Диригентом вирішив стати у дев’ять років

— З чого почнемо? — запитав пан Жорданія, коли диктофон було ввімкнено.

— А що ви вважаєте початком?

— П’ять років.

— Бо ви пам’ятаєте себе з п’яти років?

— Бо саме тоді я почав займатися музикою і більше нічого в своєму житті не робив.

Мої батьки не музиканти. Тато — Гіві Георгійович Жорданія був відомий історик. Він народився до революції. Німецька школа, французька бонна і всебічна освіта. Умів і любив грати на роялі. Пам’ятаю, як сидів у нього на колінах, коли він грав. І одного дня попросив навчити й мене. Він відповів: «Ні, тобі це не треба. Ти більше п’яти хвилин на одному місці не всидиш». І це була найправильніша відповідь. У мене і тепер так, як хтось скаже: «У тебе не вийде», — я повинен це зробити.

Батько був моїм учителем шість років. Потім, коли я потрапив до тбіліської Центральної музичної школи, то попросив припинити наші заняття. Вже були певні успіхи, і я хотів рухатися далі. З шести років мав виступи, спочатку короткі сольні, потім — відділення.

— То чому після такого старту в «фортеп’янній» кар’єрі ви стали диригентом?

— У дев’ять років я потрапив на симфонічний концерт. З цікавості почав диригувати після диригента. І мені сподобалося. Відтоді, хоч би що грав, завжди уявляв симфонічний оркестр. І навіть коли вступив до Тбіліської консерваторії на фортепіанний факультет (тоді на диригентський можна було потрапити тільки з вищою музичною освітою. — Авт.), знав, що все одно буду диригентом. Саджав подруг (одна з яких потім стала моєю дружиною), вони грали в чотири руки, а я ними диригував.

— Ще до державних іспитів я поїхав до Ленінграда, щоб дізнатися про умови вступу в консерваторію на факультет симфонічного та оперного диригування. Приготував 4-ту симфонію Чайковського і попросив професора Миколу Степановича Рабіновича послухати. Тоді саме було заняття другокурсників. Я почав диригувати, а сам краєм ока стежив за Миколою Степановичем. Чую він каже студентові: «Ось так треба». Це, звичайно, мене окрилило. Він запропонував залишитися ще на три дні. Познайомив з професорами. Третього дня був державний іспит і мене запросили прийти послухати. А потім завели в кімнатку, поговорили, і коли все закінчилося, Рабинович сказав, що мене зараховано студентом 3 курсу.

— То що все-таки визначило майбутнє: талант чи фортуна?

— Все йде від Бога. Я взагалі дуже релігійна людина. Він нагородив мене цим даром і тепер використовує мене: через мене передає його людям. Я тут ні до чого. Серйозно кажу. Як інакше пояснити, що мій перший український учень Вася Каліушко став переможцем Всеукраїнського конкурсу диригентів. Або, приміром, інший — Юра Янко — нині головний диригент Харківської філармонії. А один із перших учнів — мій син Георгій — працює в оперному театрі Тбілісі і є головним диригентом камерного оркестру. До речі, він переміг і на першому конкурсі «Вахтанга Жорданія».

— А перше диригування оркестром пам’ятаєте?

— Звичайно. Я потрапив у яму... з суфлерської будки. Був такий предмет — суфлірування. На третьому курсі я мав суфлірувати «Травіату» в театрі консерваторії. Вдягнувся відповідно. І тут мені кажуть: «Терміново вирішуй, проведеш виставу чи ні». Я, звісно, погодився, але, кажу, у мене немає відповідного одягу. Вони розсміялися. Знайшли фрак. Це був дебют. Без репетиції.

— На репетиції Мравинського (Євген Мравинський —видатний диригент XX століття. Протягом 50 років очолював Заслужений симфонічний оркестр Ленінградської консерваторії. — Авт.) я пробирався підпільно. Але він мене помітив. Одного дня підійшов директор філармонії і каже: «Тебе хоче бачити Мравинський»... Це була професійна розмова. Він диригував 2-гу симфонію Брамса. Цікавився, чи подобається те-то й те-то. Зазвичай його описують суворим і похмурим. Це справді в ньому було, але зі мною він завжди був делікатний. Хоча тоді я не знав, які наслідки матиме наша зустріч, і трохи нервувався. Але Мравинський сказав: «Ви мені подобаєтеся і я хочу, щоб ви офіційно ходили на репетиції. А після концерту приходьте до мене додому».

Коли я прийшов, на столі стояла пляшка грузинського вина і дві склянки. Більше нічого. Ми її випили. Тоді Мравинський дістав з кишені троячку й каже: «Сходи до кав’ярні. Запитай Любочку. Скажи, що від мене». Любочка винесла ще одну пляшку грузинського вина. Ми випили і її. І коли Мравинський знову поліз до кишені, я сказав, що також маю троячку, і знову пішов до Любочки. Одне слово, коли прийшла його дружина (Олександра Вавіліна, перша флейта в оркестрі Мравинського, професор консерваторії. — Авт.), ми були дуже п’яні... Але це була пам’ятна зустріч. Він сказав: «Хочу для вас щось зробити. Просіть». Я, не задумуючися, попрохав прийти на мій концерт. Він пообіцяв і запитав, що диригуватиму. А потім поцікавився, чи мій це вибір. Я зізнався, що хотів би диригувати 5-ту симфонію Шостаковича. «І вам сказали, що це програма Мравинського?» Після цього він зателефонував директору філармонії: «Жорданія диригуватиме 5-ту симфонію Шостаковича і все, що він скаже».

