Становлення директора агрофірми «Єрчики» Володимира Олександровича ДІдкІвського , Героя України, випало на важку для аграріїв пору. Нахлинули на село хаос і безвідповідальність, ковдру з нього потягли в усі боки і розривали на шматки. Втрачали господарства техніку, худобу, знесилювалися поля, спустошувалися каси. Але «Єрчики» в тому розбурханому морі залишалися островом стабільності й благополуччя. Впродовж останніх десяти років з кожного гектара тут збирали не менше п’ятдесяти центнерів зернових, п’ятисот — цукрових буряків, надої молока від кожної корови перевершили семитисячну позначку. Люди регулярно одержують зарплату, пайові гроші. Ведеться господарське і житлове будівництво. Приділяється належна увага вшануванню трудівників. Чи не вперше в Україні «Єрчики» кілька років тому в день професійного свята аграріїв відзначили шістьох найкращих працівників легковими автомобілями.
Сюди, на береги Унави, в Попільнянський район на Житомирщині, люди тягнуться по досвід. Бувають тут керівники високих рангів, бо є на що подивитися. До того ж Володимир Олександрович цікавий і відвертий співрозмовник.
— Головні наші секрети в тому, що ми з минулого нічого не розгубили, — каже він. — Те, що маємо сьогодні, ми вже свого часу проходили, так би мовити, тримали у своїх руках. І індустріальні технології, і чіткі сівозміни, і налагоджене добривне господарство, і дружбу з наукою. Наші механізатори знають, якою силою повниться від усього того земля. І спасибі їм, спасибі всім нашим селянам, що не піддалися емоціям, не спокусилися розтягнути техніку, зламати відлагоджений десятиліттями господарський механізм, зруйнувати великотоварне виробництво... Саме воно найефективніше з точки зору використання техніки, добрив, засобів захисту рослин, коштів, здійснення грунтозахисних та природоохоронних заходів.
У той час, коли в господарствах масово спустошували машинно-тракторні табори, «Єрчики», навпаки, зміцнювали свою матеріальну базу, дбали про бокси та навіси для зберігання техніки, теплу ремонтну майстерню, створення належних умов для роботи механізаторів. Звичайно, як то кажуть, по своєму ліжку простягали ніжки, бо згадувана вже хвиля обдиралівки не обминула й агрофірму. Механізми, що були під силу, купляли за свій кошт, а надто у складчину з сусідніми Почуйками, яким теж поталанило на вмілого господаря Леоніда Миколайовича Кельвича. Між цими керівниками склалися завидна дружба і в кращому розумінні цього слова трудове суперництво, що приносить обом селам щедрі плоди. Скажімо, хіба міг Леонід Миколайович не зважити на те, що Володимир Олександрович лаштувався обдаровувати кращих агрофірмівців легковиками? Тож і для своїх придбав п’ять «Жигулів» та чимало інших цінних подарунків.
А купили сусіди в складчину два потужні іноземні збиральні комплекси і не мають клопоту із копанням буряків. А збирати є що, адже ці господарства — основні постачальники їх на Корнинську цукроварню. Ось і цього року Єрчики та Почуйки зібрали понад 600 центнерів буряків з кожного гектара і ще до негоди зачистили площі.
Якщо вже зайшла мова про дружбу та взаємовиручку, то як не згадати штрих, що характеризує Дідківського як людину. Було в нього особисте свято. З’їхалося чимало гостей. Кожному належало приділити увагу, що й робив Володимир Олександрович із властивим йому гумором. Проте відчувалося — щось його непокоїть. Попросив вибачення в гостей, відлучився, а повернувшись, сказав: «Моєму колезі з Почуйок Леоніду Миколайовичу зробили операцію, в тяжкому він стані, мусив поцікавитись, як себе почуває...». Таке запам’ятовується.
Не минає нагоди директор агрофірми згадати найщирішим словом механізаторів. У такі хвилини він пожвавлюється, наче в душі його озиваються якісь надчутливі струни.
— Талановитіших і працьовитіших хлопців немає в цілім світі, — переконаний Володимир Олександрович. — Складуть з брухту, майже непотрібу тракторець чи інший механізм і радіють, як малі діти. Створити б їм такі умови, як у розвинених країнах, і вони всіх заткнули б за пояс. На ходу все засвоюють, осмислюють. До тих же німецьких бурякозбиральних комплексів придумали стільки вдосконалень, що навіть самі виробники тієї техніки здивувалися. Такі хлопці — неоціненний скарб села. На жаль, у багатьох господарствах вони викинуті на узбіччя життя, зачахають. До добра така втрата не призведе.
