Хто вони, наші читачі, які вони, як живуть, чим переймаються? «Голос України» проклав доріжки до багатьох осель. Більше десяти років доставляють газету і в будинок № 30, що по вулиці Київській у старовинному Корці. Тож пройдімось і ми тією второваною листоношею стежкою.
Інтелігенти з Київської
Господарю Дем’янові Петровичу Вознюку, до якого завітали в гості, сьогодні виповнився вісімдесят один рік. З такої нагоди його половина Марія Володимирівна напекла пирогів і тістечок. Сам іменинник, приймаючи букет від своєї колишньої учениці Аліни Коваленко, як і він, учительки за фахом, яка працює в Корецькій районній раді, та скромний сувенір від мене, дякує і зауважує:
— А я «Голос України» передплачую з першого дня випуску.
— І читав від першої сторінки до останньої, допоки зір дозволяв. Тепер уже я читаю вголос для нас обох, — додає Марія Володимирівна. — Чоловік завжди перепитує, чи ж усі замітки прочитала, чи бува нічого не пропустила.
Кіт Кеша, привезений дітьми й онуками з Києва, по черзі вмощується на руки то Дем’яну Петровичу, то Марії Володимирівні, наче прислухається до нашої розмови...
— Будинок якийсь у вас незвичайний, — зауважую.
— Справді, старовинний. Його побудували царські офіцери, потім тут жила місцева партійна еліта. А після неї — ми, — каже Дем’ян Петрович. — Я спочатку навіть не повірив, що його мені виділили, тому довго не переселявся...
Ще не раз зустрічатимуть гостей
Дем’ян Петрович Вознюк, як людина інтелігентна і скромна, і словом не прохопився, що житло це він, як ніхто інший, заслужив. Бо ж у древньому Корці він — глибоко шанована людина. Багато років був директором міської школи № 1, викладав українську мову та літературу. Наскільки успішно це робив, свідчить повага корчан та відзнаки - ордени Леніна, Вітчизняної війни обох ступенів, «Знак Пошани», «За заслуги» ІІІ ступеня, Богдана Хмельницького, 18 медалей та 5 державних нагород Чехії та Словаччини, Почесна Грамота Президії Верховної Ради України. 1969 року Дем’янові Петровичу Вознюку було присвоєно почесне звання «Заслужений вчитель школи України».
...Про своїх учнів Дем’ян Петрович говорив би годинами. Простежує їхню долю. І вони не забувають про свого вчителя — не минають його хати. Недаремно ж Марія Володимирівна припасла частування — до вечора ще не раз зустрічатимуть гостей.
— Коли 1957 року мене призначили директором першої школи, у Корецькому районі було лише три десятирічки. У нашу ходили діти з навколишніх сіл. Багатьом доводилось долати десятки кілометрів, як, скажімо, Сашкові Антончуку з віддаленого села Топча. Тоді я порушив питання перед райвно про створення при школі інтернату для іногородніх, щоб дітям було де ночувати, харчуватися. Сашко був здібним учнем, і я довго переконував батьків, щоб ті відпустили його в інтернат. Десятирічку він закінчив із срібною медаллю. У ті роки наших випускників помітили в Чернівецькому медичному інституті — настільки грунтовні знання дала їм школа. Тому до нас завітали з вузу з проханням рекомендувати на навчання здібних випускників. Серед таких був і Сашко, який мріяв стати лікарем. По закінченні медінституту Олександр працював за контрактом у Лівії, а зараз практикує у Рівному, в обласній залізничній лікарні. Навідується у Корець, не минає й нашої хати. Мені дуже приємна кожна така зустріч з моїми колишніми учнями...
Нам вручили погони лейтенантів і повели на комедію в театр
Такої розкоші — обирати професію — Дем’ян Вознюк не мав. Уголос ніхто не говорив про війну, але було видно, що до того йдеться.
Багатьох випускників шкіл, щойно їм виповнювалось вісімнадцять, через військкомати направляли у військові училища — діяв наказ Ворошилова. Так у 1940-ому Дем’ян опинився далеко від рідного села Юрковщина, що в Новоград-Волинському районі Житомирщини, —у військовому училищі зенітної артилерії в Баку.
