Багато хто з законодавців із самого початку висловлював упевненість у тому, що «справа» Олександра Омельченка є суто політичною та ще й на замовлення. До цього додамо — з неї навсібіч стирчали «білі нитки». Можна ще зрозуміти журналістів, для яких «музику» замовляє той, хто платить. Але чомусь ніхто з високопосадових юристів та законодавців, для яких закон — це дійсно святе, популярно не розтлумачив широкому загалу всю абсурдність «справи» керівника виконавчої влади столиці. На жаль, всі «за» і «проти» з самого початку мали фрагментарний, а не системний характер. Лише профільний комітет Верховної Ради дав грунтовніше роз’яснення у цій справі.

Автор цієї публікації випадково натрапив на інтерв’ю одного з високопосадових юристів «Українській правді» за 18 вересня цього року. На запитання журналіста щодо того, чи може Олександр Омельченко у разі відсторонення його від посади звернутися до суду, головний правник держави, зокрема, зазначив: «Оскаржувати рішення Президента? Це конституційне право глави держави: Президент може звільняти навіть без аргументації».

Такою відповіддю пан Лавринович, як-то кажуть, дістав би, напевне, будь-кого. Бо досі вважалося, що всі ми рівні перед законом. А підтвердженням цього є стаття 9 Закону України «Про місцеві державні адміністрації». Зокрема, в тій частині, де йдеться про припинення повноважень голів місцевих держадміністрацій Президентом України, чітко регламентовано всі ці випадки. А пункт 7 цієї статті вказує, що звільнення можливе «за власною ініціативою Президента України з підстав, передбачених цим Законом та законодавством про державну службу».

І ніде жодної згадки про «звільнення без аргументації» за паном Лавриновичем. Тому, щоб розібратися в аргументованості «претензій» до керівника виконавчої влади Києва, належало самому детально проаналізувати законодавчі акти.

Скажу одразу: порівняти відповідні статті Конституції України та п’яти законів — справа не з легких. Але в нагороду той, хто це зробить, не лише здобуде грунтовні знання з питань державотворення, а й переконається — противники Олександра Омельченка, по суті, не мають законних шансів на перемогу. Наголошую, законних. Бо якщо вони посилаються переважно на статтю 23 Закону України «Про державну службу», то у правників контраргументів набагато більше.

Почнемо з Конституції України, верховенство якої не заперечуватиме навіть школяр. У статті 92 Основного Закону чітко зазначено, що винятково законами України визначається статус столиці України.

Стаття 133 ще раз підтверджує попередню норму — міста Київ та Севастополь мають спеціальний статус, який визначається законами України.

Статті 118 та 140 Конституції, в яких ідеться про функції виконавчої влади та місцевого самоврядування в державі, чітко вказують на те, що їх особливості в Києві визначають окремі закони.

Однак ініціатори затіяної відставки посилаються чомусь лише на перший пункт статті 118, в якому наголошено, що виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації. Водночас свідомо не згадують про десятий пункт Перехідних положень Основного Закону, який, по суті, вибиває хистку опору з-під їхніх ніг і розставляє все на свої місця: до прийняття законів, що визначають особливості здійснення виконавчої влади в містах Києві та Севастополі відповідно до статті 118 Конституції, виконавчу владу в цих містах здійснюють відповідні державні адміністрації.

Зверніть увагу — законодавча норма чітко регламентує, що держадміністрації здійснюють виконавчу владу до, підкреслюю, прийняття законів, що визначають особливості її здійснення в Києві.

З часу ухвалення Закону України «Про столицю України — місто-герой Київ» минуло майже чотири роки, однак дехто або не спромігся досі його прочитати, або свідомо оминає його вимоги. А в преамбулі цього закону чітко записано, що він «визначає спеціальний статус міста Києва як столиці України, особливості здійснення виконавчої влади та місцевого самоврядування у місті відповідно до Конституції України та законів України». До основоположних статей цього закону ми ще повернемося, а нині спробуємо проаналізувати, чи є підстави називати Олександра Омельченка державним службовцем та застосовувати до нього норму закону, яка обмежує перебування на державній службі за віком.

Отже, почнемо не з 23-ї, а зі статті 1 Закону України «Про державну службу», яку чомусь уперто не помічають опоненти. А вона, по суті, є основоположною для визначення того що таке державна служба і кого до неї відносити:

«Державна служба в Україні — це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів. Ці особи є державними службовцями і мають відповідні службові повноваження».

Скажіть, на ласку, як можна увібгати в це прокрустове ложе керівника виконавчої влади в столиці? Понад те, не лише особисто Олександр Олександрович, а й весь виконавчий орган Київради «заробітну плату за рахунок державних коштів» не одержують. Їх, так би мовити, найняла на посаду менеджерів міська громада і лише її наділено правом вимагати з них ефективної роботи. І доки законом не буде передбачено, що державна служба в Україні виконується безоплатно, доти називати людей держслужбовцями лише тому, що цього комусь дуже хочеться, буде повним невіглаством.

