Україна олімпійська:1952—2004

Брас завжди був сильним видом в Україні, але довгий час не вдавалося зробити прорив до еліти світового плавання. До Токіо, на ігри ХVІІІ Олімпіади, прилетіли у складі збірної СРСР львів’янин Георгій Прокопенко, чемпіон Європи 1962 року, та 15-річна школярка з Севастополя Галина Прозуменщикова, рекордсменка світу. Саме з ними ми й пов’язували наші сподівання на успіх. Та прикра невдача спіткала Галину: за два місяці до старту вона потрапила на операційний стіл, і її шанси виграти золоту медаль значно погіршилися. У тренерів збірної з’явився навіть сумнів: чи взагалі треба включати Прозуменщикову до команди, адже спортсменка з Узбекистану Світлана Бабаніна йшла впритул за лідером... Однак здоровий глузд узяв гору — адже виступ на іграх це ще й чудова школа для молодої спортсменки.

Склалося так, що вперше побачив Галю не на чемпіонаті України, а після попередніх запливів у Токіо, де вона фінішувала лише четвертою.

У новому супербасейні, що зовні нагадував старовинну японську шхуну, де вирували пристрасті, шуміла світло-зелена вода. Прозуменщикова видавалася якщо не розгубленою, то якоюсь зниділою, замисленою. Я насилу докричався до неї. Коли вона підійшла до трибуни, відрекомендувався (щоб зняти упередженість, зізнався, що також брасист) і запитав: «Четверте місце, ясна річ, не поразка, попереду фінал... Ти сама навмисне вибрала такий темп?» Вона похитала головою: «Ні, просто відчувала, що не можу прискоритися... до того ж втратила відчуття води». Мені не треба було пояснювати, що це таке — навіть коли перебуваєш у блискучий формі, а вода для тебе «тверда», на високий результат не сподівайся. Мабуть, саме на це й розраховували її суперниці, насамперед американка Клаудія Колб, талановита, я б сказав, азартна спортсменка, яка просто-таки лютувала, коли втрачала перемогу. А севастопольська школярка, усміхнена, відкрита, якась домашня, вже на перший погляд програвала американці. Не випадково ще напередодні ігор знавці майже одностайно віщували Колб «золото», і, як довели подальші події, вона повірила в це. Була ще й німкеня Бетті Гріммер, яка вже виграла заплив у Галини, нехай і попередній.

Скажете, у п’ятнадцять років у спортсмена усе ще попереду, тим паче що за Прозуменщиковою вже пішла слава найталановитішої юніорки, яка мала вразити світ рекордами та досягненнями. Ніхто не сумнівався, що лише несподівана хвороба стала перешкодою до золотої медалі. Але мало хто знав справжній характер цієї красивої білявки із Севастополя. Вона жила на березі моря і... не вміла плавати. Батько-моряк не знав, як привчити доньку до води. Нарешті вирішив натиснути на характер дівчинки: знав, що вона не любить ЧОГОСЬ НЕ ВМІТИ, а отже, треба розпалити, час від часу наголошувати, що вона ніколи не навчиться плавати, бо... боїться води. І це спрацювало, та й ще так, що Олена Лук’янівна Алєксієнко просто не могла натішитися на нову ученицю...

Настав день фінального запливу. Напередодні «Йоміурі», впливова токійська газета, видрукувала інтерв’ю з тренером Колб, який впевнено заявив, що його вихованка не тільки виграє золоту медаль, а й поб’є рекорд Прозуменщикової. Пізніше Галина згадала, що про інтерв’ю їй сказали у штабі радянської делегації, але, за її словами, вона не тільки не образилася, а навіть не відчула хвилювання. «Я знала, що нервову енергію треба витрачати на дистанції», — зізналася Галина вже після закінчення змагань, коли давала мені автограф просто у моїй журналістській акредитації.

Фінал склався драматично. Галина невдовзі після старту очолила заплив і до третього повороту впевнено лідирувала. Але останній «полтиник» не тільки найважчий з 200 метрів — він підступний, адже сил у лідера залишається, як правило, менше, ніж у переслідувача. І Галина — так здавалося нам з репортерської трибуни — майже зупинилася, а Колб швидко скорочувала розрив. Тисячі американських вболівальників просто шаленіли, палац водних видів спорту мав ось-ось злетіти в повітря...

Та Галина все-таки здолала втому, що неначе свинцем налила м’язи, і темп її знов став високим, таким, який потрібен був для перемоги. Вона випередила американку більш як на цілу секунду! (До речі, Колб так і не змогла пережити поразку і взагалі залишила спорт.) Як Галині вдалося відкрити «друге дихання», ані вона, ані тренер не наважилися коментувати навіть на прес-конференції. «Це — спорт», — тільки й відповіла Галина, перша наша олімпійська чемпіонка з плавання.

А через кілька хвилин після тріумфу української дівчинки срібну нагороду на цій же дистанції виграв Георгій Прокопенко.

Прозуменщикова ще двічі виступала на Олімпійських іграх — у Мехіко-сіті та в Мюнхені, де здобула дві срібні (у Мехіко на стометрівці вона програла одну соту секунди!) та дві бронзові нагороди. Хочу підкреслити, що жодна плавчиха у світі досі не змогла навіть повторити цей своєрідний рекорд.

У квітні 2003-го Федерація плавання України організувала в Харкові під час чемпіонату України зустріч наших олімпійців-ветеранів. Приїхала з Москви і Галина Прозуменщикова-Степанова. Вона — тренер, передає свій досвід молоді. Ми згадали Токіо, той назабутній двобій, який назавжди вписав ім’я української дівчинки в олімпійську історію.