Україна олімпійська:1952—2004

На цьому киянин припинив свої виступи, однак не обірвався медальний олімпійський ланцюжок. 1988-й — Сеул, бронзова нагорода жіночого екіпажу класу «470» у складі Лариси Москаленко, Інни Чунихівської. Чотири роки потому, в Барселоні, Лариса виступала вже з іншою шкотовою — Оленою Пахольчик і фінішувала четвертою. 1992-й, перша Олімпіада, коли Україна представлена як незалежна держава. І яхтсмени відсалютували цій знаменній події «золотом» Євгена Браславця, Ігоря Матвієнка та «бронзою» Руслани Таран, Олени Пахольчик у флоті швертботів «470». Сідней-2000 запам’ятався ще однією «бронзою» Таран і Пахольчик, цього дивовижного екіпажу, який чотири рази ставав чемпіоном світу, але від якого тікало «золото» Олімпіад. Після Сіднея зірковий дует припинив своє існування. Руслана Таран народила сина. Олена Пахольчик взялася до виховання дочки, яка з’явилася на світ після Барселони. Нинішнього літа Руслана Таран повернулася на вітрильні акваторії. Однак уже як стернова нового олімпійського класу — «Інглінг». Тепер разом із нею на човні працюють уже дві шкотові. Олени серед них немає. Вона пішла зі спорту остаточно. Натомість із честолюбними задумами приєдналися до Таран Світлана Матевушева та Ганна Калініна. На передолімпійських змаганнях в Афінах дебютанти класу у флоті тих, хто вже мав за плечима як мінімум дві навігації, фінішували п’ятими.

Отакий короткий огляд олімпійських здобутків українського вітрильництва, започаткованих одним із найвидатніших яхтсменів XX століття Валентином Манкіним. Хтозна, чи був би оцей список медалістів таким довгим, якби не світила яскрава зірка киянина. Після того як він завоював свою третю золоту олімпійську медаль, тодішній президент Міжнародної вітрильницької спілки італієць Беппо Кроче назвав його легендою парусного спорту. Бо ще не було такого, щоб одна людина перемагала у трьох різних класах човнів. Кажуть, спорт не визнає умовного способу. І все ж...

Валентин Манкін за своїми результатами мав право дебютувати ще 1960 року на Римській Олімпіаді. На той час він уже володів титулом чемпіона СРСР і вочевидь переважав свого старшого не так за віком, як за досвідом конкурента з Естонії Олександра Чучелова. Та коли дійшло до затвердження учасників команди, тренерська рада віддала перевагу Чучелову. Олександр завоював срібну медаль. Чи виступив би Манкін краще? Коли згодом спитала в нього, він відповів: немає сенсу ворожити на кавовій гущі. Що сталося, те сталося. Треба жити майбутнім. І він знову почав торувати шлях до Олімпіади. Тепер він уже був безперечним фаворитом у класі «Фінн», збагатився його міжнародний досвід. Все частіше ім’я киянина з повагою називали аси світового рівня. Вони готувалися саме з ним боротися на дистанції 1964 року. Так, Манкін вирушив до Японії, однак не як учасник, а в ролі... запасного. В нього тренерська рада вкрала ще одну можливість зійти на Олімп, знову назвавши основним Чучелова, мовляв, має вже медаль, олімпійський досвід. Куди його завів той досвід? Навіть і пригадати важко, бо опинився загалом талановитий гонщик десь наприкінці другої десятки. «Валентине, а якби виступав ти?» — знову наполягала я у своєму прагненні почути певну відповідь. Знову не почула. І в цьому — весь Манкін. Завжди, проминувши один етап, з новими силами брався долати наступний, не озираючись, не розмірковуючи: якби...

Життя вчило його бути борцем. Від самого малечку, коли тато вперше поставив його в боксерську стійку і наказав: будь чоловіком! Оцей епізод свого життя він згадує і досі. Однак прагнення бути чоловіком в жодному разі не позбавило його здатності мріяти. Але і мрії його були незвичними. Разом зі своїм тренером Сергієм Машовцем, романтиком за вдачею, він записав у щоденнику: стати чемпіоном Всесвіту. І він став-таки чемпіоном Всесвіту — вітрильного. Бо не просто вмів працювати до нестями —він любив працювати до нестями. Утім, вживати це слово в минулому часі не варто. Він і досі так само несамовитий у праці. Коли пішов з дистанції, назбиравши стільки відзнак, що й сам не пам’ятає, скільки їх, то не розлучився з улюбленим вітрильництвом. Так само несамовито поринув у тренерську діяльність. Він стільки знав, розумів, що гріх було б поховати це лише у власних спогадах. На превеликий жаль, досвід його не знадобився вітчизняному спорту. Щоправда, деякий час він був старшим тренером збірної СРСР. Але там, у Спорткомітеті, воліли спокійнішого життя. Співпраця з Манкіним цього не обіцяла. Він вимагав повної віддачі від усіх — спортсменів, тренерів, чиновників. І тоді його... продали за кордон. Спорткомітет СРСР уклав досить вигідний для себе контракт, за яким триразовий олімпійський чемпіон Валентин Манкін мав працювати із збірною командою Італії. Отак і працює досі, бо й після того, як Україна стала незалежною державою, йому не запропонували роботи вдома. У Києві Манкін буває раз на рік. І кожного разу (а ми завжди зустрічаємося, бо нас єднає дружба з молодих років) я дивуюся: скільки ж у ньому енергії і скільки бажання вчитися! Перед Сіднейською Олімпіадою він вразив мене тим, як, виходячи із законів фізики та метеорології, вивів формулу оптимальної стратегії перегонів в умовах Південної півкулі. Отут згодилася і його блискуча шкільна освіта, котру засвідчувала медаль, і інженерний фах, за яким встиг попрацювати паралельно із заняттями спортом. Він заглиблювався в такі тонкощі на стиках наук, що це видавалося неймовірним. Іншим разом почула від нього міркування з галузі фізіології людського організму. Він хотів і тут відшукати щось корисне для швидшого відновлення спортсмена після навантажень. А якось вразив мене тим, що шукав книжки з... городництва. Забаглося йому виростити справжню англійську галявинку на тому маленькому шматочку італійської землі, що прилягає до будинку, в якому він мешкає в Ліворно. Ну, посіяв би, ну скосив би... Так ні, Манкін не був би Манкіним, якби до всього не підходив ґрунтовно і серйозно. Може, й у цьому таємниця його успіхів? Бо самим лише талантом навряд чи поясниш блискучий злет до найвищих вершин спорту нашого видатного земляка.