ІСТОРІЯ КРАЮ

Кам’яний вік тривав кілька десятків тисяч років і його закінчення відзначено появою культур, що мали всі атрибути цивілізацій. Яким чином це стосується Європи? Найпрямішим. Стара Європа стала одним з осередків виникнення найдревніших цивілізацій на планеті Земля. Територіально вона трохи відрізняється від знайомої нам конфігурації. Території, визнані сьогодні осередком цивілізованості, у ті часи населяли народи, м’яко кажучи, не найрозвинутіші і в побутовому, і в технологічному, і в культурному сенсі. Цивілізована частина Старої Європи охоплювала східну частину Апеннінського півострова, Балкани, територію сучасних Угорщини, Чехії, Словаччини, Румунії, Молдови і частину території України — від Карпат до Дніпра.

Легенди не збереглися, але цілком імовірно, що племена з берегів, скажімо, Сени чи Рейну (не кажучи про Темзу) дивилися на ту освіту з не меншою заздрістю, ніж ми дивимося нині на життя наших західних сусідів. І так само прагнули інтегрувати. Інша річ, що в ті далекі часи відмови від можливого мезальянсу мали жорсткіші форми. Та й різниця в рівні життя і культури була набагато більшою.

На нашій території частиною Старої Європи була Трипільська цивілізація. Протягом V-ІІІ тисячоліть до нашої ери на території України, Молдови і Румунії існувала висока культура, яку за назвою села Трипілля на Київщині, де її було виявлено в XІX столітті Вікентієм Хвойко, називають трипільською. У Молдові і Румунії її називають Кукутені. Навіть тепер, після півтора століть досліджень інформація про життя трипільців аж ніяк не повна. Хоча основні моменти їх життя на сьогодні відновлено. І результати реконструкції вражають.

Носії цієї культури виготовляли розписну кераміку, будували двоповерхові оселі, обробляли мідь. Відомі великі поселення трипільців — протоміста, площа яких сягала сотень гектарів. Трипільці мали оригінальну розгалужену систему міфологічних уявлень. Вони підтримували прямі чи опосередковані зв’язки з іншими культурами, здійснювали господарський і культурний обмін не тільки з іншими європейськими племенами, а й з Кавказом, можливо, Месопотамією, Малою Азією. Спираючись винятково на свої знання й уміння, а також ресурси казково багатої країни, яку сьогодні називають Україною, вони побудували тут цивілізацію.

Увесь уклад життя трипільців протягом двох тисяч років існування визначали три основні поняття: земля, кремінь і метал. Землеробство стало стрижнем, на якому, задовго до будівництва єгипетських пірамід, що стали символом вічності, сформувалася одна з наймогутніших цивілізацій європейського континенту. Революційність широкого впровадження землеробства в наших краях більше ніж очевидна.

У ті суворі часи контроль над багатою ресурсами територією був питанням життя. Лісостеп був найсприятливішим місцем для проживання. Тут усе необхідне для нормальної життєдіяльності, як-то кажуть, під рукою. Вода, деревина для будівництва й опалення, луки для випасу, багато риби і дичини. Але господарство набагато бажаніший і легший здобуток, ніж звірина, яка бігає лісом. Поняття про мораль і законність у ті часи особливої популярності не мали через їх відсутність. Захищатися від ласих до чужого «мисливців» хліборобам доводилося самим. Та й охороняти мусили не тільки дворища, а й поля, луки та мисливські угіддя. Оптимальним виходом стала концентрація розрізнених сімейних господарств, об’єднаних загальною метою в одному місці. Це нехитре рішення принесло масу переваг, що дозволили піднятися над навколишнім світом і побудувати співтовариство, яке через тисячоліття історики назвуть золотим століттям людської цивілізації.

Починаючи з раннього трипілля відомий принцип забудови поселень помешканнями прямокутної форми, розташованими колом і зорієнтованими за довгою віссю до центру селища. Основним типом будинків були двоповерхові житлово-господарські комплекси. За даними розкопок, це стандартне планувальне рішення збереглося до пізнього трипілля.

Середній період трипільської культури характеризується різким зростанням господарської активності. Набагато розширюються володіння трипільських племен — на сході до Дніпра. Значно зростає кількість поселень, серед них з’являються селища-велети з кількістю населення до 10 тисяч жителів. Пасовища і оброблювані земельні ділянки розташовувалися у радіусі 3—5 км від поселень.

