Сьогодні тему продовжує народний депутат України, член Комітету ВР з питань соціальної політики та праці Геннадій Станецький.
Цеолітові рецепти для чорнобильських зон
Неймовірно, але мудра Природа, вочевидь, передбачаючи недбале господарювання людини, потурбувалася про «ліки» для порятунку від можливої біди. Україні, на долю якої випав Чорнобиль, вона дарувала величезні поклади цеолітів. Ці мінерали —сорбенти, здатні не тільки очищувати грунт, воду і повітря від багатьох шкідливих забруднень, у тому числі й від радіонуклідів, а й слугувати джерелом поживних речовин для всього живого на цій землі. Прикро, що українці, маючи такі природні багатства, власні наукові дослідження, новітні технології і стільки проблем, пов’язаних з техногенними катастрофами, досі мало зробили для власного порятунку...
Хоча цеоліт і відомий людині ще здавна як цілющий глей та глина, та ретельне вивчення і розвідку глибших покладів вулканічного осадку почали проводити лише у двадцятому столітті. У нашій країні інтерес до цього мінералу з’явився у 70—80-ті роки, коли індустріалізація стала загрожувати глобальною екологічною катастрофою. Саме тоді розпочалися науково-пошукова робота і розробка найбільшого в Європі Сокирницького родовища, що в Закарпатті.
Свого часу цеоліт зацікавив мене як нетрадиційна і перспективна сировина для виготовлення будівельних матеріалів. Природні мінеральні добавки надають цеглі, бетону, сухим сумішам легкості й міцності, зменшують їх вартість. Та ці якості виявилися аж ніяк не єдиним і не головним достоїнством, що робить зовні непривабливий камінь воістину дорогоцінним. Мінерал з мікропористою структурою привернув увагу вчених унікальними сорбентними властивостями. Він, як потужна губка, безповоротно вбирає в себе важкі, токсичні, в тому числі радіоактивні елементи, виконуючи в такий спосіб роль санітара довкілля. Не випадково саме цей поглинач радіоізотопів використовували у квітні 1986-го, щоб «приборкати» зруйнований вибухом реактор Чорнобильської АЕС. Пам’ятаєте кадри документальної хроніки: вертольоти з величезними мішками над четвертим енергоблоком? Більш як 150 тисяч тонн цеолітової крихти та піску скинули тоді безпосередньо в епіцентр вибуху і розсіяли над зоною. Цеолітами наповнювали фільтри міських водозаборів, дезактували будинки та техніку.
Крім «санітарної», цеоліти мають ще одну, не менш важливу властивість: поглинаючи шкідливі речовини, віддають корисні. У цьому диво-мінералі вмістилося понад три десятки мікро- та макроелементів, яких нині так бракує рослинам, тваринам і людям. Тому сфера його застосування досить широка. Передусім — фізико-хімічна біологія та мікробіологія, промисловість, будівництво, сільське господарство, медицина, очищення відходів виробництва і життєдіяльності, створення порівняно дешевих екосистем, захист від радіації. До речі, російські вчені на основі цеоліту розробили харчову добавку «Літовіт», яка збагачує організм людини мінералами, і перші в світовій практиці ліки «Цеосорб», що зв’язують і виводять радіонукліди.
Що стосується одного з найперспективніших для використання цеолітів аграрного сектору економіки, то тут справа не обмежується лише можливостями реабілітації мільйонів гектарів забруднених радіацією земель. Аграрна наука давно довела, що добрива з цеолітами підвищують урожайність сільськогосподарських культур у межах 20-40 %, поліпшують структуру виснажених грунтів. До того ж ефект одноразового внесення триває 10—15 років.
У тваринницькій галузі цей мінерал можна використовувати як кормову добавку, що сприяє процесу травлення, уберігає поголів’я худоби і птиці від багатьох хвороб, збільшує їх продуктивність. Тваринники мали можливість оцінити й дезодоруючі властивості підстилки з цеоліту. На фермах знищують характерні запахи. Цей природний сорбент у багатьох випадках незамінний і в побуті.
Можна ще довго перелічувати можливості цеолітів, які справедливо називають мінералами життя, сировиною науково-технічного прогресу. З їх відкриттям відкрилися й перспективи великомасштабного використання. Недарма у 1995 році поважна комісія на чолі з академіком Юхновським, оцінюючи продуктивні сили України, їх конкурентоспроможність на світовому ринку, назвала серед чотирьох пріоритетних галузей, здатних динамічно й ефективно розвиватися і працювати як локомотив для економіки країни, — гірничодобувний комплекс нерудних матеріалів. Цеолітам, запаси яких у нас оцінюються в чотири мільярди тонн, було відведено особливу роль.
Проте досі всі ці перспективи і напрацювання вчених залишаються нереалізованими. Мало того, держава, у якій екологічно благополучні регіони можна полічити на пальцях однієї руки, до власних цеолітових багатств інтерес чомусь втратила. Через фінансові проблеми зупинилися наукові розробки в розширенні сфери застосування природних мінералів. Більшість із наукових праць 80—90-х років так і лишилися незатребуваними. А тим часом довкілля і люди, як і раніше, потерпають від бід, на які давно винайдено ліки. Приклад тому — надзвичайна ситуація із забезпеченням населення якісною питною водою.
Україна, володіючи багатющими водними ресурсами, через велике забруднення рік та підземних джерел не має питної води, яка відповідала б загальноприйнятим стандартам. Сокирницькі цеоліти могли б зарадити цій проблемі своєю здатністю ефективно очищувати воду від органічних та неорганічних домішок, особливо важких металів та радіонуклідів. Здавалося б, за такої ситуації головними споживачами цеолітів мають бути міські водоочисні підприємства, що використовували б їх як наповнювачі для фільтрів. Такі фільтри, порівняно з традиційними, дають змогу отримувати воду високого ступеня якості. Вони незамінні і в очищенні стічних вод. Та, на жаль, таких підприємств у нашій країні ще дуже мало.
