Нвєр МХІТАРЯН: «Байдужість, коли викинутим із суспільства просто не дають права в нього повернутися, не менш страшна хвороба, ніж сухоти»

Скаржаться на жахливі умови перебування у в’язницях, колоніях і слідчих ізоляторах, на катування і знущання з боку працівників правоохоронних органів. Простіше всього відмахнутися від цих скарг, мовляв, «а ти не кради!». Але, якщо ми залишаємо чверті мільйона українських ув’язнених право повернутися до нормального життя після відбуття покарання, не можна більше замовчувати проблеми їхнього утримання.

Недавно, як заступник голови парламентського комітету з захисту прав людини я взяв участь у засіданні колегії держдепартаменту України з питань виконання покарань. Хочу підкреслити, що керівництво системи відбування покарань розділяє стурбованість зростанням числа порушень прав ув’язнених, і визначає витоки проблеми в нестачі бюджетного фінансування і залишковому принципі розподілу коштів.

Справді, фінансування органів і установ виконання покарань становить за минулий і нинішній роки майже 45 відсотків від мінімально необхідних потреб, у проекті бюджету на 2004 рік закладено практично те саме співвідношення.

У Державному департаменті з питань виконання покарань вважають, що закладену в проекті бюджету загальну суму фінансування в 478 мільйонів слід збільшити хоча б на 231,5 мільйона гривень. Прохання держдепартаменту, вважаю, варто задовольнити: йдеться справді про мінімальні потреби. Неможливо вилікувати хворого на туберкульоз за 13 гривень на місяць і забезпечити підсилене калорійне харчування за 1 гривню 77 копійок — факт із практики Алчевської виправної колонії Луганської області.

Але вишукування додаткових коштів із і без того убогого бюджету, як показує практика, не в змозі розв’язати проблему. Скажімо, торік для поліпшення харчування ув’язнених Міністерству внутрішніх справ було виділено 266 мільйонів гривень, а пізніше перевірка встановила, що в низці областей значну частину цих коштів було спрямовано на погашення заборгованості особовому складу, а, приміром, у Миколаївській області — витрачено на харчування службових собак. Так, собак теж треба годувати...

Потрібний, по суті, нестандартний підхід до розв’язання питання. Деякі свої пропозиції ризикну оприлюднити далі в цій статті, але, мабуть, оптимальнішим буде запропонувати читачам широке обговорення порушеної проблеми: наш Комітет з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин відкритий для дискусії і співробітництва.

Отже, чим насправді пригнічують нинішні українські в’язниці? Не позбавленням волі, як це мало було б бути, а туберкульозом і катуваннями. За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, саме в’язниці в Україні (і навіть слідчі ізолятори, хоча в них утримують ще не обвинувачених, а лише підозрюваних у злочинах громадян), стали сьогодні джерелом поширення особливо небезпечної стійкої до ліків форми туберкульозу, яка практично не піддається лікуванню.

Згідно лише з офіційною статистикою, у місцях позбавлення волі перебуває понад 14 тисяч осіб, хворих на активну форму туберкульозу. Але це лише надводна частина айсберга. Інфікованих і хворих набагато більше. Щороку помирає близько тисячі чоловік. Ще майже три тисячі безнадійно хворих щорічно достроково звільняють у зв’язку з хворобою і відправляють помирати додому. Скільки їхніх рідних, знайомих, товаришів по службі, сусідів, попутників у громадському транспорті стають інфікованими паличкою Коха, можете уявити самі.

З трибуни Верховної Ради я вже казав, що якщо цільовими заходами, загальними зусиллями і якнайшвидше не зупинити епідемію туберкульозу в місцях позбавлення волі, то після кожної амністії смертельно небезпечна інфекція блискавично поширюватиметься вже серед законослухняних громадян. Причому саме малозабезпечені верстви населення, які в першу чергу потребують захисту держави, будуть найбільш уразливими: туберкульоз, як відомо, хвороба поганого харчування і передається насамперед тому, чий організм ослаблений. Лікарі стверджують, що у в’язницях ми маємо справу з пандемією — це епідемія, яка вийшла з-під контролю і від якої не рятують ніякі щеплення. І якщо врахувати, що число бацилоносіїв — це десятки тисяч осіб, збитки від такого джерела масового враження можна порівняти з застосуванням бактеріологічної зброї!

Якщо всі надії на те, що, одного разу оступившись і відбувши покарання, людина може стати повноцінним громадянином нашого суспільства, не гучні слова, давайте все-таки будемо послідовні. У нашому Кримінальному кодексі немає покарання туберкульозом. Але катування страхом заразитися цією хворобою (коли підозрюваного і ув’язненого розміщують в одній камері з бацилоносієм) — одне з тих катувань, які, всупереч усім міжнародним зобов’язанням України, залишаються на озброєнні правоохоронних органів.

За підсумками опитування, проведеного кілька місяців тому Національною академією МВС серед керівників карного розшуку і слідства: практично всі опитані визнали, що катування в Україні застосовують. 30 відсотків опитаних підтвердили, що їх застосовують досить часто, 36 відсотків вважають, що катування мають місце іноді, 33 відсотки — дуже рідко і тільки 3,5 відсотка опитаних відповіли негативно.