Дослідження трипільського поселення в селі Майданицьке засвідчили, що його забудова відбувалася за єдиним планом. Спочатку було водночас побудовано овальне поселення розміром 800 х 1200 м, потім довкола нього так само добудовувалися нові кільцеві структури. Такий радіальний метод забудови дотепер використовується в містобудуванні. За цим принципом, прив’язаним до особливостей рельєфу, відбувалася забудова Києва. Ще чіткіше проглядається він у плануванні Будапешта. Села з радіальним плануванням зустрічаються у всіх регіонах України. Оборонні переваги кільцевої побудови тисячоліття потому використовували запорожці, які створювали табір з розставлених колом возів.

Централізоване планування поселень пов’язано, насамперед, зі споживчим підходом до експлуатації природних ресурсів. Поселення з кількома тисячами жителів, у разі потреби, могло виставити для захисту не одну сотню воїнів. Їх кількості цілком вистачало, щоб відбити в нечисленних сусідів, які не мали такого «мобілізаційного ресурсу», будь-яке бажання висувати територіальні та майнові претензії.

Водночас концентрація великої кількості людей на обмеженій території спричиняла надмірний тиск на довкілля. Згодом ресурсну базу виснажували, і трипільці мусили переселятися у нове місце. Тут ми спостерігаємо перші приклади перманентної екологічної кризи, спричиненої людиною. З періодичністю в 50—80 років усьому населенню протоміста (та й будь-якого трипільського селища) доводилося залишати обжите місце, переїжджаючи до нового, завчасно відбудованого поселення з підготовленою інфраструктурою. Старе «місто» спалювали. Подробиці, що були виявлені під час розкопок, дозволяють стверджувати, що спалювання це мало цілком визначений культовий зміст, ретельно готувалося і ритуально обставлялося.

У зв’язку з цією особливістю трипільської цивілізації ми можемо казати і про набагато складнішу соціальну структуру суспільства, що донедавна вважалося первісним. Масштабні заходи, пов’язані з переселенням — вибір місця нового поселення, його планування і будівництво, освоєння земель і розподіл ланів між сотнями і навіть тисячами родин, вимагають не тільки значних непродуктивних витрат матеріальних і людських ресурсів, а й досить чіткого планування і керування цим процесом. Стереотипні уявлення про примітивний розвиток соціальних стосунків у матріархальному родо-племінному суспільстві не в змозі пояснити такий рівень організації. Підраховано, що зусилля, що витрачали трипільці на «переїзд», перевершували навіть зусилля сучасних ним шумерів на створення елементів іригаційної системи в древній Месопотамії.

Трипільські методи ведення господарства можливо і шокують сучасних економістів і екологів, але вони були оптимальними для того рівня розвитку техніки і конкретних природних умов (клімат, щоправда, у ті часи був трохи м’якішим), а найголовніше — фантастичного багатства природних ресурсів. Вони доводили свою ефективність протягом 2,7 тисячоліття існування Трипільської цивілізації. А розроблена трипільцями агрокультура проіснувала п’ять тисяч років і була змінена лише за часів Ярослава Мудрого, коли до наших країв було завезено нові сорти злакових. До кінця першого тисячоліття нашої ери збереглися не тільки методи і терміни сільгоспробіт, а й основні сорти сільгоспкультур.

У ті часи практично будь-яке нововведення було відкриттям, результати впровадження якого піднімали життя новаторів на якісно новий рівень. Перехід трипільців до відтворюючих технологій ведення господарства був дійсної економічною революцією, котра дала змогу набагато підвищити ефективність зусиль, що доводилося докладати, і, відповідно, збільшити продуктивність виробництва.

До розв’язання продовольчої проблеми трипільці, зазвичай, підходили комплексно, поєднуючи землеробство з тваринництвом. Землю обробляли як у ручну, так і за допомогою тяглових тварин. Головною сільськогосподарською культурою була пшениця. Стійкі до посухи, хвороб і шкідників сорти були оптимальними для місцевих умов. Але за таку невибагливість доводилося платити низькими кулінарними якостями збіжжя. Крім пшениці вирощували ячмінь і овес.

Жали вирощене серпами з дерева і рога з кременевими вставками. У процесі їхнього вдосконалення було винайдено спосіб обробки пластин кременя, під час якого на робочому ребрі утворювалися зубці, аналогічні тим, що можна бачити на сучасних металевих серпах. Водночас нинішні залізні знаряддя лише в півтора разу ефективніші за кременеві трипільські. Суцільні пластини серпів виготовляли, як правило, із привізної сировини і цінували їх не менше, ніж металеві вироби. Обмолот зібраного врожаю відбувався за допомогою спеціальних пристосувань.

