16 листопада 1924 року з Харківської студії прозвучав перший радіоконцерт. Певне, тому своє професійне свято працівники радіо, ТБ і зв’язку відзначають саме цього дня. І хоча нинішній рік чимось особливим не позначений — то вже наступний заокруглить числа, оцінить і підіб’є підсумки — віддати належне тим, хто знімає і записує, показує і розповідає, без кого в наших домівках було б тихо і навіть порожньо, можемо і зараз. Серед них і Петро Бойко, диктор Українського радіо, заслужений артист України, — людина, яку знають слухачі і шанують колеги. Бо таки є за що: в далекі 60-ті, коли щось змінювати було немодно, а то й небезпечно, пан Бойко підхопив і утвердив нову, радикальну, як на той час, розмовну манеру читання текстів. Так що нам, призвичаєним до гнучкого, невимушеного спілкування ведучого зі слухачем — тепер це закономірність, а не виняток — не зайве знати, хто доклав зусиль, щоб радіо позбулося «манії агітатора». Але не забігатимемо наперед...
— Петре Тодосійовичу, Ви прийшли на радіо ще 1953 року і добре пам’ятаєте часи, коли агітаційно-пропагандистський характер повідомлень визначав весь ефірний простір, а того, хто їх озвучував, змушував бути в чомусь нещирим, у чомусь фальшивим...
— Тодішньому радіо партія одягала «рожеві окуляри» і змушувала дивитися крізь них: помічати успіхи і не бачити недоліків. В ефір ішло багато стандартних, офіційних матеріалів, і це накладало певний відбиток на того, хто їх зачитував. Звісно, були диктори, які могли бездоганним голосом «змолотити» будь-який текст. Однак хибно вважати, що все те було наскрізь фальшивим. Ніхто не скаже, що я «тарабанив» без розбору, бездумно зачитував текст. І в тих умовах дехто умів надавати відтінок справжнього. Згадаймо хоча б Людмилу Артемович, Ніну Савицьку — в них промовляла шляхетність, глибина.
— Але ж надто «вдумливі і свідомі» могли врешті-решт опинитися без роботи...
— Звичайно, тих, хто перебирав міру, звільняли. Якось я вимовив прізвище одного партійного діяча — не пам’ятаю вже в якому контексті — емоційно-наснаженим голосом, — відразу дзвінок «згори». Мене викликали і порадили написати заяву...
— Контроль за тим, що говорилося в мікрофон, був неймовірний — тому й прямих ефірів уникали?
— У ті часи радіо майже не знало прямого ефіру. Його боялися: знай, що може прозвучати без відома цензорів... Нині можна зателефонувати і поставити запитання просто в ефір — налагоджено зворотний зв’язок між слухачем та ведучим. А тоді кожну обкладинку, навіть без жодного тексту, мав підписати цензор.
— Свого часу ви стояли на позиціях розмовного стилю в радіомовленні. То сучасний ефір — суцільна розмова, полілог ведучого, кореспондента, слухача — і цей перелік можна продовжити. Це те, чого ви прагнули?
— На жаль, не всі розуміють, що розмовний стиль — це не домашні балачки про те і про се. Справді, є ведучі, які розмовляють добре. Проте нерідко людина, що з’являється перед мільйонною аудиторією, і не здогадується, яка якість звучання перед мікрофоном може створити позитивний образ у слухачів. Слово робить нас мудрими чи нерозважними, добрими чи лихими, егоїстами чи альтруїстами в їхніх очах — я тремтів перед ним. Той, хто збирається промовити для загалу, спершу мусить увійти в Храм Слова. Слово — це все. Послухайте, як співав Олександр Таранець — він виколисував кожен звук. Чому ж деякі мовці демонструють абсолютну байдужість до цього? Чому виходять в ефір із «зеленими» інтонаціями, не маючи жодного уявлення про логічний наголос?
— Тобто виходить, що написати і озвучити одній людині не до снаги? Що потрібно для того, аби повідомлення звучало і чітко, і природно — так, як замислив автор?
— Звичайно, ідеально, коли пише і зачитує одна людина, коли очевидець прийшов і розповів про якусь подію. Але за умови, що він може розповісти, що йому не бракує дикційної охайності чи то досконалості. Слово буває живим, теплим, буває ніжним, а коли треба — твердим. Однак воно має бути щирим і абсолютно бездоганним з технічного боку.
Якщо мислити ширше, усі, хто говорить, — диктори. І не так уже й зле бути професійним диктором. Ведучий — це той же диктор, тільки називається інакше.
— Усе повертається «на круги своя», і після тривалої перерви ви знову на радіо. Що найбільше впадає в око і тішить слух у сучасному ефірі?
— Тепер Україна мовить на своїх трьох каналах, не оглядаючись ні на яку іншу державу, як тоді, — це особлива Божа благодать. Незалежність і розкутість мовлення — це щось дуже велике, що в ті часи уявлялось абсолютно фантастичним, нездійсненним. А сьогодні це є. От тільки сумно, що працівники радіо Муз творять зовсім не в тих умовах, яких вимагає їхня почесна й цікава праця...
— У радянську епоху радіо полюбляло, а точніше, мусило повчати, виховувати, переконувати. Яка роль відводитиметься йому в незалежній державі ХХІ століття?
— Якщо радіо займається чимось одним, скажімо, озвучує тільки музику і рекламу, — воно неповноцінне. Щоб радіо було цікавим і дієвим, потрібна повнота — різні жанри, різні теми. Це ж не просто якийсь шум, який ми чуємо звідусіль, це — промінь, носій мови, музики.
— Час постійно вносить корективи: щось народжується, щось відходить у минуле. Чи не втратить своїх позицій і радіо з появою нових засобів масової комунікації, нових інформаційних технологій, як на вашу думку?
— Радіо настільки особливе явище в житті людини, що його функцій не може перебрати ніхто і ніщо. Чому? Його можна слухати будь-де і будь-коли, воно всюдисуще, мобільне і зручне, і тому не зникне, хоч би там що було.
Віра БОДАК,студентка Інституту журналістики КНУ ім. Т. Г. Шевченка.