Додаймо до сказаного вище й те, що Олександру Омельченку ніхто рангу державного службовця не присвоював, бо його посади просто немає серед тих,  які передбачено у класифікації посад, зазначених у статті 25 Закону України «Про державну службу». Слід мати на увазі, що поправки до цього законодавчого акта вносили в червні 2001-го, січні і травні 2003 років. Тобто вже після того, як було ухвалено закон про столицю України. Тож ні в Президента, ні у законодавців не виникало жодних сумнівів у тому, що Київський міський голова за посадою не може бути державним службовцем. Адже у статтях 14, 15 Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування» чітко записано, що посада Київського міського голови за класифікацією належить до першої категорії і йому може бути присвоєно 1—3 ранг посадової особи місцевого самоврядування.

І це ще не все. Уважно прочитаємо статтю 39 Закону України «Про місцеві державні адміністрації», якою закріплено повноваження керівників цих органів, й порівняємо її зі статтями 13 і 17 Закону України «Про столицю України — місто-герой Київ». До них додамо також статтю 42 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні», оскільки в статті 13 закону про столицю є пряме посилання на те, що «повноваження Київського міського голови визначаються Законом «Про місцеве самоврядування в Україні» та цим Законом». Кожен неупереджений юрист побачить — повноваження Київського міського голови не лише ті, що закріплено законом за керівниками місцевих держадміністрацій, а й набагато ширші.

Окрім того, у розділі 7 Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування» записано:

«Дія Закону України «Про державну службу» поширюється на органи і посадових осіб місцевого самоврядування в частині, що не суперечить Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», цьому Закону та іншим Законам України, що регулюють діяльність місцевого самоврядування».

Безумовно, певні розбіжності та неузгодження між законодавчими актами, що регламентують діяльність органів самоврядування та державної служби є. Тобто є конкуренція юридичних норм. Але правники добре знають, що в таких випадках останнє слово — за спеціальним законом. А саме таким, на що не раз вказано в Конституції, є Закон «Про столицю України — місто-герой Київ». Стаття 7 цього закону чітко зазначає, що саме входить до системи місцевого самоврядування столиці:

— територіальну громаду міста;

— міського голову;

— міську раду;

— виконавчий орган міської ради;

— районні ради;

— виконавчі органи районних у місті рад;

— органи самоорганізації населення.

Ніде жодного слова про державні адміністрації. А стаття 10 ще більше підсилює це положення. В ній записано, що:

«Київська міська та районні в місті ради мають власні виконавчі органи, які утворюються відповідно Київською міською радою, районними в місті радами, підзвітні та підконтрольні їм».

Стаття 16 цього спеціального закону, яку теж свідомо оминають противники Олександра Омельченка, вказує:

«Перший заступник та заступники голови Київської міської державної адміністрації, повноваження яких стосуються сфери виконавчої влади, призначаються на посади та звільняються з посад Київським міським головою за погодженням відповідно з Президентом України та Кабінетом Міністрів України».

І якщо в Законі «Про місцеві державні адміністрації» право призначати та звільняти своїх заступників за погодженням з Президентом та Кабміном надається головам обласних і районних державних адміністрацій, то в столиці це право має лише міський голова. Тепер виконаємо прості арифметичні дії додавання чи віднімання — кому що подобається: посади голови Київської міської держадміністрації немає в таблиці класифікації державних службовців, йому за законом присвоюється категорія і ранг посадовця місцевого самоврядування, у мера немає і не може бути рангу та категорії держслужбовця, саме столичному голові надається виняткове право «карати і милувати» підлеглих, до його повноважень належать і ті, які надані керівникам держадміністрацій, зарплату за рахунок державних коштів він не одержує. Що матимемо в підсумку? Вочевидь, висновок, що сама назва «голова Київської міської держадміністрації» не має під собою у Києві жодного реального фундаменту і є, по суті, формальним додатком до посади того, кого кияни обирають міським головою. Підтвердженням цього, до речі, може бути і той факт, що після того, як Олександра Омельченка у 2002 році кияни обрали міським головою, Президент України не видавав жодного окремого указу про затвердження його ще й головою держадміністрації. Звідси напрошується логічний висновок — глава держави врахував вимоги Закону «Про столицю України — місто-герой Київ», згідно з яким Київський міський голова водночас очолює виконавчу владу в столиці.

Безперечним залишається і те, що у столиці не повинно бути двовладдя. Тому єдиним і реальним керівником у Києві може стати лише той, кого обрала на посаду голови територіальна громада столиці. Лише у цьому разі влада буде прозорою і тоді жоден, навіть найближчий до Президента, чиновник не зможе «каламутити воду» у столиці, щоб «половити рибку».

Конституційний Суд, напевне, розставить всі крапки над «і». Сподіватимемося, він вистоїть проти тиску та інших «аргументів» з боку тих, хто хотів би безконтрольно «порулити» столицею. Однак навіть наведених вище фактів, мабуть, достатньо для того, щоб широкий загал теж побачив «білі нитки», якими шито «справу» Олександра Омельченка. І зробив відповідні висновки.