У тваринництві лідируючою галуззю було розведення великої рогатої худоби. Чітко простежується м’ясний і молочний напрями. Розводили свиней, коней, овець, кіз. Окрім того, биків і коней використовували як тяглову силу. Розумне поєднання різних напрямів «аграрного сектора» давало змогу трипільцям забезпечувати продовольством і одноплемінників, не зайнятих у виробництві продуктів. Ті, однак, без діла теж не сиділи, відпрацьовуючи свій «хліб» у поті чола біля плавильних печей і горнів, у каменярнях і гончарних майстернях.

Металургія і металообробка — нові для трипільців види виробничої діяльності, вимагали значного обсягу знань і навичок. Вони обумовлювали високий ступінь спеціалізації і мали змогу розвиватися лише за наявності фахівців, зайнятих тільки в цьому виробництві — професіоналів. Професіонал тієї епохи мусив уміти багато чого, наприклад, приблизно (жодних вимірювальних приладів!) визначити температуру, до якої нагріто в кузні заготовку (інакше — брак), чи стан металу в плавильному тиглі. Обробка міді з’явилася на території України відразу в готовому вигляді в VІ тисячолітті до н. е. Технологію трипільці запозичували в балканських народів і в «головній кузні» Старої Європи — Трансільванії. Згодом було освоєно і «вітчизняний» видобуток руди і виробництво. Однак спочатку древні металурги працювали на імпортній сировині. У районі болгарського міста Стара Загора було виявлено древній мідний рудник, що розроблявся з другої половини V тисячоліття до н. е. За кілька сотень років його існування там видобули майже 250 тисяч(!) тонн руди (це десятки тонн готових виробів). Окрім того, видобували руду і самородний метал на Волині та в Придністров’ї, частину металу завозили зі сходу, з Донбасу (тільки поки що невідомо, хто його в ті часи там видобував).

З міді виготовляли прикраси: браслети, намиста, бляшки; інструменти: шила, рибальські гачки, сокири, кирки, долота і зброю. Для їхнього виготовлення використовували методи кування і лиття, при цьому технологію обробки постійно вдосконалювали і чимало зразків шоститисячолітньої давнини мають цілком сучасний вигляд.

Однак поява нового матеріалу не зупинила виробництво кремінних знарядь. Однією з причин було постійне вдосконалювання технологій обробки кременя, що призводило до появи знарядь, котрі не поступалися за багатьма параметрами мідним. Їхнє виготовлення було поставлено, практично, на промислову основу. Біля родовищ кременя виникали поселення, що цілком спеціалізувалися на його видобутку й обробці. Там було налагоджено серійне виробництво знарядь. Один з найбільших центрів цього промислу знаходився на Волині в районі села Бодаки (загалом їх відомо кілька десятків). Для виготовлення великих кремінних пластин — завдовжки понад 20 см — древні умільці створили спеціальний верстат, чи не першу машину в древній історії. Вироби і сировина волинського, а також дністровського виробництва поширювалися не лише всередині, а й далеко за межі проживання трипільців. Їх знаходять за сотні кілометрів від місця випуску, зокрема, на території сучасних Словаччини, Польщі.

Ще одне високотехнологічне виробництво, що вийшло тоді за межі домашнього господарства, — гончарство. Якщо на початковому етапі трипільської цивілізації кожна родина виготовляла посуд для власних потреб самостійно, то згодом гончарство виділилося в окрему галузь. Трипільськими дизайнерами і технологами виготовлено не тільки десятки різновидів керамічного начиння, а й розроблено формувальні маси (для поліпшення якості виробів використовували суміш глини з різних родовищ), мінеральні фарби (які не потьмянілі через 60 століть), винайдено повільне гончарне коло, збудовано спеціальні горни для випалу, розраховано різні режими випалу і навіть стандартизацію готової продукції.

