Сліди від колеса і плуга

Утім, інші вчені запевняють: плуг, чи принаймні плугові предтечі — соха, рало, мотика, з’явилися задовго до колеса. З великою ймовірністю можна припустити, що саме у вавилонській Месопотамії плуг і колесо вперше виступили в тандемі. Поволі розросталися міста, множилося військо, щоб захищати мирну працю хліборобів, пекарів та зброярів. Отож хліба треба було дедалі більше. А ще за хліб можна було виміняти в сусідів щось таке, чого в Месопотамії не водилося чи не вироблялося. Тому землю орали й поливали, поливали й орали. З кожним століттям дедалі завзятіше. Родило щороку й по двічі на рік. Поверхневі води внаслідок щедрого поливання непомітно й неухильно змикалися з підземними, відбувалося те, що українські ґрунтознавці зараз називають засоленням гумусного шару. Сонце тим часом шкварило всіма своїми протуберанцями, гарячі вітри розвіювали навсібіч так звану легку органічну фракцію, а важка фракція, сиріч пісок та камінці, лишалася месопотамцям. Дощі та повені довершували справу. І лише за 2,5 тисячі років до народження Христа, тобто після трьох тисяч років орання й поливання, врожаї ячменю у месопотамців зменшилися вдвічі, а пшениця перестала родити зовсім. Разом зі зменшенням родючості грунтів почався занепад месопотамської цивілізації.

Утім, плуг залишає глибокі борозни не лише в супрязі з колесом. Народність майя, що мешкала там, де нині Мексика, Гватемала і Сальвадор, ще до того, як додумалася до колеса, землю презавзято терасувала, ралила, орала. При цьому, звичайно, щедро поливала. Вийшло як завжди: засолення грунтів, ерозія, зсуви, зменшення валового збору, нехватка харчів.

Подібних прикладів, де внаслідок інтенсивного землеробства квітуча земля перетворилася на пустелю, можна навести багато. Навіть Північна Африка, де тепер піски й каміння, була колись житницею Римської імперії.

Кількість населення на земній кулі зростає — щоб забезпечити достаток харчів, доводиться розширювати посівні площі, інтенсивніше їх обробляти. В результаті родючий шар грунту виснажується, рослини «недоїдають», зменшуються врожаї. «Тиха криза», деградація грунтів стала планетарною проблемою, хоча її наслідки усвідомлють ще не всі. Щороку тільки річки виносять в океани 24 млрд. тонн гумусного шару. Наприклад, річка Хуанхе, як підрахували китайські вчені, щороку спускає в Тихий океан 1,6 млрд. тонн грунту. Ганг у Бенгальську затоку трохи менше —1,5 млрд. тонн, Міссісіпі виносить у Мексиканську затоку по 300 млн. тонн найкращої американської землі. І саме вчені Сполучених Штатів чи не найсерйозніше поставилися до проблеми. Вони підрахували, що земля зберігає родючість невизначений термін, якщо втрачає не більш як 1—5 т грунту з акра (акр = 0,4 га) на рік. Тим часом третина сільськогосподарських угідь США втрачає понад 5 т з кожного акра щороку.

Які ж масштаби проблеми в планетарному вимірі? Середня глибина верхнього родючого шару орних земель планети (1,35 млрд. га) 18 см — отже, всього на Землі є 3,1 трлн. т верхнього шару грунту, на якому виробляються продовольство, корми, волокна. Цей ресурс скорочується в середньому на 0,7% за рік, або на 7% за десятиліття. Внаслідок впливу людини вже безповоротно втрачено 2 млрд. га раніше родючих земель, або в 1,5 разу більше, ніж усього обробляється зараз.

Скрізь, де ведеться сільське господарство, родючий шар тоншає і часто зникає зовсім. При цьому і внаслідок цього зменшуються врожаї. Дослідним шляхом установлено, що, наприклад, у штаті Айова на ділянці землі з видаленим верхнім шаром урожайність кукурудзи становила 20% порівняно з контрольною ділянкою. Під час дослідів установлено також, що кожен втрачений через ерозію дюйм родючого шару в середньому зменшує врожай на 6%. Зменшення природної родючості грунту поки що компенсують, застосовуючи мінеральні добрива. Але це не вирішує проблеми в цілому.

