Своє ім’я Федя не дістав, як заведено у котів, просто так, за уподобанням хазяїна, а чесно «заслужив». Його подарували нам у двотижневому віці, і він насамперед заліз під крісло. В той момент, коли кошеня шукали зі словами: «Де ти, вилазь!», по телевізору йшов кінофільм «Комедія особливого режиму», саме ті кадри, коли в тюремному спектаклі дама, що грала революційну морячку, ходить по сцені і промовляє: «Федю, де ти, де ти, Федю?!». Щойно ці слова вимовили з екрана, долю кошеняти було вирішено. Його, звісно, витягли з-під крісла вже Федею.

Коти — не такі вже й екзотичні тварини, будь-який власник такого звірка розповість безліч дивовижних історій про свого улюбленця. Федя ще в ніжному віці відрізнявся рідкісною здатністю розуміти хазяїна. Обідаєш, бувало, сидячи за столом на кухні, а цей ненажера (за відсутність міри в їжі він, хоча і перебував завжди в гарній фізичній формі, заробив до свого імені ще й «прізвище» — Пузо) після власної трапези починає канючити шматок «з панського столу». Йому кажеш: «Пішов геть!». Треба бачити, з яким почуттям власної гордості, з якою ураженою гідністю він відправляється до кімнати. Повільна хода, поворот голови і явний діагноз у погляді: «Ну ти й козел!». Коли вже половина тулуба за дверима, кричиш, звертаючись до хвоста, що ще стирчить: «Федю, ну я ж пожартував». Тіло зупиняється, з’являється в дверях голова, і чуєш примирливе «мяу!». І миттю — до тебе. Які можуть бути рахунки в старих друзів?

Стосовно обжерливості є ще один момент, що робить честь Феді. За всієї своєї безмежної любові до жратви, повертаючись із прогулянки, він, справді, насамперед біжить до своєї миски. Але тільки задля того, щоб переконатися, що вона не порожня. Наступна дія — підбігти до хазяїна і голосно нявкати. З боку здається, кіт з’їхав з глузду: ну чого репетувати, якщо поряд — миска, повна їжі? Але Федя чекає, коли хазяїн поплескає себе по грудях. Тоді — стрибок на груди, радісні обійми і задоволене мурчання. Федю треба погладити хоча б хвилину, показати, що тут йому раді і з нетерпінням чекали його повернення з чергового походу у термінових котячих справах. Без цього ритуалу кіт просто не їстиме. Переконавшись, що його не забули, Федя може дозволити собі, нарешті, розпочати прийом   їжі.

... Прогулянки лісом — окрема пісня. Федя, почуваючи себе не в своїй тарілці (чужа територія!), біжить вистрибцем поруч, як вірний пес, боючись відстати хоча б на крок і витріщаючи очі на зустрічні кущі. Але раптом — от нещастя! — природа вимагає свого: необхідно відлучитися у невідкладній, дуже особистій справі. Тільки присів, а хазяїн далі пішов, зникаючи серед дерев. Лісову тишу роздирає пронизливий котячий лемент позаду хазяїна: «Мяу-у-у!» Тобто зачекай! Що поробиш, доводиться чекати сірого.