Останній момент буквально перевертає наші стереотипи про відсталість людей мідного віку. Весь посуд, виготовлений людьми, які за нашими уявленнями тільки-но з печер повилазили (для решти Європи так воно і було), мав стандартизований об’єм. Щодо еталона вони собі голову не сушили: об’єм усього посуду був кратний чоловічій пригорщі (приблизно 84 грама). Цікаво, що в Древньому Шумері одна з одиниць об’єму становила 840 грам — 10 пригорщей. Утім, стандартизовано було не тільки об’єм посуду, а й вагу кременевих і мідних знарядь, що істотно полегшувало обмін і робило деякі речі своєрідною валютою (знайдені в скарбах кремінні гальки і великі кремінні пластини, що не були у вживанні, свідчать, що сировина теж була способом нагромадження «капіталу»). Судячи з оцінок інтенсивності виробництва, процес товарно—товарних відносин за масштабами не дуже поступався відносинам товарно—грошовим, що з’явилися століття потому.

Тут постає ще один нюанс, який знову змінює традиційний погляд. Якщо були поселення, де виготовляли товар на експорт, отже, мали бути і люди, які цей експорт здійснювали. Хтось мусив переміщати призначене на продаж добро й у кінцевому пункті обмінювати його на інші коштовні речі, враховуючи при цьому кон’юнктуру ринку, коливання попиту та пропозиції, регіональні особливості «ціноутворення». Сліди древніх торговців знайти археологічним шляхом практично неможливо, але їх можна «вирахувати». Наприклад, усім мешканцям Майданецкого протоміста треба була сіль, продукт життєво необхідний. Нескладні розрахунки дають просто фантастичні цифри — тонни соляного імпорту щороку. Хто стояв за соляним бізнесом мідного віку? Хоч як називай цей процес — торгівлею, обміном, але розмах його вражає. Ходили каравани і між трипільськими протомістами, і за межі контрольованих ними земель.

Але не самі лише торговці в тих караванах подорожували. У ті часи з міжнародним правом справи були не вельми гарні, тож транспортування цінностей безлюдною місцевістю було небезпечне. Хтось мусив захищати каравани від кам’яних сокир «експропріаторів». Отже, серед трипільців були не лише ремісники і «купці», а й воїни. Адже володіння кам’яною сокирою чи стрільба з лука вимагають певних навичок.

Сита, упевнена в завтрашньому дні людина бажає комфорту. Так було завжди. Але саме трипільцям, можливо вперше в історії, вдалося в цілому вирішити продовольчу проблему і, за допомогою передових методів ведення господарства, зробити своє благополуччя більш-менш стабільним. Ми не раз вживали щодо їхніх досягнень термін — революційний. Багато нововведень цих людей кардинально змінили не тільки їхнє життя, а й життя їхніх послідовників.

Один з яскравих прикладів — трипільські будинки. Житло будували і раніше. Але тимчасові хатини з підручного матеріалу назвати будинком навіть незручно. Хоча, скажімо, виготовлені з кісток мамонта і вкриті шкірами «юрти», знайдені на території України, вражають нас прагненням древніх мисливців максимально використовувати плоди своїх нелегких перемог. Дотепно, для тих умов навіть оптимально, але все-таки, не комфортніше за будь-який курінь. Трипільці перші почали будувати справжні будинки. Щоб уявити собі трипільський будинок, згадайте звичайну, під соломою українську хату. Основні конструктивні елементи, обумовлені місцевими умовами, за шість тисяч років практично не змінилися. Але трипільські будівлі, найчастіше, були двоповерховими. Перший поверх для господарських потреб, другий — житловий. Вінчалося спорудження горищем (ще один революційний винахід), що у сполученні з використанням дверей (теж уперше), забезпечувало відмінну теплоізоляцію помешкань.

Для обігріву використовувалося масивне, до 40 см завтовшки, глиняне вогнище, що добре тримало тепло. Топили «по-чорному», дим виходив крізь невеликі круглі віконця. Переважно зводили будинок на одну родину, на кілька десятків квадратних метрів, але відомі будинки і на кілька сотень метрів. Це, найпевніше, суспільно-адміністративні і культові центри.

Внутрішня обстановка типового житлового будинку мало чим відрізнялася від оздоблення української хати XІX століття. Вперше в історії в кімнаті з’являється стіл і щось для сидіння — табурети, стільці, навіть крісла. До прийому їжі трипільці підходили ґрунтовно, обставляючи процес безліччю дрібниць, які перетворювали поїдання продуктів на трапезу. Вже тоді було чітке розмежування посуду на кухонний і для трапези. Останній вирізнявся особливою якістю, красою і розмаїттям. Крім різних мисок (уперше — окремих для кожного члена родини!), найрізноманітніших горщиків і глечиків, використовували вази, ємності для напоїв — чаші, кубки. А призначення деяких виробів уже сто років є предметом жвавих наукових дискусій. Кухонне і господарське начиння, часом роскішно декороване, відрізнялося конструктивним розмаїттям. Для зціджування молока використовували спеціальне пристосування (у наш час більшість господарок використовують для цього звичайну марлю).