Серед методів катувань, застосовуваних в Україні, крім заподіяння фізичного болю і моральних страждань, учасники опитування назвали нанесення побоїв і тілесних ушкоджень, тортури, залякування, приниження гідності, погрози, обман, підробка, зморення голодом, спрагою, відмовлення у справлянні природних потреб.

І, що особливо насторожує, це переконаність більш як 39 відсотків опитаних у тім, що українська міліція не може ефективно працювати, не застосовуючи катувань хоча б періодично. 45 відсотків погодилися, що «іноді корисно тимчасово призупинити дію принципів захисту прав людини для досягнення блага для всіх»!? А більш як половина опитаних офіцерів МВС переконані у тому, що засуджені заслуговують на все, що отримують, і вважають, що більшість населення підтримали б побої чи «грубу справедливість» у таких випадках.

Наслідком таких методів поводження співробітників правоохоронних органів із затриманими і засудженими переважною більшістю громадян є підсвідомий страх перед міліцією, прокуратурою, сприйняття правоохоронних органів як суто репресивної системи. Що, утім, не дивно: таке, що не прикрашає органи внутрішніх справ, поводження успадковано від багаторічної практики колишнього СРСР, коли головним у роботі правоохоронних органів був не захист конкретної людини, а захист влади і соціалістичної власності.

Чого варта лише одна крилата фраза, одного міліцейського чиновника радянських часів: «Громадянин! Якщо ти на волі — це не твоя заслуга, а наше недопрацювання!»: її, по суті, не зняли з озброєння правоохоронних органів. Так, міліція теж частина народу, для якого розставання з радянським режимом виявилося досить хворобливим. І страшне навіть не те, що співробітник режимної установи регулярно застосовує до ув’язненого знущання і катування, щиро вважаючи, що в такий спосіб проводить виховну роботу. Справді волаючим фактом є його впевненість — до слова, яка передається і ув’язненим, — у тому, що такими повноваженнями його наділила держава.

Для подолання подібних явищ, я вважаю, основне зусилля треба спрямувати на удосконалення законодавства України, а також на усунення причин, що породжують подібне поводження співробітників правоохоронних органів.

Якщо вести мову про вдосконалення законодавства, то в цьому напрямку Верховна Рада в цілому і Комітет з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин зокрема, зробив чимало. Тут і низка ухвалених останніми роками законів, що стосуються забезпечення прав людини у відповідності з їх європейським нормами і стандартами, і розширення структури служби Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, і проведення тематичних конференцій і «круглих столів» із широким залученням вчених і громадськості.

Якщо ж вести мову про причини, що примушують співробітників силових структур застосовувати катування та інші дії, що принижують гідність громадян, я би підкреслив наступне.

Насамперед, це некоректний підхід до оцінки роботи слідчих органів стосовно відсотку розкриття злочинів. Якщо не помиляюся, в Україні ця планка становить 80 відсотків, а в країнах європейської демократії — усього близько сорока. Дивно, що, незважаючи на таку високу планку розкриття, зростання злочинності в Україні не зменшується!

Далі: це зневажливе ставлення до будь-якого затриманого, як до винного, ще задовго до офіційного визнання його провини. Причина — той самий пережиток тоталітарного минулого, коли казали: «була б людина — статтю підберемо».

І третя причина — це недостатня професійна підготовка співробітників органів дізнання і утримання тих, хто перебуває під слідством. Розумію, що за триста гривень на місяць справжній професіонал добре працювати не буде, більше того — намагатиметься підшукати собі інше місце застосування сил і здібностей. Це питання дуже гостре, і розв’язувати його також потрібно.

За моїм переконанням, дві з названих причин вимагають реформування державної системи правоохоронних органів, зміни основної мети їхнього функціонування, категоричної відмови від спадщини тоталітарного минулого.

Я добре розумію, що корені проблеми злочинності — у бідності держави. Дотепер при розподілі бюджету навіть не йдеться про унеможливлення злочинів — хоча всім відомо, що, в кінцевому рахунку, запобігти злочинові дешевше, ніж боротися з його наслідками.

Але ця ситуація зможе змінитися тільки тоді, коли головним об’єктом охорони і захисту від можливих зазіхань з будь-якого боку в державній системі правоохоронних органів буде конкретна людина, її права і свободи, її здоров’я і власність.

Така мета роботи правоохоронних органів відповідатиме загальноприйнятним європейським стандартам і відповідатиме положенням Конституції України, де в статті 28 чітко визначено: «Ніхто не може бути підданим катуванням, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню».

Тільки відкритість перед народом дозволить українським правоохоронним органам набути якісно нового, європейського, демократичного вигляду. Не можна і далі закривати очі на те, що рівень кваліфікації співробітників правоохоронних органів знижується: на проголошеному нашою державою шляху до європейського співтовариства цей факт може виявитися серйозним гальмом.

