Можливо, помиляюсь, та, гадаю, чимало наставників не відмовилося ще й сьогодні від репресивної, антигуманної педагогіки.
Сім років я була шкільним психологом і викладала, як на мене, один із найважливіших предметів —людинознавство — в середніх класах та психологію у старших. У які лише драматичні історії не доводилося втручатися! Вочевидь, учені-психологи, психіатри, медики частіше повинні нагадувати: людський організм, а надто дитячий, не сприймає великої кількості наказів, та й узагалі наказової форми, категоричності. Тож нам, дорослим, наставникам слід обережніше вживати частки «не» та «ні», не зловживати ними.
... Наша художня середня школа ім. Тараса Шевченка гуманніша за масові. Я в цьому переконана, та й учні це підтверджують. Гуманніша. І все-таки...
Учні 6-х і 10-х класів відповідали на одне і те саме запитання: «Якби у школі був «Музей гріхів», який непотріб (явища, вчинки, події) ти там залишив би?». Відповіді примушують багато над чим замислитися.
Учнівські роботи тепер використовую в своїй журналістській роботі.
Учні делікатніші, ніж ми про них часом думаємо. І тому, помітивши домашні та шкільні негаразди, насамперед відправили б до «Музею» свої вади — чесно, безкомпромісно. Що саме? Послухаємо.
Учні
«Я здав би до «Музею гріхів» трьох учнів нашого класу (так у тексті) з руйнівним характером. Від спілкування з ними завжди псується настрій. Усім людям, подіям вони дають лише негативні оцінки. Навіть з хорошого можуть зробити погане. Це ж треба так уміти».
«Здав би до «Музею» погані звички мого товариша. В школі хлопець як хлопець, буває навіть сентиментальний. А вдома — тиран. Б’є сестру, кричить на матір, ображає бабусю. А вони мовчать або плачуть».
«У цьому «Музеї» я залишила б таку погану звичку моєї подруги, як жадібність. Любить подарунки. А сама страшенна скупердяйка».
«Який непотріб викинув би, так це почуття помсти до своїх кривдників. Воно у мене дуже сильне. Я з ним лягаю спати і прокидаюся».
«Боюся смерті, війни і двох учителів».
«Маю погану звичку, час від часу комусь нашкодити і спостерігати за реакцією. А ще здав би звичку ніколи не вибачатися, хоча й винен».
«Кажу у вічі правду, хоч би якою гіркою вона була. І товаришам, і батькам, і вчителям. Але опісля дуже страждаю. Не хочеться жити в цьому світі. Можливо, мені саме в «Музеї гріхів» місце. Який експонат правдолюбця!»
«Боюся темноти і передчуття, що зі мною якісь трагічні події стануться. Це не залишає мене ні вдень, ні вночі. Допоможіть».
Господи, допоможи нам, дорослим, любити дітей, сприймати їх такими, які є: з вродженими темпераментами і майже сформованими характерами, не руйнувати їхні мрії, не ображати, а якщо немає успіхів у дітей- «невдах», може, удавати, що є ці маленькі перемоги, а то й програмувати їх хоч зрідка.
Батьки
«Я здав би безкінечні й багаторічні батьківські докори: «Ти повільно все робиш», «Ти не маєш друзів, як інші», «Ти егоїст, індивідуаліст», «Кому ти потрібен такий?». Я й сам страждаю від цього вже давно».
«У батьків ніколи не вистачає часу поговорити зі мною, вони завжди «при ділі» або роздратовані. Ніде разом не буваємо. Навіть улітку відпочиваємо окремо».
«Дуже страждаю, коли ображає батько. Хочу навіть відомстити. Але поки мене щось стримує».
«Чому вони такі байдужі? Жодних запитань тобі, нічим не цікавляться. Лише зрідка: «Ну, у тебе все нормально?». Починаю розповідати. Бачу, їм нецікаво. Навіть не помітила, як вийшла з кімнати... Вночі довго плакала від образи. А потім сказала собі: «Таке нерідко трапляється й з моїми друзями. Переживу і я».
«У мене вдома не знають різниці між критикою і образою. Називають поганими словами. В нашій оселі, мабуть, назавжди поселилися маленькі війни».
«Чим більше критикують батьки, особливо при свідках, тим більше роблю наперекір. Я їх ненавиджу. І посилаю мовчки прокляття».
«Про концтабори я раніше тільки читав. Відтоді, як у нас з’явився вітчим, зрозумів: наглядачами в концтаборах працювали такі, як він. Завжди злий, не розмовляє, а свариться (нецензурно), бешкетує. Можливо, тому до мене чіпляються всілякі хвороби. А молодша сестричка частіше перебуває в лікарні, ніж вдома, хоча мама лікар «швидкої допомоги».
«От якби до Верховної Ради обирали підлітків, щоб ми розказали, як нестерпно буває жити. Можливо, тоді законом обмежували б права батьків».
«Здала б лайливі слова тата і мами. Вони не сваряться, а завжди так спілкуються».
«Як на мене, батьки бояться любити дітей, щоб не «зіпсувати».
Така от дивна логіка. Їй, безумовно, місце в незвичному «Музеї».
Учителі
«Моя школа — і вчителі, і художники — так вигідно відрізняються від двох попередніх, де я вчився раніше, що «Музею гріхів» у нас не може бути»...
Приємно читати? Звичайно. Однак такі роботи поодинокі. Частіше пишуть ось таке:
«Деякі педагоги думають, що визнання учнем своєї вини та ще й при свідках — шлях до виправлення. Даремно вони так думають».
«Я здала б до «Музею» звичку викладачів усіх навчальних закладів думати, ніби ходіння до школи — найбільша радість для дітей».
«По-моєму, то гріх, коли учитель полюбляє нагадувати про помилки та вчинки, скоєні колись. Помилки, які я й сам не хочу згадувати».
«Відправила б до «Музею» поганий характер декого з учителів, бо ніколи не усміхаються».
«У деяких учителів звичка постійно скаржитися нам на скруту. А чи добре це?»
«Чому викладачі обирають собі «любимчиків» і ставлять їм гарні оцінки? Цьому явищу місце в «Музеї».
«У нас багато вчителів, у яких добре розвинене почуття гумору. А у двох педагогів, не гумор — сарказм, бо сміх дуже дошкульний. Над собою сміються легко, незлобливо, а учням таке слівце можуть припекти, що воно надовго тобі псує настрій, стає прізвиськом».
«А чому ви не запропонували створити в «Музеї гріхів» куточок зразків ідеальних дій, вчинків, явищ? Якщо розібратися, то навіть не ідеальних, а нормальних.
Ну, наприклад: «Маю намір викликати ось таких учнів і дати всім на підготовку 2—3 хвилини: усміхнутися, кивнути головою». Або: «Які цікаві факти використав, назви і нам ці джерела. Дехто з учителів так і робить. Та не всі».
До якого висновку дійшла я в своїй практиці (а понад 90 учнівських робіт це підтвердило)?
Тепло і ніжність не розбещують дітей, як було заведено думати. Милосердя — найцінніше, що є в педагогіці.
Київ.