Меню трипільських трапез не збереглося, але його легко можна реконструювати за численними археологічними знахідками. Незважаючи на «промислове» вирощування пшениці, короваї, калачі та інші хлібні наїдки навряд чи прикрашали столи. Властивості зерна плевчатих пшениць не давали змогу випікати хліб, максимум трипільці пекли ячмінні коржі. А от каші виходили відмінні і поживні — високий вміст білка вирізняє улюблені трипільцями пшениці-полби. Але це гарнір. До нього подавали різноманітні м’ясні страви. Може не щодня, але подавали. Крім яловичини, свинини і баранини їли лосятину й оленину, м’ясо турів, іноді конину. Юшки (навіть черепашачий суп), печеня, рибні і молочні страви рідкістю не були. Про культурне вирощування овочів нічого не відомо, але навколишні угіддя давали змогу урізноманітнювати стіл грибами, ягодами, диким часником і багатьма іншими їстівними рослинами. Під таку закуску, як-то кажуть, і випити не гріх. Виноградне вино, вироблене на півдні, було ласощами для небагатьох (деякі знахідки підтверджують наявність виробництва цього напою на території Молдови і Румунії), а от пиво варили власне.

Уміли трипільці працювати, вміли і жити красиво. Одяг їх був якісний і різноманітний. Трипільські красуні носили сукні з тканини (ткацтво — ще одне нововведення), прикрашені вишивкою, кістяними і мідними бляшками. Відомо понад двадцяти варіантів покрою убрань трипільських модниць і більше десятка різних зачісок. Чоловіки носили ткану сорочку, пов’язку на стегнах (штани винайшли кінні кочівники), багато прикрашений пасок і перев’яз для зброї. З відмінно виробленої шкіри шили жилетки, а також добротне взуття — від легких сандалів до чобіт. До нас дійшли і численні прикраси — намиста, браслети, підвіски, виконані «кустарно» і «промислово». Деякі з них завезено з інших регіонів.

Може скластися уявлення, що Трипільська цивілізація розвивалася лише в бік матеріального благополуччя. Насправді вдалий і стабільний розвиток економіки обумовив значне духовне і культурне зростання трипільців. Могутня цивілізація, через свою безпрецедентність, економічну і військову перевагу над навколишніми племенами, мала змогу не боятися зовнішньої загрози. Єдиною реальною загрозою була Природа. Залежність від неї всього укладу життя породила систему обрядів для підтримки необхідного кліматичного балансу.

Трипільську систему вірувань не остаточно вивчено, але є підстави стверджувати, що тоді почав формуватися пантеон пізнішого Древнього світу. У будь-якому разі, образ Богині-Матері (Кібели, Ісіди, Астарти, Деметри тощо) цілком чітко простежується вже в трипільській міфології. Глиняні зображення Матері з дитиною біля грудей не раз знаходили в трипільських поселеннях (відгомони цього культу в християнської традиції трансформувалися на вшанування Богородиці, характерне і для українського народу).

Окрім того, можна говорити про те, що кожна трипільська родина мала і власний набір магічних символів. У цей період активно розроблялися основні відомі нам знаки. На деяких зображеннях, окрім цілком традиційних свастик, хрестів і спіралей, можна побачити нехарактерні для нинішньої європейської традиції символи. Наприклад, древні китайські «інь» і «янь». Однак, як йдеться в древніх гімнах Великого Шумеру «гадання на цеглі (тобто магія) не несе вічного життя». І магія не врятувала трипільську цивілізацію ні від занепаду, ні від забуття.