Добре знаю, що порушена проблема хвилює і багатьох порядних, чесних професіоналів, на плечах яких усе-таки тримається українська правоохоронна система. Їх теж не влаштовує нинішній стан справ. Але ні законами, ні навіть істотним збільшенням зарплати ставлення міліціонера до затриманого не змінити. На мій погляд, потрібна державна освітня програма у всіх регіонах України, яка б передбачала індивідуальну роботу з кадрами правоохоронних органів, послідовне роз’яснення їм невід’ємних прав людини, порушувати які неприпустимо насамперед слугам закону. У правильному суспільстві, я вважаю, тільки кращі люди мають право вчити, виховувати і перевиховувати інших. Ті, кому суспільство довіряє владу і зброю, не повинні почуватися скривдженими і обділеними. Якщо ми не можемо негайно підвищити зарплати співробітникам правоохоронних органів, то означити перспективу такого підвищення, конкретні кроки з повернення престижу професії міліціонера — зобов’язані.

Що ж стосується проблеми катувань ув’язнених, безпосередньо не залежних від співробітників пенітенціарної системи — голодом, холодом, тіснотою, браком світла і свіжого повітря в камерах, перебуванням у вогнищі туберкульозної інфекції, воно вимагає розв’язання набагато оперативнішого, ніж перевиховання міліцейських кадрів. Спробую в цій статті запропонувати кілька рецептів, що не вимагають зміни статті бюджетного фінансування, але, у разі їхнього схвалення, вимагають відповідного законодавчого забезпечення.

Перший з них простий: треба менше саджати! Як недавно повідомив міністр юстиції Російської Федерації Юрій Чайка, число ув’язнених у слідчих ізоляторах Росії за останні два роки скоротилося майже наполовину, а в місцях позбавлення волі на 20 відсотків. Тепер у багатьох регіонах санітарні норми на одного ув’язненого уже відповідають міжнародним стандартам — 4 кв. метрам. А в нас середній показник по СІЗО України становить 1,8 квадратних метра, а, до прикладу, у Донецькому СІЗО - усього метр. І все це стало можливо тільки завдяки тому, що російські депутати змогли оперативно прийняти ряд законів, спрямованих на лібералізацію і гуманізацію кримінально-виконавчої системи держави. І, у тому числі стосовно розширення застосування альтернативних мір покарання, не пов’язаних із позбавленням волі: скажімо, обов’язкових суспільно-корисних робіт. Це те, до чого Європа прийшла вже давно. Думаю, настала наша черга переймати чужий досвід.

Рецепт другий: цільова витрата на поліпшення утримання ув’язнених коштів, зароблених ними самими. Тільки за минулий рік українські ув’язнені виробили продукції на 231 мільйон гривень, одержали понад 30 мільйонів гривень прибутку. Але реально в місцях позбавлення волі вдається працевлаштувати лише третину ув’язнених. Хоча в складі спецконтингенту здатних і бажаючих працювати більш як 80 відсотків. Вважаю, фахівцям варто вивчити стан наявних у місцях позбавлення волі виробничих потужностей, запропонувати варіанти їхньої модернізації, альтернативні сфери виробництва справді важливої для народного господарства продукції, нові місця працевлаштування для осіб, що відбувають покарання. Резерви тут є, їх варто тільки визначити. Принаймні, сільськогосподарською продукцією ув’язнені цілком можуть забезпечити себе самі.

І, нарешті, третій рецепт — добродійність. Може, я помиляюся — підкажіть, якщо це не так. Але я не знаю жодного благодійного фонду, куди б міг перерахувати кошти, приміром, на лікування хворих на туберкульоз у місцях позбавлення волі. Невже уся турбота суспільства про тих, хто опинився за ґратами, полягає в розрекламованих у популярних телесеріалах так званих злодійських «общаках»?! Якщо так, то ця байдужість, коли викинутим із суспільства просто не дають права в нього повернутися, не менш страшна хвороба, ніж сухоти. Мабуть, якби такий фонд було створено, багато хто не залишилися б осторонь від доброї справи: як відомо, народна мудрість, що ніколи не помиляється, радить не зарікатися від суми і, тим паче, від тюрми.

У ситуації, коли увага світової громадськості прикута до кричущих порушень в Україні життєво важливих прав людей, які тимчасово чи довічно позбавлені волі, нам слід використовувати будь-які наявні можливості, щоб змінити ситуацію на краще.

Ми з вами свідки того, що Україну постійно моніторить Парламентська асамблея Ради Європи, вивчають різні правозахисні організації: саме через порушення прав ув’язнених наша країна посідає четверте місце у світі за кількістю звертань до Європейського суду з прав людини. Але моніторинги — моніторингами, а наше лихо залишається тією проблемою, яку доводиться розв’язувати нам самим. Європа тут нам не допоможе.

Як відомо, Мойсей сорок років водив свій народ по пустелі: не тому, що не знав виходу, а для того, щоб покоління тих, хто виріс у рабстві змінилося вільними людьми. У нас в Україні немає можливості чекати сорок років, доки пережитки радянського минулого зникнуть самі собою. Кожний громадянин України має усвідомлювати свої права, знати, як він може їх захистити, і пам’ятати головну умову української демократії — будь-яка влада в нашій державі служить саме народним інтересам.