Серед питань, які останнім часом найбільше хвилюють широкі кола громадськості, — розвиток законодавства в галузі реформування земельних відносин, зокрема в містах. У мене, як народного депутата, котрий до обрання протягом тривалого часу очолював Полтавську міську територіальну громаду, проблема ефективного використання землі теж не може не перебувати в полі особливої уваги.
Пригадую, як ми раділи, коли було ухвалено Закон «Про місцеве самоврядування в Україні» та Земельний кодекс. І небезпідставно, адже вони давали нам неабияку можливість впливати на стан справ.
З моменту проголошення реформування економіки країни в напрямі ринкових відносин та ліквідації адміністративно-командної системи в органів місцевого самоврядування залишалося дуже мало важелів, за допомогою яких можливо здійснювати реальне ефективне управління розвитком населених пунктів. Тому одним з таких важелів — істотним джерелом наповнення місцевих бюджетів ми розглядаємо плату за землю та кошти від продажу земельних ділянок несільськогосподарського призначення. Адже переважна кількість податків, що їх збирають на місцях, перераховується до державного бюджету, а потім ним же розподіляється. А зазначені кошти надходять (75 відсотків від плати за землю та 90 відсотків від продажу землі) безпосередньо до бюджетів населених пунктів. Використовуються вони для покращання умов проживання членів територіальних громад.
Не можу не відзначити ще один надзвичайно важливий для міст напрям розвитку землекористування. Відомо, що дві третини світових інвестицій так чи інакше пов’язано з будівництвом чи реконструкцією, тож зрозуміло, що земельні відносини мають першочергове значення для інвестиційної політики загалом. Сьогодні зроблено перші кроки на шляху до формування земельного ринку в несільськогосподарських секторах економіки. До речі, ми одними з перших в Україні пішли в цьому напрямі. Тут важливим моментом є створення умов для продажу земель несільськогосподарського призначення. Важливо додати, що ідеологія цих заходів міститься в посланні Президента України до Верховної Ради і треба її реалізувати.
Зрозуміло, що ситуація в земельній сфері населених пунктів є вузлом перетинання інтересів різних кіл, різних гілок влади. Тому потрібне їх гармонійне поєднання, яке жодною мірою не обходило б інтереси та законні права місцевого самоврядування. Однак, останнім часом окремі положення Земельного кодексу, що стосуються населених пунктів, ігноруються на різному рівні, починаючи з Держкомзему. Невже там справді думають, що місцеве самоврядування має єдину мету — розбазарювати землі?
Не треба забувати, що місцеве самоврядування — один із тих державних інститутів, які найбільш підконтрольні громадськості. А дбайливий господар, яким і є місцеве самоврядування, завжди думає, щоб його власність давала найбільшу віддачу та використовувалася по-господарськи. Право територіальної громади розпоряджатися землями комунальної власності передбачено законом «Про місцеве самоврядування в Україні» та Земельним кодексом України. Для можливості використання цього права законодавець передбачив обов’язкове делегування державою органам місцевого самоврядування таких повноважень:
1) здійснення контролю за додержанням земельного та природоохоронного законодавства, використанням і охороною земель, природних ресурсів загальнодержавного та місцевого значення, відтворенням лісів;
2) реєстрація суб’єктів права власності на землю; реєстрація права користування землею та договорів на оренду землі; видача документів, що посвідчують право власності та право користування землею;
3) організація і ведення земельно-кадастрової документації;
4) погодження питань про надання дозволу на спеціальне використання природних ресурсів загальнодержавного значення;
5) вирішення земельних спорів у порядку, встановленому законом;
6) здійснення необхідних заходів щодо ліквідації наслідків екологічних катастроф, стихійного лиха, епідемій, епізоотій, інших надзвичайних ситуацій, інформування про них населення, залучення в установленому законом порядку до цих робіт підприємств, установ та організацій, а також населення;
7) визначення території для складування, зберігання або розміщення виробничих, побутових та інших відходів відповідно до законодавства;
8) підготовка висновків щодо надання або вилучення в установленому законом порядку земельних ділянок, що проводиться органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування;
9) погодження проектів землеустрою;
10) здійснення контролю за виконанням проектів і схем землеустрою, проектів внутрішньогосподарського землеустрою.
