Регіон: Вінниччина НА ЛІНІЇ ЗОЛОТОГО ПЕРЕТИНУ

З неабиякою цікавістю ми ознайомилися з деякими пам’ятками архітектури: монастир у скелі на крутій Дністровій кручі заснував у XІ столітті святий Антоній, той самий, що поклав початок Києво-Печерській лаврі; земляні вали скіфського городища поблизу міста Немирова неспроста називають малими єгипетськими пірамідами: насипані, за дослідженнями археологів, у VІ—VІІ століттях до н. е. як фортифікаційні споруди, вони збереглися й донині.

Не можна було не захоплюватися внутрішньою красою самих подолян — нащадків відважних героїв Устима Кармалюка, Івана Богуна... У своїй більшості це відкриті душею, дотепні на слово і надзвичайно працьовиті люди. Скажімо, одне з вінницьких підприємств, що має назву «Поділля-ОБСТ», виросло на руїнах уже непрацюючої бази, як мовиться, на очах у вінничан. Нині продукція «Поділля-ОБСТ» — концентровані соки і фруктові наповнювачі — знана у багатьох країнах близького й далекого зарубіжжя, її купують виробники відомих фірм з виробництва фруктово-ягідних й молочних виробів. Успіх підприємства пов’язують насамперед з його нинішнім керівником й організатором нового виробництва — Віктором Харковим. Хоча попервах, як розповідають на підприємстві, навіть друзі не вірили у його затію. Проте Віктор Іванович сам брав у руки сокиру, розчищав запущену територію від дерев і настирливо добивався свого. Результат — очевидний.

Такі приклади непоодинокі. Незважаючи на економічні негаразди, підприємства, аналогічні згаданому, працюють, сплачують податки, видають трудівникам зарплату. Саме на таких виробництвах формується новий тип керівників. Сюди охоче йдуть працювати люди. Головне — вони з великою відповідальністю ставляться до роботи, бо дорожать нею. Отож, за словами одного із наших співрозмовників, таким чином формується не лише новий тип керівника, а й трудівника.

Не обминули цей край, за яким закріпилася назва «цукрового Донбасу», й проблеми. Чи не найбільше їх в агропромисловому комплексі, який разом з переробною галуззю становить основу економіки області. Ахіллесовою п’ятою тут є борги із зарплати, які ніяк не повернуть селянам. Але знову-таки, це не стосується тих господарств, яким поталанило на доброго господаря. Такого, скажімо, як Анатолій Пачевський з Калинівського району. Він першим на Вінниччині удостоєний найвищого звання держави — Героя України. Таку саму відзнаку має ще один вінничанин — ректор Національного медичного університету імені Пирогова, професор, академік АМН Василь Мороз.

Хоч як дивно, попри борги із зарплати (із загальної суми 70 мільйонів гривень — майже 50 млн. припадає на АПК), селяни поповнили свої вклади у банках протягом минулого року на загальну суму більш як 150 млн. грн. Це ще один приклад невтомності подолян: земля годує селянина. Зі своїх ділянок господарі продають більше, ніж сільгосппідприємства, молока, картоплі, овочів. Майже половина м’яса також вирощується на власних подвір’ях. З того й живуть...

Враження від зустрічей на вінницькій землі, дорогами якої ми проїхали протягом п’яти днів майже тисячу кілометрів, ляжуть в основу публікацій, першу з яких пропонуємо читачам газети.

Голова Вінницької обласної державної адміністрації Віктор Коцемир акцентував увагу на проблемах, які допікають найбільше. Якщо об’єктивно висвітлити в газеті те чи інше питання, переконаний він, результат не забариться. По-перше, публікація приверне увагу того керівника, від якого безпосередньо залежить розв’язання проблеми. По-друге, люди, прочитавши про це в газеті, відчувають, що про них, про їхні клопоти не забувають. А якщо проблема під постійним контролем, до неї газета повертається ще і ще...

Серед таких В. Коцемир назвав газифікацію сільських населених пунктів і прокладання доріг з твердим покриттям. Незважаючи на те, що територією області проходять два потужні газопроводи, голубе паливо в сільські оселі не спішили подавати. Не знаходилося коштів. І лише останнім часом селяни стали відчувати, яким великим благом є отой блакитний вогник: протягом трьох років Вінниччина за темпами газифікації йде попереду всіх інших регіонів держави. Уже в 340 населених пунктах є природний газ. Для порівняння В. Коцемир назвав ще одну цифру: за всі роки радянської влади в області газифікували лише 50 сільських населених пунктів.

