Наприкінці вересня в Корсунь-Шевченківській газеті «Надросся» з’явилася замітка про хорошу начебто подію: в центрі стародавнього міста «освячено місце і закладено перший камінь нового храму Нерукотворного Образу». Присутній на урочистому молебні єпископ Черкаський і Канівський Софроній нагадав парафіянам, що з часу хрещення Русі, від князя Володимира до наших днів православні храми були не просто місцем спілкування людей з Богом, а й духовного оздоровлення й очищення. «Цій меті служитиме й нова церква», — запевнив владика Софроній і благословив корсунчан на Богоугодні справи.
Усе, повторюю, було б нічого, якби «Богоугодні справи» не зачиналися на ... кістках. Храм на такому «фундаменті», погодьтеся, не принесе ні щирого спілкування з Богом, ні очищення, ні оздоровлення. Спорудження церкви на місці кладовища, а саме тут «заклали перший камінь», взагалі суперечить християнським канонам.
Свідки стверджують, що чорного 1933-го в цьому міському сквері звалювали тіла жертв «нового прогресивного ладу». Пізніше місце вічного спочинку убієнних голодомором поповнилося новими масовими похованнями: «дранг нах Остен» для багатьох німецьких солдатів скінчився саме в цьому куточку Сходу. За міжнародною угодою їх визнано жертвами війни. Постанова Кабінету Міністрів від 20 грудня 2000 року зобов’язує місцеві органи влади впорядковувати місця поховань жертв війни та політичних репресій, а не руйнувати їх навіть задля «Богоугодних справ».
Спочатку сесія міської ради відмовила релігійній громаді УПЦ МП у виділенні земельної ділянки в міському сквері. Через деякий час ця сама міська рада (чи не осяяна молитвами ініціатора будівництва нового храму настоятеля Свято-Іллінської церкви протоієрея Івана Налапка?) переглянула своє рішення і дала добро на землю і будівництво «Нерукотворного Образу». На колективний протест мирян міська і районна влада дивилися крізь «кадило». Наприклад, тодішній голова райдержадміністрації П. Євич відповів стурбованим наругою над мертвими та нищенням унікальних дерев так: «Із загальної земельної ділянки скверу 1,2 га для будівництва церкви відводиться ділянка 0,27 га. Загальний ансамбль не створює якихось додаткових незручностей і не порушує генеральний план забудови міста, а тому причин для відмови будівництва храму немає». Звичайно, які причини? Якщо останки не створюють майбутнім парафіянам «додаткових незручностей», то хто дбатиме про комфорт мертвих?
На початку нинішнього червня на цвинтарі з’явився бульдозер. «Треба було бачити, — розповідає очевидець, місцевий «просвітянин» Віктор Павлюченко, — як під командуванням людини у рясі бульдозерист руйнував могили. На півтораметровій глибині трощилися дерев’яні домовини із останками загиблих. Тріски, кістки та черепи викидали на автомашину і вивозили на звалище сміття та греблю Мартанівського ставка, що в центрі міста. Тут гусеницями тракторів кістки вчавлювали у вологий грунт і зверху присипали землею. Цю картину спостерігали діти: гарний урок «закону Божого» одержали вони від отця.
Після такої «ексгумації» вирішили, що місце для «оздоровлення православних душ» готове і почали копати котлован. Щоправда, ківш і далі вигрібав кістки, але хто зважатиме на те, що «трохи загарбників вигребли. Гріха, — як запевнила одна з високих духовних осіб з єпархії, — в цьому немає».
Першими забили тривогу районні організації Української народної партії, «Просвіти» та Всеукраїнської ради ветеранів. Не знайшовши порозуміння в поглядах на «християнську мораль» з місцевими органами влади, яка, нагадаю, благословила спорудження храму на кістках, вони звернулися до голови міжвідомчої урядової комісії у справах вшанування пам’яті жертв війни та політичних репресій Валерія Черепа та до тодішнього Генерального прокурора Святослава Піскуна з проханням втрутитися у ситуацію і припинити глум над прахом мертвих і притягнути винних до відповідальності. Міжвідомча комісія справу вивчала ретельно, що, як на мене, позначилося на тривалості процесу, а не на його дієвості. А ГПУ, як це і заведено у правовій державі, спустила скаргу на обласний рівень, а звідти — з Черкас — її делікатно відпасували в прокуратуру районну. Туди, де вже «проводилась перевірка щодо законності рішення Корсунь-Шевченківської міської ради при виділенні земельної ділянки під будівництво церкви...» І, звичайно, як стверджує своїм підписом прокурор району, молодший радник юстиції В. Бабенко, «порушень законодавства здійснено не було». До речі, за «генеральним планом забудови міста», приміщення райпрокуратури розташоване за кілька сотень метрів від цвинтаря-скверу. Цікаво, за якою логікою тоді «здійснювалася перевірка» — чи не зі стелі кабінету бува? Бо напевне ж не з-під ковша бульдозера, якщо вже запустили його на «оранку кісток».
