Останнім часом сторінки багатьох не лише тернопільських, а й загальнодержавних періодичних видань зарясніли матеріалами, заголовки яких промовисто свідчать самі за себе: «По кому звучить Лаврський дзвін», «Почаїв стане Московською святинею?», «Українські святині — українському народові», «Відчай Почаєва», «Вперше три церкви об’єдналися, щоб захистити Лавру» тощо. Сесія Тернопільської обласної ради вже тричі збиралася, щоб обговорити ситуацію навколо Почаївської лаври, адресує прийняті нею звернення Президенту України Леоніду Кучмі, Голові Верховної Ради Володимиру Литвину з вимогами на законодавчому рівні захистити духовну святиню України.

Таку бурхливу реакцію викликало серед певних кіл розпорядження Кабінету Міністрів України від 17 липня № 438 «Про виключення зі складу Кременецько-Почаївського історико-архітектурного заповідника споруд Почаївсько-Успенської лаври». Давайте спробуємо розібратися, чи були підстави здійняти галас на всю Україну, втягти в справи винятково Української православної церкви інші релігійні конфесії — УПЦ Київського патріархату, Українську автокефальну церкву, Українську греко-католицьку церкву.

...Почаївська лавра зустріла нас розміреним гулом всесвітньо відомих дзвонів. Цього дня тут відзначалося свято Івана Богослова. У Троїцькому соборі правилася ранкова, а у Свято-Успенському — обідня та вечірня служби. На обличчях ні ченців, ні численних прочан ми не побачили ані тіні відчаю, бодай якихось розгубленості чи душевного сум’яття.

Від центральних воріт і до самого Свято-Успенського собору очам відкривається відреставрована площа, нещодавно споруджені ротонда та капличка, котрі органічно вписалися в архітектурний ансамбль лаври. Приємно було довідатися, що загалом здійснено майже 70 відсотків передбаченого обсягу реставрації церковних та інших споруд. Нині ведуться ремонтні та оздоблювальні роботи у Свято-Успенському монастирі. І все це без жодної копійки з державного та місцевого бюджетів, винятково за рахунок пожертвувань віруючих та за кошти, одержані за допомогою господарської діяльності монастирської братії.

Перше слово — архієпископу Тернопільському та Кременецькому Української православної церкви Сергію.

— Два з лишком роки тому, — каже владика, — 29 травня 2001 року Кабінет Міністрів України (на самому фініші прем’єрства Віктора Ющенка. — Прим. авт.) своєю постановою включив Свято-Успенську Почаївську лавру до складу заснованого Кременецько-Почаївського історико-архітектурного заповідника. Час, що минув по тому, переконав в очевидній поспішності цього урядового рішення. Не бажаючи вкладати жодних коштів чи ресурсів у реставрацію лаври, не обтяжуючи себе іншими клопотами про сьогодення та майбутнє святині, керівники заповідника зате намагалися главенствувати і в ділах церковних.

Зважаючи на ситуацію, що склалася, Кабінет Міністрів Віктора Януковича видав нове розпорядження, згідно з яким лавру було виключено зі складу Кременецько-Почаївського Свято-Успенського історико-архітектурного заповідника.

Цей крок уряду зважений і логічний. Напевно, якби державні мужі з попередніх урядів дотримувалися вимог чинного законодавства, виконували укази Президента України з цього питання, то Почаївську лавру давно було б передано у власність УПЦ і не потрібно було б додаткового урядового рішення. Вона існує майже вісім століть, зберегла себе милістю господньою без будь-яких заповідників і, слава Богу, житиме й надалі на радість православним християнам.

Нині святиня оновлюється на очах. Ні ченці монастиря, ні намісник лаври єпископ Почаївський Володимир на цьому не збагачуються, не шукають особистої користі. Ті кошти, що їх жертвують парафіяни та прочани, вкладають у ремонт та оздоблення храмів, утримання лаври в належному стані.

А ось що розповів ієромонах Серапіон:

— Наші недруги поширюють серед віруючих та й у народі спотворені висновки, що відтепер Почаївська лавра стала або незабаром стане власністю Московського патріархату, що Росії дістануться головні святині нашої обителі Божої. До більшого безглуздя важко додуматися. Як можна навіть уявити, що кудись можна відправити такі відомі на весь світ святині, як відбиток на скелі стопи Пресвятої Богородиці та джерело цілющої святої води, ікону Божої Матері чи Печерну церкву разом із мощами преподобного Іова, ігумена і чудотворця Почаївського, та мощами преподобного Амфілохія Почаївського?

У зв’язку з цим дозволю собі ще раз нагадати рядки з послання Патріарха Московського та всія Русі Алексія тодішньому міністрові юстиції України Василю Онопенку і датованого ще 29 грудня 2003 року про те, що «Українська Православна Церква як законний правонаступник єпархії Російської Церкви в Україні... з канонічної точки зору має право на все рухоме та нерухоме церковне майно, створене та надбане протягом 1000-літнього існування Православ’я в Україні. У зв’язку з цим ми заявляємо, що Московська Патріархія не має жодних претензій на яке б то не було рухоме чи нерухоме майно Української Православної Церкви».

