Пронизливість проникливості

Не маргінал він, ні. І не некрофіл. Просто вчасно і в точку просікає сутність буття. «Бувають хвилини, коли хочеться вмерти, тому що бачиш життя наскрізь — і тоді все втрачає значення і сенс». (Наврочив, що й казати.) Тавро екзистенціаліста — лише свідчення адекватного погляду на речі. По роках він — наш сучасник, по суті — теж. Однак загибель його на тлі пророслих зерен нової світової філософської думки все-таки цілком своєчасна (пробачте за цинізм).

Якщо в ранній юності до рук потрапляє Камю, це тільки вдесятеряє твої сумніви в доцільності світобудови. Виходить, твої розчарування не випадкові. І краще раніш, ніж потім. Правда, в очах безтурботних однолітків ти — відлюдний скептик. А вони в твоїх — життєрадісні дурники. Тому що їх ще тільки чекає твій шлях, якщо вони взагалі його пройдуть. І подивляться на абсурдність нашого існування як на щось саме собою зрозуміле. І приготуються вічно штовхати, як Сізіф («Міф про Сізіфа», 1942), на гору камінь, що неминуче скотиться вниз. А потім якийсь час ремствувати, робити мікрореволюцію, бешкетувати, бунтувати («Бунтівна людина», 1951). І, можливо, щось змінити. Можливо...

Це, звичайно, лише скалки його світосприймання, спроектовані на твоє. Французький філософ і письменник системний, незважаючи на осяжність і різновеликість порушених тем. Афористичний у всьому, що стосується приходу людини в цей світ. Поза цим світом він не бачить нічого, тому що безбожник. До речі, Камю переконаний, що «людині великої душі, якщо в неї нема свого Бога, потрібні друзі».

До всіх інших такий розчарований чоловік ставиться дуже вибірково й обережно. «Зрозумій їх усіх. Люби і виділяй небагатьох». Від себе, за Камю, теж слід чекати чого завгодно. Звеличувати себе — прерогатива ідіотів. В «Актуальному» Камю пише: «По кілька днів підряд я буваю про себе щонайогиднішої думки». А в «Падінні» (чи не найулюбленішому творі автора цих рядків) безапеляційно заявляє: «Чим більше я звинувачую себе, тим більше маю право засуджувати вас».

А чи філософ він узагалі? — сумніваєтеся ви. Адже це все — лише дзеркальне відображення нас і того, що довкола. Адже це при всьому при тому — якась похмура поезія. Мабуть, філософ, але настільки, наскільки може бути філософом екзистенціаліст. Та й будь-який мислитель першої половини XX століття. А лірика — то лиш реакція на чорний колір. Є ж бо Ніцше та й інші з таким само «ганджем» (чи — перевагою?).

От і знаходимо в його текстах: «Ах, чи знаєте ви, як воно самотній людині бродити вулицями великих міст?» Або: «Глибока в мені іспанська самітність. Людина вибирається з неї лише на мить, а потім повертається на свій острів».

Чи варто жити безвихідно самотній людині на такій абсурдній і водночас такій передбачуваній планеті? Це питання всієї його творчості, здавалося б, зависає. І мета штудіювання Камю — не одна велика відповідь, а задоволення від умовиводів, тотожних твоїм власним.

«Не ждіть страшного суду. Він щодня».

«Ми всі — виняткові випадки».

«Буддизм — це атеїзм, що став релігією».

«Починаючи з Колумба, горизонтальна цивілізація простору і кількості приходить на місце вертикальної цивілізації якості. Колумб убив середземноморську цивілізацію».

«Коли в моєму житті з’являються найменші ознаки стабільності, я жахаюсь».

«Вигляд щасливця, удачника, особливо коли в ньому проступають риси самовдоволення, може розлютити навіть віслюка».

«Щоразу, коли мені здається, ніби я осяг світ до найглибших глибин, він мене приголомшує своєю простотою».

Цитатник немає сенсу продовжувати. Він наведений лише для того, щоб відповісти на запитання, чому про Камю тут не сказано в минулому часі. Та тому, що він надто сучасний. І для того, щоб, читаючи знов і знов «Чуму», «Стороннього» і все інше, ми не стомлювалися в цьому переконуватися.