До речі, цеолітові уловлювачі навколо будь-яких небезпечних зон, за твердженням учених, могли б захистити поверхневі і підземні води від бактеріального та будь-якого іншого забруднення, запобігти таким трагедіям, як Тисо-Дунайська, і, що важливо за нинішніх економічних умов, заощадити на витратах. Адже на очищення питної води, за даними Академії наук України, щороку витрачається така кількість електроенергії, яку виробляє одна атомна електростанція.
Однак здоров’ю населення завдає шкоди не тільки забруднена вода, а й неякісна їжа. Сьогодні на радіаційно забрудненій території проживає більше 2,3 мільйона осіб, які отримують зі спожитими продуктами місцевого виробництва — а це здебільшого молоко і м’ясо — від 80 до 95 відсотків сумарної дози опромінення. Зарадити цій біді, знову-таки, могли б цеоліти. Підтвердження тому — науковий експеримент, проведений ще 1998 року в агрофірмі «Колос», що в Житомирській області. В цьому господарстві першого року після внесення цеолітової композиції на площу 100 гектарів одержали чисту продукцію. До того ж для дезактивації одного гектара землі знадобилося лише 2—5 тонн сорбентів. Ось куди спрямувати б гроші, які витрачає держава на компенсації за споживання радіоактивних продуктів (хоч вони і мізерні), на реабілітацію забруднених земель, інноваційну діяльність.
За неофіційними даними, на ліквідацію наслідків аварії на Чорнобильській АЕС було виділено 130 мільярдів доларів. Проте досі ніхто не знає, скільки з цих грошей витрачено на реабілітацію забруднених земель і скільки гектарів реально очищено від радіації.
Для знезараження забруднених територій конче потрібен окремий від загальної Чорнобильської програми проект, кошти для якого неможливо було б використати на інші цілі. До того ж цей проект має бути привабливий для зарубіжного і вітчизняного капіталу. Вкладені кошти, за розрахунками фахівців, могли б окупитися вже через 5—7 років.
Маючи величезні запаси природних мінералів (крім 40 видів цеоліту, в нас є ще перліти, бентонітові глини), Україна могла б не просити гроші за кордоном, а заробляти їх, експортуючи високоякісні цеоліти та технології до західноєвропейських країн. Тим паче, що Сокирницькі клиноптилолітові цеоліти із вмістом діючого мінералу 70—85% вважаються особливо якісними і не потребують збагачення. Виручених коштів вистачило б і на власні потреби, адже вітчизняний цеоліт для більшості українських підприємств залишається недоступним, хоча й коштує недорого.
Фахівці оцінюють реальні щорічні потреби внутрішнього ринку в цих природних мінералах в один мільйон тонн. Проте єдине розроблене в Україні родовище із запасами понад 150 мільйонів тонн поки що неспроможне забезпечити такі обсяги. За проектної потужності 100 тисяч тонн тут на сьогодні добувають ледве п’ять тисяч тонн. Ще менше переробляють — очищують від домішок, подрібнюють, сепарують за фракціями і фасують у зручні пакети та однотонні «біг-беги».
Парадокс, але навіть Міністерство з надзвичайних ситуацій, маючи в Сокирницях власний переробний завод, збудований за угорською технологією, не нарощує виробництво. Хоча мало б бути навпаки. Думаю, багато людей, змушених жити на забруднених територіях, споживати небезпечні продукти, віддали б останнє для очищення від радіації присадибних ділянок, пасовищ, якби хоч щось знали про цеолітову панацею.
...Людина звикає до всього. Час послаблює сприйняття чорнобильських небезпек. Ми купуємо на ринках продукти й уже не цікавимося, звідки вони, споживаємо воду, знаючи, що вона майже непридатна. Але від цього небезпека не стає меншою. Радіація робить свою чорну справу. Смертність від хвороб, спричинених техногенним забрудненням довкілля, зростає з року в рік. Час, мабуть, схаменутися і, уподібнившись відомому казковому герою, за власного чуба витягати себе з біди.
Що, на мою думку, варто було б зробити для Сокирниць, аби вони запрацювали на оздоровлення всієї України? Найперше — виокремити цеолітову програму в урядових пріоритетах економічного розвитку з наданням виробникам цеолітової продукції і розробникам технологій, інвесторам найсприятливішого режиму. Гадаю, що до розробки цієї програми мали б долучитися своїми ресурсами потенційно зацікавлені міністерства і відомства, насамперед Мінчорнобиль, Міністерство екології та природних ресурсів, Мінпромполітики, Держкомводгосп, Міністерство аграрної політики, державна корпорація «Укрбудматеріали», а також галузеві науково-дослідні установи.
Доцільно було б об’єднатися безпосереднім виробникам цеолітової продукції і споживачам у міжгалузеву асоціацію «Цеоліти України», як це зробили в Німеччині, Великій Британії, Франції, Італії, США та інших країнах з тим, щоб спільними зусиллями впроваджувати та популяризувати передові наукові розробки в цій галузі. Адже про цей мінерал, про його можливості і сферу застосування ще мало хто знає, навіть із тих, хто мав би знати. Своє вагоме слово тут мають сказати і українські дослідники. Коли цивілізації почала загрожувати екологічна катастрофа, вчені з багатьох передових держав не просили — змусили свої уряди звернути увагу на цю проблему. Порозумівшись з Природою, люди там мають іншу якість життя...
Геннадій СТАНЕЦЬКИЙ, народний депутат України.