Щодо проблеми доріг, голова облдержадміністрації повідомив, що він поставив перед керівниками усіх 27 районів конкретне завдання: протягом нинішнього і наступного років у селах не повинно залишитися жодного путівця без твердого покриття. Щоб на саму віддалену вуличку у разі необхідності могла під’їхати машина «швидкої допомоги», зрештою, про переваги таких доріг годі говорити. За публікації з такої проблематики, переконаний голова адміністрації, люди лише б дякували журналістам. А це авторитет газети, підвищення її популярності.

Під час розмови Віктор Францович навів ще один промовистий приклад. На святі тваринника у Піщанському районі він підійшов до старенької бабусі. Всі свої трудові роки вона віддала роботі на фермі. Прізвище її, каже Віктор Францович, запам’ятовується легко — Українець, а звати Ніна Федорівна. Низько вклонився трудівниці, яка вже десять років на пенсії, та ще й вручив коровай. «Бачили б ви, — каже далі співрозмовник, — якими стали у цієї жіночки очі!.. Поки втирала краєм хустини непрохану сльозу, підійшли діти, онуки... Ще довго у селі згадували цей епізод».

— Якщо задуматися, — каже В. Коцемир, — нічого особливого я не зробив. Просто ми недооцінюємо того, наскільки високо люди цінують найменший вияв уваги до них. Варто б і газеті частіше розповідати про конкретних людей. Хоча б декілька слів, якщо не знаходиться більше місця. І то вже добре. Газету, яка пише про хороших людей, читають не менше, ніж ту, що віддає перевагу скандалам.

До речі, саме людям служать оздоровниці курортного міста Хмільник, знаного своїми радоновими ваннами далеко за межами не лише області, а й України. Надавати відпочивальникам якісно нові види послуг оздоровниці могли б тоді, якби місто отримало статус курорта-поліса. Головне — відбувся б перерозподіл коштів. Приклад Трускавця, якому вже надано такий статус, є яскравим підтвердженням сказаного. У Верховній Раді давно підготовлено відповідний законопроект, автором якого є народний депутат України від Вінниччини Микола Катеринчук. Однак до його розгляду на сесії справа не доходить. В. Коцемир запропонував газеті порушити це питання на своїх сторінках.

Погодившись із зауваженнями і пропозиціями співрозмовника, головний редактор А. Горлов розповів про концепцію газети, суть якої полягає у висвітленні всього спектру політичних думок, що панують не лише в парламенті, а й в суспільстві в цілому. Газеті й владі не обійтися одне без одного. Бо не лише органи влади потребують підтримки на сторінках газети. Газета також хотіла б відчувати її, зокрема, в оперативній поінформованості про події, що відбуваються, у поширенні видання в державних установах та територіальних громадах. До того ж така співпраця має бути не одноразовою, а постійною, з перспективою. Адже життя вирує не лише в столиці. У регіонах теж відбувається чимало подій, і політика робиться не лише в Києві. Тобто потрібна певна система нашої співпраці. Але не завжди вдається її досягти. Для прикладу, запропонована вінничанами на початку минулої передплатної кампанії акція «Кожному депутату — «Голос України», на жаль, поки що не знайшла належного поширення. Не те що депутати, навіть не всі сільські ради передплачують газету: виділені для цього державні кошти спрямовують на інші видання.

Так висловився під час розмови з представниками редакції директор Вінницької обласної дирекції «Укрпошти» Віктор Котельник. Періодику в області розповсюджують 734 відділення поштового зв’язку, з них 658 — у сільській місцевості, 76 — у містах. Вінничани, як з’ясувалося, не скорочують їх кількість, як це робиться в деяких регіонах. Навпаки, протягом останнього року тут з’явилося ще п’ять нових відділень зв’язку. Крім стаціонарних, мають 23 пересувні відділення. Нинішнього року вінницькі поштовики надали послуг на суму майже 36 мільйонів гривень. За кількістю доставленої періодики вони займають восьме місце у державі.

Віктор Котельник разом зі своїми колегами — начальником відділу передплати обласної дирекції «Укрпошти» Світланою Маліновською, начальником групи передплати Вінницького поштамту Тетяною Дьомою та начальником найбільшого у Вінниці 50-го відділення зв’язку Марією Яцковиною — переконані, що найкращий спосіб агітувати за те чи інше видання — «йти в народ». Тобто працювати на місцях — у районах, сільських населених пунктах. Саме такою й була мета нашої газетної акції: поспілкуватися з тими, хто доставляє нашу газету, з її читачами, а також познайомитися з цікавими людьми.