Відтоді ми зустрічалися щопонеділка і щочетверга, коли його дружина була на репетиціях. Ближче до концерту я почав уникати цих зустрічей. Не хотів отримати пораду, не виконати яку було б некрасиво. І до останнього не вірив, що він прийде на концерт. Я грав з Другим оркестром. А другий і заслужений —ворогували. Тож коли Мравинський з’явився, всі дивилися не на сцену, а в його ложу.

У першому відділенні був «Ромео і Джульєтта» Чайковського. Дебютував Зураб Соткілава. Прекрасно дебютував. Відіграли друге... Привітання. Квіти. Всі розійшлися. І тут прийшов Мравинський. «Що ж, — каже. — Ти все зробив навпаки, але ти переміг». Наступного дня він зателефонував у Мінкультури і сказав: «Мені потрібен асистент і прізвище його Жорданія».

— За п’ять днів після концерту зателефонували з Москви і запросили на всесоюзний відбір на конкурс Герберта фон Караяна. Я отримав першу премію, поїхав у Західний Берлін, повернувся з перемогою і на цьому моя західна кар’єра завершилася. Я став невиїзним на 12 років. Ні, мене випускали в Польщу, Чехословаччину, ГДР. Але в капіталістичні країни в’їзд було заборонено. Знайомі в Міністерстві культури казали, що нічого не можуть зробити, бо мене закрило КДБ. Це був суворий вирок. І головне, ніхто не міг пояснити, за що. В Союзі роботи вистачало. З оркестром Ленінградського радіо і телебачення (Вахтанг Жорданія був наймолодшим у СРСР диригентом оркестру такого рівня. — Авт.) ми робили фантастичні програми. Багато працювали на Ленфільмі. Здається, записали 60—70 фільмів. До речі, в кіно я потрапив після панахиди. Помер режисер Григорій Козинцев. За його заповітом на панахиді мали грати музику тільки Шостаковича. Тоді була зима. Всі аеропорти закрито. Запрошені диригенти приїхати не змогли. До мене звернулися за три години до панахиди і сказали: «Заплатити не зможемо, але запросимо записати якийсь фільм». Я, звичайно, провів цю панахиду. Все було честь честю. Вже й забув, що мені за це було обіцяно кіно. І тут телефонують: приїзди.

— З радіо я пішов, бо посварився з головою телерадіокомпанії. Йому була потрібна не класична музика, а Едуард Хіль. Поїхав до Саратова. Звідти мене переманили до Харкова. У Харкові ми записали 11 годин музики — всі партитури Харківської спілки композиторів.

— А як опинилися в Америці, якщо вас не випускали за кордон?

— Тоді казали: «курица не птица, Финляндия — не заграница». Це була єдина з капкраїн, з якою у Союзу була угода про повернення політичних біженців. У Віки Мулової (скрипачка. — Авт.) захворів акомпаніатор. Записали мене. Ми відіграли перший концерт, сіли на таксі і поїхали до Швеції. Через п’ять днів — в США. Це був грандіозний скандал. За півтора року до того втік Максим Шостакович...

— Але чому в Америку?

— Чесно кажучи, мені все набридло. На той момент я вже розлучився. Всі титули тут отримав. Мав квартиру, машину. Як усі, не мав грошей. Але річ не в грошах. Просто було образливо, що ні за що тримають у клітці.

— Не шкодуєте. Адже за кілька років в СРСР почалися великі зміни?

— Не було часу шкодувати. У мене почалося друге життя. Перші десять років я взагалі не міг повернутися назад, бо мені інкримінували статтю «ворог народу». І коли вирішив приїхати, до речі, до Харкова, то спочатку заручився документом, що статтю скасовано.

— А діти, батьки?

— Про дітей я завжди пам’ятаю. У мене їх четверо. Георгій і Ніна від першого шлюбу. Від другого — теж син і доня. Георгій закінчив у Штатах аспірантуру, але повернувся в Тбілісі. Не всі хочуть жити в США. Він щасливий у Грузії. Донька Ніна — громадянка США, але зараз мешкає у Пітері.

Батьки також мене зрозуміли. Коли я вперше після втечі додзвонився в Тбілісі, трубку взяла мама. Вона сказала: «Ми тебе любимо і благословляємо». На жаль, моїх батьків уже немає на цьому світі. Тільки тепер розумію, як багато я не встиг у них розпитати. Нині за моїми плечими і плечими моїх двох братів стоїть тільки тітка. А це дуже важливо, коли за тобою хтось стоїть. Коли ти відчуваєш тил. Та коли я бачу онуків, стає не так боляче, що немає батьків.