об’єдналися в територіально велику Зелену Україну (яка ще звалась Нова Україна), з’явилася українська преса (понад 10 газет та журналів), було книговидавництво, національна кооперація, навіть військові формування. Працювало понад 700 українських шкіл, мову використовували в адміністративних закладах. Усе це припинилося в 1923 році з приходом радянської влади. Українських патріотів звинуватили у намаганнях відірвати Далекий Схід від Росії. «Потім національно-культурне життя занепало на кілька десятиліть, — розповідає голова національно-культурної автономії, історик В’ячеслав Чорномаз. — Радянська влада зробила все можливе, щоб українці Зеленого Клину втратили свою ідентичність». Тепер, звичайно, можна і запитувати: «Хіба ми різні?»

І що ж мають наші громади нині? Сахалінська регіональна національно-культурна автономія українців «Київська Русь» створена на початку 2002 року, але досі не зареєстрована. Недільна школа, яка працювала в дев’яностих, не діє. Власних україномовних ЗМІ немає, можливості отримувати й розповсюджувати інформацію рідною мовою також. Є кілька мистецьких колективів: «Долинонька», «Славія», «Воля», дитяче «Зернятко».

У Хабаровському краї існує два об’єднання українців: громадська організація «Товариство української культури Хабаровського краю «Зелений Клин», яку очолює Марко Прокопович, та Хабаровський крайовий центр української культури «Криниця». Займаються вони тільки культурницькою діяльністю, своїх приміщень і ЗМІ не мають. У краї мешкає майже 100 тисяч українців — і жодного українського класу.

У Приморському краї українців ще більше — понад 180 тисяч. Але вони також не мають можливості, а здебільшого (може, через відсутність цієї самої можливості) і бажання зберігати свою самобутність. Громадських українських організацій усього дві: національно-культурна автономія «Просвіта», що у Владивостоці, та Спаська національно-культурна автономія «Джерела України», яку очолює Анатолій Яремчук (м. Спаськ-Дальній). Обидва товариства мають художні колективи: Приморський український хор «Горлиця» та «Чиста криниця». Крім того, в різних районах краю фактично на ентузіазмі працює більше десяти художніх самодіяльних колективів. Українці тут мають тільки одну півгодинну щомісячну радіопередачу в Спаську-Дальньому, українську мову не викладають.

До речі, в Далекосхідному університеті вивчають культури і мови багатьох народів світу. «Викладають мови, в першу чергу, сусідніх народів: Кореї, Китаю, Японії, — і зараз починають готувати знавців таких екзотичних мов і культур, як тайська, в’єтнамська, хінді тощо, — розповів В’ячеслав Чорномаз. — А мова, культура та історія українського народу, який є чи не найчисельнішим у Приморському краї, який зробив значний внесок в його історію, не вивчається. І через це населення, навіть представники інтелігенції, мають досить туманне уявлення про історію та культуру України, про її сучасне життя».

А першу в Російській Федерації національно-культурну автономію українців було зареєстровано в Петропавлівську-Камчатському. Камчатка відрізняється від Хабаровського та Приморського країв тим, що до недавнього часу це були закриті прикордонні території і українська діаспора там не має такого давнього коріння. Все ж на півострові мешкає 46 тисяч українців — близько 10 відсотків усього населення. Національно-культурна автономія українців Камчатки, яку очолює Віктор Манжос, видає щомісячну газету «Батьківщина». Другий рік в одній зі шкіл міста працює український недільний клас, понад 20 учнів. Пощастило діаспорі з учителями: Оксаною Петрук та Марією Сидорик. Діти в класі не тільки з українських родин, а й зі змішаних. Мама дівчинки, яка під час відкритого уроку зі сльозами на очах розповіла присутнім, що найбільше мріє поїхати до рідної бабусі на Хмельниччину, сказала: «Добре, що моя донечка вчить українську, бо тато наш росіянин і розмовляє з нею російською. А я українською. І бабуся наша сказала: роби все, щоб моя онука розмовляла зі мною зрозумілою мені мовою». Ірина Гілязова, що дала притулок українському класові, розповіла: «Коли до мене прийшли представники української діаспори і попросили відкрити клас, я спочатку зустріла це в штики, запитала: а чому ви прийшли до мене? Потім подумала і погодилася. Сама я за національністю татарка, і тепер мрію, щоб з українців узяла приклад татарська діаспора. Бо наші діти часто навіть не знають, якого вони роду-племені. Як викинуті зі своєї землі...»

Вже 13 років при обласній бібліотеці працює клуб української культури, яким керує Едіта Познякова. Завдяки цій жінці на Камчатці вийшли в світ кілька зовсім тоненьких, але українською мовою книжечок: «Я юності не знав» (Святослава Поліщука), «Історія України в історії однієї сім’ї» (Ніни Баланчук) тощо. Автори цих видань — українці, яких доля закинула на далекий півострів. Але чому ж на Камчатці, де значно пізніше з’явилися українці, порівняно з південними землями Далекого Сходу, діаспора виявилася найдійовішою? Можливо, тому, що вони мають авторитетного керівника, який очолює Раду національностей Камчатки, тому, що багато активістів, кожен з яких має неспокійну вдачу. І ще дуже важливо: на Камчатці при владі кожен другий — з України, і вони не бояться цього визнавати, не мають «комплексу яничарства».

Але все ж загалом самосвідомість та активність українців Далекого Сходу (за винятком колишніх репресованих) низька. Українською мовою володіють одиниці, молоді в організаціях майже немає. Українці, які в четвертому чи п’ятому поколінні живуть у цих краях, міцно інтегровані в російське суспільство і уявлення не мають про сучасну Україну. А якщо й мають, то сформоване воно російськими ЗМІ та представниками влади, які досі мислять категоріями СРСР і не хочуть визнавати суверенної України, говорять про її незалежність як про тимчасове явище, знову згадуючи «слов’янське братство». Як сказав на круглому столі в Хабаровську юрист Андрій Кобець, чий рід майже сто років мешкає на Далекому Сході в містечку Переяславка, російські ЗМІ розповідають про Україну як про країну катастроф: то літак збили, то діти голодують у дитячому будинку. А про щось добре — анічичирк.

Незважаючи на всі проблеми й негаразди, надія на українське національне відродження на російському Далекому Сході є. Про це свідчить діяльність російськомовних спонсорів, які мають українське коріння. Вони не тільки допомагають громаді: з цікавістю слухали наші лекції, брали участь у розмовах. Директор ТОВ «Діфенс» Дмитро Ткачук з Владивостока на запитання, що його до цього спонукало, щиро відповів: «Якщо чесно, то не знаю. Щось у душі від діда-українця залишилося, відчуваю, що ця культура й мова мені дуже близькі».

І таких помічників мають і інші громади. А від України їм конче потрібна державна концепція роботи з закордонним українством. За результатами свого далекосхідного турне УВКР планує звернутися з заявою до президентів України та Росії, Верховної Ради та Кабінету Міністрів. Адже півмільйона українців Далекого Сходу мають лише близько 20 колективів художньої самодіяльності, одну радіопередачу, одну газету, один недільний клас. Чи не занадто мало навіть для Росії?