Без виконання зазначених повноважень та без цілковитої достовірної, актуальної інформації про землю та права на неї неможливо забезпечити інтереси суб’єктів земельних відносин. З огляду на це виникає закономірне питання — хто насамперед зацікавлений у створенні надійної, ефективної та прозорої системи обліку і реєстрації землі та прав на неї? Практика показує — органи місцевого самоврядування, оскільки саме їм доводиться вирішувати питання надання та вилучення земельних ділянок, продажу і приватизації землі та безліч інших, пов’язаних з господарюванням на ній.
Але які нині намітились тенденції в цьому важливому напрямі розвитку нашої країни? На мій погляд, вкрай негативні. Деякі чиновники державних установ схаменулися, зрозумівши, що державне майно практично вже все розподілено (переважно без участі територіальних громад), і звернули свою увагу на землю. Дійсно, тут є великий простір для активних маневрів. Недарма першим документом, який з’явився у всім відомі часи, був «Декрет про землю».
Велику активність у процесі перерозподілу владних повноважень стосовно розпорядження землею останнім часом виявляє Державний комітет України із земельних ресурсів. У нормативно-правових документах, які різними шляхами потрапляють на стіл Президента України та Прем’єр-міністра, в законопроектах, підготовлених комітетом, чітко відслідковується бажання стати монополістом у розподілі найбільшого багатства народу України. Прикладом можуть слугувати останні нормативні документи, в яких вочевидь проглядає авторство Держкомзему. Це Указ Президента України від 17 лютого 2003 р. № 134 ( 134/2003 ) «Про заходи щодо створення єдиної системи державної реєстрації земельних ділянок, нерухомого майна та прав на них у складі державного земельного кадастру», Постанова Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 р. № 1088 «Про створення єдиної системи державної реєстрації земельних ділянок, нерухомого майна та прав на них у складі державного земельного кадастру». А також власні накази від 23.05.2003 № 135 «Про створення єдиної системи державної реєстрації земельних ділянок, нерухомого майна та прав на них у складі державного земельного кадастру та удосконалення структури державного підприємства «Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах» і від 02.07.2003 № 174 «Про затвердження Тимчасового порядку ведення державного реєстру земель». Ці документи суперечать Земельному кодексу, стаття 20 якого визначає, що порядок ведення державного земельного кадастру встановлюється законом, та Закону «Про місцеве самоврядування в Україні», який встановлює, що реєстрація землі та прав на неї — повноваження виконавчих органів місцевого самоврядування.
Хотів би також зосередити увагу, насамперед народних депутатів України, на законопроекті «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень», прийнятому за основу Верховною Радою України 5 червня 2003 року. В ньому теж практично не залишилося місця органам місцевого самоврядування в системі реєстрації нерухомості (зокрема, землі), а права реєстратора надаються центральному та місцевим органам державної реєстрації у системі центральних та місцевих органів виконавчої влади з питань земельних відносин (Держкомзем України. — Авт.). Тому під час подальшого опрацювання законопроекту треба виправити цю недоречність і врахувати інтереси всіх зацікавлених сторін.
Якщо уважно вивчити зміст перелічених документів, то стає зрозумілим, що органи місцевого самоврядування усуваються від процесу управління комунальним майном — землею, а центр керування переходить до монопольної структури в Києві. Всім відомий вислів «Хто володіє інформацією, той володіє світом» у даному випадку може бути перефразовано так: «Хто володіє інформацією про землю, нею і володіє». Задумка чиновників з Києва дуже проста і геніальна — сконцентрувати всю інформацію про земельні ділянки в єдиному центрі, щоб потім спокійно «стригти купони» з безцінної інформації. Шановні держкомземівці швидко забули, з чого починалась земельна реформа в Україні і за рахунок яких коштів створювалась існуюча земельно-кадастрова інформаційна база. До 1996 року увага працівників Держкомзему концентрувалася на землях сільськогосподарського призначення, а землі населених пунктів особливо міст, були «білою плямою». Навіть нині на багато болючих питань, пов’язаних з земельним законодавством, однозначної відповіді комітет так і не надав. Переважна більшість робіт, як -то — грошова оцінка населених пунктів, кадастрове зонування, електронна карта міста, інвентаризація земель населених пунктів тощо, виконувалась і виконується за рахунок місцевих бюджетів та замовників. Уся зібрана, зокрема в Полтаві, інформація про землю, по суті є власністю міської територіальної громади і без її згоди не може бути передана будь-кому, навіть органам державної виконавчої влади.