Зрештою, наполегливість корсунчан, не згодних з актом вандалізму, дала перші результати. За дорученням секретаріату Кабміну та дозволом Державної міжвідомчої комісії директор СДП «Меморіали України» В’ячеслав Осіпенко після проведення перевірки на місці у серпні склав акта, в якому чітко зазначено: «Призупинити земляні роботи... до проведення пошукових та ексгумаційних робіт, які здійснити у встановленому законом порядку». Проти благословенного богохульства виступило Всеукраїнське товариство політичних в’язнів і репресованих. Його голова Євген Пронюк у коментарі «ГУ» зазначив: «Міжнародна конвенція про охорону місць поховань жертв війни і політичних репресій, яку підписала Україна, зобов’язує берегти військові могили всіх народів — як застереження людям планети, як заклик до миру, взаєморозуміння і примирення. Те, що відбувається у Корсуні, взагалі не вкладається в рамки ні гуманності, ні цивілізованості, ні християнської моралі. Зводити храм на кістках жертв війни, жертв голодомору в 70-річчя його скорботного відзначення можна тільки за намовою диявола, безбожника, антихриста».
Нарешті й міський голова Михайло Самойленко розпорядився призупинити роботу не в міру діяльних «будівничих храму сього». Навіть видав спеціальний папір, але... Хто заглядає в папери, коли душа прагне творити молитву в церкві, яка, крім цвинтаря, має принадніше сусідство — міський ринок. А скільки базарювальників за успіх торгівлі свічечку тут поставить, а скільки на часточку передадуть — це хіба не гріх упускати в «богоугодній» справі? Чи не цим, чисто мирським «бухобліком» керуються в церковній громаді? Бо всупереч усім рішенням, актам і розпорядженням роботи над спорудженням храму, як ми переконалися на власні очі, навіть не призупиняються. Про їх припинення взагалі тим паче не йдеться.
Народний союз Німеччини з догляду над військовими могилами, що здійснює свою діяльність під гаслом «Учитися в минулого задля майбутнього», справою честі вважає «гідні кладовища загиблих радянських солдатів» на німецькій землі. «1989 року інформація про догляд за радянськими воєнними похованнями в Німеччині справила сенсацію в колишньому СРСР і пробудила розуміння до наших намагань, — написали члени НС у зверненні до «колишніх ворогів, що стали партнерами і друзями». — Ми сподіваємося, що нашу роботу підтримає ваше населення». Як саме підтримали в Корсуні-Шевченківському, ви вже знаєте. Помста мертвим «загарбникам» відбувається за тим самим «каноном», за яким колись відбірні фашистські загони прийшли до нас встановлювати свій коричневий «орднунг» — «з нами Бог». Згадка імені всує для них обернулася поразкою. Що, крім повної церковної каси, принесе своїй пастві храм на розритих могилах? Зміцнення віри, смирення перед Творцем? Дуже сумнівно. Адже Храм — це завжди синонім «Благочестя». У діях і помислах. Якщо вірним УПЦ Московського патріархату замало однієї церкви для спасіння грішних душ, «Нерукотворний Образ» може чудово вписатися в загальний ансамбль Корсуня поза міським сквером: дерева — найкращий пам’ятник мертвим. В Європі на воєнних кладовищах спеціально облаштовують парки пам’яті і миру. А тут ...
І що робити з останками жертв голодомору, які не захищено міжнародними угодами, а тепер, виходить, і внутрішніми законами та особистою совістю святотатців?
На жаль, мода на будівництво церков, як і всяка мода, не має глибокого підгрунтя. Це екстенсивний, а не інтенсивний шлях до Віри і Господа. В маленькому Корсуні є Свято-Іллінська церква УПЦ Московського патріархату, Преображенська — УПЦ Київського патріархату, а також чотири молитовні будинки різних протестантських течій. Вам не здається, що є де схилити голову і щиро помолитися за упокій убієнних голодом і війною? І ще раз убієнних вандалами з «благими» намірами.