Мені довелося бачити доглянуті тими хлопцями поля. На основні площі буряків не ступає жіноча нога. На решту — пускають полільниць із сапою хіба що для того, аби вони заробили цукру. З єрчицьких пшениць хоч малюй картини. Немов підстрижені під шнурок, із важким колосом. Торік вони дали з кожного гектара понад 82 центнери зерна. Бо добротно було засіяно. Дбайливо удобрено і доглянуто. А ще підставлено плече науки — Інституту фізіології рослин і генетики, очолюваного видатним ученим академіком Володимиром Васильовичем Моргуном. Агрофірму і цей науковий заклад об’єднує повчальна співпраця. На поля господарства ідуть на рівні кращих світових зразків найновіші інститутські пшениці. Їх вирощування — під постійною особистою опікою академіка. Він має змогу переконатися в можливостях інтенсивних сортів там, де панує висока культура землеробства. За умов, до яких рано чи пізно має прийти більшість господарств. Без цього немислимий вихід аграрного сектору із нинішньої кризи.
Інтенсивне виробництво дає змогу послаблювати непередбачувані удари стихії. Це переконливо видно на прикладі «Єрчиків». По агрофірмі стихії нинішнього сезону потопталися особливо жорстоко. Морози знищили всю елітну озиму пшеницю. У березні, вловивши погоже «віконце», її пересіяли елітною ярою, і вруна пішли в ріст, немов із води. Очікувався небачений у цих краях урожай ярої пшениці. Та, на жаль, навіть могутній зелений килим не вистояв проти більш як тримісячної спеки, коли не випало й краплини дощу.
І все ж «Єрчики» з хлібом. Вони виважено розпорядилися врожаєм 2002 року, не пустили за безцінь пшеницю і тепер мають її для всіляких потреб, зокрема й для забезпечення через власний млин борошном агрофірмівської хлібопекарні.
— У державі обов’язково має бути виважена хлібна політика, — розмірковує Володимир Олександрович. — Не можна жити одним днем чи навіть одним роком, тобто без створення запасу міцності на тривалий час. Чому б державі за трьохсотгривневими цінами було не закупити в господарств пшеницю для стабілізаційного фонду? Жодні лихоманки не трусили б тепер державу, не гралися б у лукаві ігри спритники. Не було б потреби давати селу, як милостиню, фінансові подачки.
Думки у Володимира Олександровича снуються, як в учителя, котрий бачив-перебачив усього на світі, перепустив його через своє серце і розум.
— Спонковіку не було на селі болючішого питання, аніж переділ землі, — викладає наболіле. — До дуже багатьох трагедій та скалічених доль призводив він. Здавалося, мали б уже зробити висновки з гірких уроків, не сім, а тисячу раз відмірювати, все добре виважувати. А нас наче хтось гонить у шию. Тож і не в’яжеться теорія з практикою. Ось конкретний приклад. Розпаювали ми землю за всіма настановами. Маємо змогу давати на паї солідні дивіденди. Все ніби гаразд. Та ось заковика. Взяли на роботу механізатора із золотими руками, має він високі заробітки. Шанують його в колективі. Облаштувався. Здавалося б, чого ще треба? А він якось говорить мені: «Працював я і працюватиму сумлінно, не підведу вас. Але скажу чесно, що не маю я від своєї роботи повного задоволення. Поставлений у нерівні умови з іншими механізаторами. Вони мають до заробітку ще й приварок від паїв, а мені нічого не випадає, бо не наділений землею. І нічого мені не світить у майбутньому. Зайшлим я почуваюся. Зайшлим і залишуся. Хіба це справедливо?» Звичайно, несправедливо. От і думай, як розв’язати цього вузла, бо вся земля вже розпайована.
А таких вузлів ой як багато зав’язує життя. Он посушливої пори згорів у полі корм для худоби. Найлегше було вийти зі складної ситуації, скинувши поголів’я, як це роблять у таких випадках у багатьох господарствах. А Дідківський об’їздив усе Полісся в пошуках місцини, куди б можна було відвезти на пасовище худобу. І знайшов. А потім пішли дощі, і в Єрчиках підправився зелений конвеєр. Славно — по 100 центнерів у зерні з гектара — вродила кукурудза. Не поменшала череда. А вона чимала — 2600 голів ВРХ, у тому числі 500 корів. По екологічно чисте молоко їдуть сюди аж із Києва. А це для агрофірми щодня п’ять тисяч «живих» гривень.
У клопотах на марші стрів Володимир Дідківський свої п’ятдесят. Приймає вітання, щирі побажання. На здоров’я йому і на довгі роки!