Працівникам редакції слід більше контактувати з керівниками підприємств, організацій, головами місцевих рад, тими, хто очолює бібліотечні й культосвітні заклади, вважає В. Котельник. На його думку, саме такі установи й організації мають насамперед передплачувати видання, покликане висвітлювати роботу парламенту.

З Віктором Харковим, головою правління АТ «Поділля-ОБСТ», зустрітися, на жаль, нам не вдалося. Віктор Іванович був у відрядженні за кордоном. Як пояснив його заступник Володимир Семенюк, поїхав придивлятися до нового обладнання, яке мають намір закупити для підприємства. Історія його становлення, на нашу думку, заслуговує окремої публікації. «Книгу треба писати про таку людину, як Харков, — додав Семенюк. — Ви навіть не уявляєте, що він зробив для подолян. Та й не лише для них...».

Важко повірити, але сировину на підприємство везуть з різних регіонів, близьких і далеких від Вінниччини. Торік, скажімо, десять тисяч тонн яблук доставили аж із Закарпаття. Гуцули щиро дякували вінничанам, що не дали можливості пропасти щедрому врожаю яблук. Якщо раніше селяни не знали, що робити з вирощеними у садах фруктами чи ягодами, то нині «Поділля-ОБСТ» готове скупити в них, як кажуть на заводі, до найменшого яблучка. Нинішнього року, для прикладу, їх придбали 100 тисяч тонн (!). А ще — 3,5 тисячі тонн вишень, 1700 тонн персиків, 700 тонн полуниць, 500 тонн малини. Крім того, купують груші, абрикоси, горобину і навіть... бузину (її переробили 600 тонн). Ця рослина, як пояснили на підприємстві, є найкращим природним барвником. За придбану сировину її власникам сплачено майже 51 мільйон гривень. Он які гроші ще донедавна пропадали під ногами у наших садах!

Ми уже згадували на початку публікації, що «Поділля-ОБСТ» виготовляє концентровані соки, пюре та фруктові наповнювачі. Хоча саме підприємство маловідоме, зате продукцію у нього беруть виробники, торгові марки яких на слуху у всіх. Досить назвати хоча б таку фірму, як «Денон». Або наші «Галактон», «Оболонь» та «Росинка». Купують тут сировину представники «Сандори». Левову частку її відправляють на експорт, зокрема в Росію та країни Європи.

Але не це вразило нас найбільше. Особливе захоплення викликав сам процес становлення підприємства. Точніше, людина, яка взяла на свої плечі таку відповідальну ношу, створюючи його. В. Харков за фахом інженер. Працював у харчовій і переробній галузі на підприємствах обласного центру. Прагнув відкрити власну справу. Нарешті йому вдалося вийти на інвесторів з Австрії: співпрацею з вінничанами зацікавилися представники фірми «Штайрер-ОБСТ». Перший млинець, як це часто буває, виявився глевкий. На Вінницькому консервному заводі, де обладнали сучасну лінію, придбану за кошти австрійців, справа не пішла.

Харков не опустив рук, все одно горів бажанням працювати. І на придбаній на околиці міста занедбаній ділянці землі протягом трьох місяців спорудив перший цех. Навіть не всі друзі пішли за ним: не вірили, що з того щось вийде. Із 35 осіб, які починали з ним на консервному, «рубати хащі на околиці Вінниці» зголосилися лише 18.

Екскурсію цехами підприємства для нас провів начальник виробництва Сергій Земелєв. Півроку він навчався в Австрії, як, до речі, більшість спеціалістів і навіть робітників. Адже майже всі процеси тут настільки комп’ютеризовані, що без додаткових знань не обійтися. Завдяки цьому на підприємстві працюють тільки 250 осіб. Щоправда, у пік сезону залучають тимчасових працівників. Середньомісячна платня — одна тисяча гривень. Тим часом завод, без якого нині годі уявити промисловість області, і далі розширює свої потужності. Аби мати надійний запас сировини, взяли в оренду землю. Культура землеробства на ній відрізняється від тієї, що бачимо у наших господарствах, кардинально. Хоча трудяться на ній наші ж селяни. Як багато все-таки залежить від керівника...

Вінницька область.