Дослідження останніх десятиліть значно розширили наші знання про Трипільську цивілізацію. Інформація, яка є сьогодні, дозволяє стверджувати, що традиційні уявлення про родо-племінний устрій неспроможні описати соціальну структуру трипільського суспільства. Зростання населення протоміст, а нині відомі цілі конгломерати, коли навколо центрального великого поселення виникали кілька селищ-супутників, вимагало чіткішого адміністрування. Основним осередком громади була родина (чоловік, дружина, діти), що займала зазвичай окремий будинок. Сім’ї, пов’язані родинними узами, утворювали рід (кілька десятків осіб), що входив до більшого об’єднання, яке оселялося разом у певному кварталі чи секторі «міста». Відповідно громада навіть середнього поселення в 5—7 тисяч осіб мала кілька рівнів організації. У такому товаристві крім загальних зборів мав бути спеціальний адміністративний орган, відповідальний за розв’язання поточних господарських питань і підтримку порядку, вожді, які особисто відповідали за це. Так виникла ієрархія вождів, яку нині етнографи називають «вождеством». Окрім того, частина людей мусила постійно займатися охороною сусідньої території, сільськогосподарських і мисливських угідь. До цього додайте ремісників і хоронителів загальних знань (цим, мабуть, займалися жреці) і ми матимемо приблизний соціальний зріз трипільського суспільства. Його соціальна структура, швидше за все, нічим не відрізнялася від української сільської громади з її колективним землекористуванням, загальним сходом, виборною старшиною на чолі з отаманом чи війтом, яка захищала інтереси кожного свого члена (така форма керування проіснувала в Україні практично в незмінному вигляді до кінця XVІІІ сторіччя, а окремі її елементи — навіть до початку ХХ).

Слід також зазначити, що навряд чи можна назвати трипільців від Карпат до Дніпра єдиним народом. Так, вони починали із спільних культурних традицій, мови, технологічних навичок і способу життя. Однак тисячоліття проживання на роз’єднаних територіях, де кожний сам за себе, призвело до формування різних спільностей. Чимось ця ситуація нагадувала описаний Нестором-літописцем переддень створення Київської Русі. З антропологічної точки зору вони належали, принаймні, до двох різних типів. Про їхню мову відомо досить мало — в період занепаду цивілізації писемність перебувала в стані формування. Однак порівняльні філологічні дослідження дали змогу виявити в більшості європейських мов древній шар слів єдиного походження, який не належить до жодної з відомих мовних груп. Вважають, що це залишки мови епохи Старої Європи. Цікаво, що всі запозичені древніми народами слова означають основні поняття, пов’язані з передовими, соціальними (наприклад — поняття «місто») і технологічними досягненнями стародавності — землеробством, металургією.

Унікальність Трипільської цивілізації в поєднанні з відсутністю серйозної зовнішньої конкуренції (у ІV тисячолітті до нашої ери Трипілля було мало не єдиним носієм цивілізації в Старій Європі) зіграли з древнім народом злий жарт. Подальший розвиток зупинився. Протоміста так і не перетворилися на міста. Ні держава, ні писемність тут не виникли. Позначилися, з одного боку, вплив їхньої господарської діяльності на довкілля, який зріс, а з іншого — кліматичні зміни, що спричинили збої в налагодженій тисячоліттями системі сільського господарства. Над десятками тисяч людей нависла загроза голоду.

Неврожай і за нинішніх часів не обіцяє народу нічого доброго. Але нам простіше навіть за відсутності грошей. Можна взяти кредит і закупити продовольство за кордоном. П’ять тисяч років тому зерно купити було ніде. Навіть якщо були запаси, продавати їх ніхто не прагнув. Залишався єдиний вихід — відібрати силою. Свідчення військових конфліктів, що дійшли до нас, нечисленні, але дуже красномовні. Стріли, що поцілили в древнього воїна, який загинув під час захисту свого помешкання, виготовлено за тією самою технологією, що і його власні. Сліди мідної сокири на черепі з іншого поховання характерні саме для «трипільської» зброї.

Для катастрофи багато часу не знадобилося — кількох неврожайних років і позв’язаних з голодом конфліктів цілком вистачило, щоб культура, яка розвивалася тисячоліттями, зникла. Коли хочеться їсти якість столового посуду значення не має. Величезні поселення розпалися. Під час лихоліття в малої, пов’язаної кревними узами групи шансів вижити набагато більше. Але кажучи про зникнення культури, про занепад цивілізації, слід пам’ятати, що носії її нікуди з цієї землі не зникли. Їхня чисельність (у період розквіту трипільців було близько 120 тисяч осіб), природно, скоротилася. Колись могутні вождества розпалися. Заслін, що протягом століть закривав шлях міграції інших племен, впав. І благодатний край затопили хвилі переселенців, які запозичували в місцевих, розвинутіших жителів базові знання про оптимальні методи ведення господарства на цій території і доступні їх розумінню культурні традиції. Колосальну інформацію з різних галузей було збережено спадкоємцями, ще більше — загублено, а відомості про її творців з часом стерлися з пам’яті поколінь, щоб повернутися до їхніх нащадків через тисячоліття.