Не сприяють підвищенню авторитету Держкомзему і публікації у засобах масової інформації стосовно розмежування земель державної та комунальної власності. У статті «Концептуальні підходи до розмежування земель державної та комунальної власності», опублікованій в другому номері журналу «Землевпорядний вісник», перший заступник начальника Київського міського управління земельних ресурсів (Держкомзему України) С. Горбатович всіляко принижує органи місцевого самоврядування, вживаючи такі вислови, як «вузьковідомчі інтереси» — це стосовно інтересів територіальних громад, «груповий егоїзм, клановість». На його думку, в питанні розмежування земель має домінувати держава та її інтереси. До того ж пан Горбатович забуває, що органи місцевого самоврядування є складовою частиною державного устрою України, парламент якої ратифікував Європейську хартію місцевого самоврядування 15 липня 1997 року.
Я далекий від думки, що все, що робиться органами місцевого самоврядування, ідеально відповідає законодавству, але це пов’язано насамперед з недосконалістю законів і неможливістю виконувати їх без додаткових тлумачень. Для того, щоб ліквідувати можливість трактування законів, як кому заманеться, треба до процесу законотворення залучити кваліфікованих фахівців — практиків. Немає заперечень і проти створення єдиної системи реєстрації землі та прав на неї. Вона потрібна для захисту прав землевласників та землекористувачів. Але, зважаючи на існуючий стан справ та задекларовані на державному рівні права місцевого самоврядування, в структурі реєстраційних органів мають бути комунальні центри, відповідальні перед міською територіальною громадою і підконтрольні державним органам реєстрації. Така практика вже діє в органах архітектури та містобудування, державної архітектурно-будівельної інспекції і життя довело дієздатність такої структури.
Цілком згоден з думкою президента Асоціації міст та громад України Олександра Омельченка («Голос України», №134, 22.07.03 р.) про те, що функції Держкомзему мають бути обмежені розробкою державної політики в галузі земельних відносин, нормативно-правових актів, державних стандартів та норм, створенням програмного забезпечення, обов’язкового для використання всіма суб’єктами реєстраційної системи, здійсненням контролю за дотриманням земельного законодавства.
Досвід реформування земельних відносин у Полтаві свідчить, що у разі зацікавленості керівництва міста в розвитку земельних відносин робота в напрямі реформ рухається набагато швидше, ніж у тих випадках, коли державні структури намагаються керувати процесом у відриві від запитів громади і виконуються тільки вказівки зі столиці.
Все, що на нинішній час зроблено в Полтаві, а це — електронна карта міста, грошова оцінка, кадастрове зонування та багато інших землевпорядних робіт, виконано без фінансової підтримки держави, котра за більш як 10 років не змогла знайти коштів на реформування земельних відносин у населених пунктах.
Після аналізу ситуації в галузі реєстрації землі та нерухомого майна постає питання — що робити далі?
На мій погляд, необхідно:
1. Якнайшвидше розробити, розглянути та прийняти законопроекти, котрі тією чи іншою мірою стосуються обліку та реєстрації нерухомості.
2. З метою недопущення погіршення забезпечення населення та органів влади необхідною документацією та інформацією проаналізувати наявний стан оформлення прав на землю, на об’єкти нерухомості і знайти в системі реєстрації місце тим структурам, які зараз мають необхідний штат кваліфікованих фахівців та досвід роботи.
3. Систему реєстрації створювати з урахуванням прав та інтересів територіальних громад (підзвітність та підконтрольність органам місцевого самоврядування та органам державної реєстрації).
4. Виконання функцій державної реєстрації нерухомості відповідно до закону «Про місцеве самоврядування в Україні» покласти на виконавчі комітети рад.
5. Обмежити коло повноважень Держкомзему України розробкою та впровадженням загальнодержавних програм, що стосуються земельних відносин, та контролем за дотриманням відповідного законодавства.
Під час запровадження запропонованого, я впевнений, запрацює нормальний цивілізований механізм функціонування ринку нерухомості та взаємодії суб’єктів цього ринку, а права власників та користувачів майна і землі будуть надійно захищені.
Анатолій КУКОБА,народний депутат України.