— Розпочалася війна. Тож замість чотирьох років навчався в училищі рік: фронту потрібні були офіцери, — згадує ветеран. —Нам вручили погони лейтенантів. А щоб цьому моменту надати врочистості, повели на комедію в місцевий театр. Потім був фронт. Я служив у 337-й стрілецькій дивізії начальником артпостачання 623-го окремого зенітного артилерійського дивізіону в Астрахані й Сталінграді. У грудні 1941 року дивізія почала діяти у складі 6-ї армії на Південно-Західному фронті. До червня 1942-го був заступником командира 418-ї окремої зенітної батареї, а згодом — офіцером зв’язку штабу дивізії. Під час прориву з оточення під Харковом біля села Гусарівка мене контузило і поранило. Так потрапив до німецького полону.
Двічі полонений, двічі втікач
— Ви, певно, і самі здогадуєтесь, як знущалися з нас, полонених. У жовтні я з іще двома такими само — москвичем Сергієм Кузнецовим і Петром Алексєєвим з Калінінської області — втекли з табору. Але в Чехословаччині нас зловили есесівці. Так ми опинились у празькій в’язниці Панкрац, — продовжує згадувати Дем’ян Петрович. — Потім нас відправили у Німеччину, в концтабір містечка Заган. Мене віддали у штрафну команду, яка будувала оборонні споруди в Оляу. Це був секретний військовий об’єкт. А тому по завершенні робіт нас усіх мали знищити. Але мені разом із двома військовополоненими знову вдалося втекти. У Словаччині нас піймали жандарми і ув’язнили. Нам удалося встановити зв’язок з місцевими політв’язнями та підпільниками. У серпні гарнізон словацької армії під керівництвом майора Весела напав на в’язницю і звільнив усіх. Сформували партизанський загін. Мене обрали командиром. З чотирьох загонів утворилась партизанська бригада ім. Яношика. Я командував третім загоном, який брав участь у відомому Словацькому національному повстанні, у боях проти фашистів до об’єднання в лютому 1945 року з частинами Радянської Армії.
Лише по війні Дем’ян Петрович Вознюк заочно закінчив Рівненський учительський і Житомирський педагогічний інститути.
Як обласне начальство перевербував у Корець
Попри вдалу кар’єру, життя влаштовувало Дем’яну Петровичу й нелегкі випробування. Одне з найсумніших — втрата дружини, лікаря за фахом. Тяжка недуга вкоротила їй віку, залишила вдівцем Дем’яна Петровича, сиротами двох їхніх дітей. Сам піднімав їх на ноги, виводив у люди...
Від облвно привітати з п’ятдесятиріччям Дем’яна Петровича Вознюка доручили Марії Володимирівні Голуб — заступникові начальника цієї установи. Ніби й гучна посада, а службового авто жінка не мала. Тому з букетом троянд та дефіцитною на той час пляшечкою бальзаму для ювіляра вона рушила на Рівненський автовокзал.
— Квитки на рейсовий автобус (а вони у ті роки ходили не так часто, як тепер) до Корця були розпродані, тому не залишалось нічого іншого, як повернутись на роботу, — розповідає Марія Володимирівна. — Дорогою зустріла знайому вчительку, розповіла про цю проблему, і вона запропонувала завезти мене власним авто. Ви знаєте, напередодні мені приснився Дем’ян Петрович. Ніби він стоїть з двома дітьми... Не вистачає слів, щоб передати моє здивування, коли ця картина постала переді мною наяву! Ось і не вір після цього в сни. А невдовзі саме діти Дем’яна Петровича запропонували мені побратися з їхнім татом.
— У такий спосіб я обласне начальство перевербував у Корець, —жартує Дем’ян Петрович. — Дружина була начальником районного відділу освіти, а я у неї — підлеглий.
— Ось уже три десятиліття живемо разом, — каже жінка. — Чекаємо в гості дітей, онуків. Коли всі з’їжджаються, у нашій хаті особливо затишно.
І не тільки в ці хвилини, — додала б я. Затишок створює надзвичайна відвертість, гостинність, інтелігентність і, якщо хочете, шляхетність цих шанованих у Корці людей...
Рівненська область.