Десять років, що минули по тому, підтвердили щирість та відкритість позиції Московської патріархії стосовно Української православної церкви, котра на відміну від інших церков, що нарекли себе православними, є канонічною і загальновизнаною в християнському світі. А з Російською православною церквою нас пов’язують сьогодні тільки молитовне єднання, спільні історія та духовні витоки.

Наші недруги одним із головних звинувачень лаврі висувають те, що богослужіння в наших храмах ведеться буцімто тільки російською мовою. Але ж ви самі мали змогу переконатися, що службу наші ченці правлять українською, і лише незначна частина обрядів здійснюється російською та старослов’янською. Адже треба зважати на те, що чимало прочан до лаври їдуть з Росії та Білорусі, Молдови та Румунії, Чехії та Словаччини, Польщі і навіть із країн далекого зарубіжжя. А як можна звинувачувати нас за відданість старослов’янській мові, котру ще наприкінці першого тисячоліття створили видатні слов’янські просвітителі —подвижники Кирило та Мефодій.

Особливо скорботно те, що ситуацію довкола лаври намагаються використати з метою нагнітання пристрастей войовничі націонал-патріоти. Озброєні обрізками металевих труб і кийками, добряче напідпитку молодики на чолі з народним депутатом Ч. нагрянули недавно до Почаєва геть не з добрими намірами, одним своїм лихим виглядом страхаючи ченців і прочан. У відповідь нібито з метою захисту лаври та віруючих прибули запорізькі козаки. Невже комусь знову хочеться кровопролиття на нашій святій землі? Щоб не допустити його, ми змушені звернутися до правоохоронних органів, аби вони захистили нас силою влади та законів.

Ще один учасник нашої розмови ієродиякон Геронтій був не менш категоричним у своїх судженнях:

— Давно помічено: там, де на арену виходить Ч., там не доводиться чекати миру, добра, злагоди і спокою. Ще й досі не зажили зламана рука, інші травми в архієпископа Сергія, яких завдали йому молодики Ч. під час влаштованого ними погрому в одному з православних храмів Тернополя.

Нам постійно дорікають, що в стінах лаври буцімто велася агітація проти Віктора Ющенка. Це ще один злісний наклеп. Наші священнослужителі не беруть участі в політичних баталіях, вони служать Богу і тільки йому. А тим, хто збурює громадську думку, нагнітає протистояння та розбрат, спотворює істину, хотілося б порадити більше опікуватися долею рідного краю та наших мирян. Тільки на Тернопільщині десятки тисяч гектарів родючої ріллі, виведеної з обороту, вже котрий рік заростають бур’янами. Маючи благодатні землі, Україна нині змушена утридорога закупати хліб за кордоном. Мільйони наших співвітчизників поневіряються по закордонах у пошуках заробітків. Молоде покоління дедалі глибше поглинає трясовина безробіття, злочинності, розпусти, пияцтва, наркоманії, бездуховності та інших пороків. Саме на ці вади суспільства варто було б звернути увагу, а не шукати ворогів у нашій особі.

Тисячолітній досвід людства свідчить: коли держава дбає про розквіт канонічної церкви, вона в такий спосіб піклується і про своє майбутнє. Було б дуже добре, аби верховна влада не забувала цієї незаперечної мудрості.

* * *

Що можна додати до цих слів? Лише те, що Почаївська лавра, пронісши через століття свою нелегку історію і зберігши для нащадків свою цінність як духовна святиня, вистояла і перед навалами турецьких завойовників, і перед спробами поголовно окатоличити населення Західної України, і під атаками тих невігласів, що закривали монастирі та церкви, прикриваючись партійними квитками та іменем Радянської влади. Зуміє вона, поза всяким сумнівом, вистояти і під натиском нинішніх, штучно розбурханих пристрастей, наклепів та фальсифікацій історичної правди і дійсності.

Ті, хто сьогодні вимагає передати Почаївську лавру у «власність всього українського народу», не бажають пригадати, як ще зовсім недавно, наприкінці 80-х — на початку 90-х років минулого століття, вони самочинно захоплювали православні храми, викидали звідти священнослужителів та парафіян. 17 православних священиків загинули тоді від рук бузувірів. Ніхто з учасників тієї загарбницької кампанії ані словом, ані натяком нині не прохоплюється про те, щоб повернути захоплені храми українському народові.

А як можна розцінювати продекламований намір ієрархів філаретівської УПЦ, УАПЦ та греко-католицької церкви «об’єднатися заради захисту Почаївської лаври»? А яку тоді роль у цім процесі (будівничому чи руйнівному?) вони відводять Українській православній церкві на чолі з митрополитом Володимиром? Чи вже всі троє вважають, що долю святині канонічної православної церкви можна вирішувати без її участі, за допомогою збанкрутілих методів психологічного тиску на владу, а ще — шантажу, погроз і наклепів?

Дайте, врешті-решт, Почаївській лаврі спокій! Право на нього вона вистраждала й заслужила.

Володимир СІМОНОВ,народний депутат України;

Володимир СІРЯЧЕНКО,журналіст.