На півдні Євразії у XІ столітті відмічено 8 сильних посух, у XІІ, XІІІ, XІV і XV століттях — по 12, у XVІІ — 21, у XVІІІ — 34, у XІX — 40, у XX — 57 посух. Це — наслідок вирубування лісів, розорювання степів. Не захищена рослинністю земля швидко прогрівається, висихає, але так само швидко охолоджується вночі. Різкі перепади температур спричинюють суховії, пилові бурі, а ті, у свою чергу, породжують ерозію (дефляцію) грунтів. На південному сході України за рік буває 60—70 днів із швидкістю вітру понад 15 м за сек. Саме в цій зоні розораність територій становить від 80 до 99 відсотків. На Поліссі, де розорано близько 65 відсотків площі, суховії та посухи бувають рідко. Утім, ситуація змінюється швидше, ніж хотілося б. Так, на Київщині нищівні посухи раніше траплялися один раз на сто років, а тепер — щодесятиліття.

Матеріально-технічне забезпечення землеробства й тваринництва стає дедалі дорожчим, зростає споживання енергії тракторами, комбайнами, іригаційними установками, збільшується використання мінеральних добрив, пестицидів та гербіцидів; усе це робить сільське господарство більш залежним від зовнішніх факторів, ніж навіть від природно-кліматичних умов, якості грунтів тощо. У регіонах з несприятливими для сільського господарства природно-кліматичними умовами ціна енергетично-ресурсних затрат часто перевищує ціну вироблених харчів. Збитки там відшкодовує держава.

З огляду на це, не тільки прибутковість сільськогосподарської галузі, а й її самоокупність в умовах принаймні України є досить-таки проблематичною. Тому раціональніше було б ставити завдання підтримувати й розвивати сільське господарство в межах, потрібних для забезпечення продовольчої безпеки держави, належного харчування власного населення, а не для того, щоб «завалити хлібом Європу й Америку» та ще й мріяти, що аграрний сектор зможе витягти з кризи цілу економіку держави.

Загибель лісів, порушення озонового шару атмосфери, ерозія грунтів, зменшення гумусного покриву планети, забруднення вод і повітря отруйними хімічними та біологічними сполуками й радіонуклідами — такі очевидні наслідки антропогенного впливу на природу. Індустріальне суспільство мимоволі дає розгін процесам планетарного масштабу, керувати якими не готове ні морально, ні інтелектуально, ні матеріально.

В Україні ці процеси йдуть інтенсивніше, ніж у цілому на планеті. Із 60,3 млн. га її території 42 млн. га займають сільськогосподарські угіддя, 33,2 млн. га — під ріллею. За останні 30 років площа еродованої орної землі збільшилась на 1,9 млн. га, тобто втрачалося по 64 тис. га щороку, і тепер площа еродованих земель становить понад 11,3 млн. га, або майже п’яту частину всієї території України.

Вирощування у великих масштабах монокультур, порушення сівозмін, майже повна відмова від органічних добрив, зменшення частки бобових культур спричинюють дегуміфікацію грунтів, зменшення врожаїв. Природні кормові угіддя і випаси, надто так звані громадські, практично не отримують ні органічних, ні мінеральних добрив. Крім того, ґрунтовий покрив знищується під час гірничорудних робіт, родючі землі забудовуються містами, промисловими об’єктами, під якими вже нині опинилося понад 5% суші. На кожний кілометр автостради треба відвести 2 га землі, на кілометр газо- чи нафтопроводу — 4 га.

В Україні назріла необхідність помітно зменшити відсоток розораних площ, перетворювати орні землі на культурні пасовища, повертати землю до її природного стану, застосовувати ощадливі способи землеробства й тваринництва, раціоналізувати всі затрати на виробництво хліба, харчів. Цього можна досягти лише в рамках загальнодержавних науково обгрунтованих програм за дієвого сприяння, участі та суворого контролю з боку держави й громадськості. За нищення землі треба карати, а не нагороджувати. Досі спостерігаємо дивну картину: ні політики, ні вчені, ні преса не пов’язують зменшення валового виробництва сільськогосподарської продукції в Україні з виснаженням земель, натомість у негараздах одні винуватять невдалих реформаторів, другі — рухівців, треті — комуно-колгоспників. При цьому всі разом закликають нарощувати виробництво сільськогосподарської продукції, чого б це не коштувало. Пригадую, як поважна аудиторія довго аплодувала гаслу «Уся нація повинна працювати на село!». Невже справді українцям не судилися інші обрії та інша мета, крім як до останньої гривні і до останнього сантиметра родючого шару землі лякати Європу та цілий світ, що ми їх завалимо хлібом, після чого, може, досита наїмося й самі? До речі, там не вважають, що «хліб — усьому голова», для них це всього лиш пожива для шлунка, продукт, товар, який можна більш чи менш вигідно продати на ринку.