Недавно я опинився у Покровському районі. Де не міг не провідати в Коломийцях та Олексіївці давнього знайомого Віктора Миколайовича Головка — директора тамтешньої агрофірми «Обрій». Агрофірма у Головка знаменита й унікальна. Таких ще треба пошукати. Племінних свиней білої м’ясної породи вирощує чи не найкращих в Україні. А ще спеціалізується на розведенні червоних степових корів. Вони дають на рік по 7—8 тисяч кілограмів молока. І що цікаво: влітку господарство повернулося винятково до звичного випасу свого поголів’я на луках та по балках, на берегах Вовчої та узліссях соснових борів. «Це вигідніше, — переконаний Головко, — бо не треба ніякого «зеленого конвеєра»!
Поїхали ми з ним у степ подивитися на череду. Слухаючи Віктора Миколайовича, який розповідав про переваги випасу великої рогатої худоби на природі, я раптом звернув увагу на таке: в череді справді чималенько... рогатих корів. А їх же не повинно бути зовсім! Як відомо, роги телицям ще в ранньому віці зрізають. З міркувань безпеки в череді. А тут — корови з рогами. Одна, друга, третя, десята... Може, треба було й змовчати, але я не витримав і запитав: як це розуміти?
Головко покликав Миколу Севєра — пастуха череди. Признавайся, каже йому, звідки це в нас рогаті корови завелися? Микола мнеться, переступає з ноги на ногу, але діватися нікуди.
— А це мої власні, — повідомляє.
Віктор Миколайович вносить нарешті ясність: Севєр справді має свою приватну череду, та з дозволу керівництва пасе її разом з агрофірмівською. Зате один із сім’єю справляється! На засадах мінімальної оплати.
— І скільки ж у вас своїх корів? — питаю уже пастуха, бо намагаюся порахувати і збиваюся...
— Сам до пуття не знаю, — несподівано щиро зізнається Микола. — Може, десять, може, двадцять... Навесні думав, що не більше двох десятків, коли з’ясувалося, — більше сорока. Давно не рахував...
Погодьтеся, що все це дивно — мати цілу череду власних корів і не знати, скільки їх. Але найдивніше далі. Якщо ви гадаєте, що Севєр утримує худобу вдома у стайнях чи конюшнях або й орендує чи викупив щось на зразок колишнього колгоспного корівника, то дуже помиляєтеся. Його корови живуть на волі. День і ніч. Узимку, навесні, влітку і восени. Цілорічно. Де хочуть, куди забредуть, де зупиняться, там для них, даруйте, і «дах» над головами, і «годівниці». Ведуть безприв’язний, «холодний» і дикий спосіб життя. Злучаються і теляться також стихійно. Теляток Севєр «ловить» лише тоді, коли «мами» приводять їх до спільного місця збору. Все тут відбувається так, як у дикій природі, де олені або інші звірі бродять і розмножуються в тайзі. За аналогією з дикими кіньми Пржевальського цих корів місцеві дотепники називають дикими коровами Севєра.
Відтак чередник Микола ніколи не переймається й заготівлею кормів для своїх корів на зиму. До пізньої осені вони самі знаходять пожнивні рештки на полях, ті ж таки кошики соняхів або кукурудзяне бадилля та замерзлі буряки. Згодом коровам вистачає соломи в скиртах по степах та гіллячкового корму в лісі. Підніжного корму всюди, зрештою, удосталь. І коли їсти хочуть, то знаходять — голод не тітка. А прихистком від холодів та морозів служать лісові гущавини або закутки балок.
На місця зустрічей, які «змінити не можна», приходять лише для того, щоб подоїтися. Інколи доводиться й кликати їх, але дуже рідко. Хоча часом доводиться і розшукувати, та дедалі рідше й рідше. Але ж це треба кілька доярок, щоб їх подоїти!
— Ні, з цим ми чудово справляємося самі — дружина, дві дочки, які працюють у режимі підмінних доярок, і я, — запевняє Севєр. — Та й нікому іншому наші корови не дадуть себе видоїти. Чужому краще й не підходити, бути подалі від лиха!
— І не пропадають, не щезають? — допитуюся. — Адже Дібрівський ліс зовсім недалеко, в ньому, подейкують, вовки завелися...
— Бог милує. Трапляється, що котрась заблукає. Але частіше знаходяться. У нас-бо тут не джунглі, а степи. Страшніші люди. Є охочі виловлювати моїх корів і здавати на ковбаси. Хоч останнім часом пропаж не помічаю. Просто мої корови навчилися не даватися чужакам у руки і захищати себе. Хто осмілиться їх зайняти, хай спробує потім ще втекти... От для цього я й не зрізаю їм роги!
— Подібного експерименту в усій Україні, мабуть, не знайти, — чую вже коментар Віктора Головка. — Як зоотехнік, я мушу сказати: вважається, що корови, які поїдають мерзлі підніжні корми, не спроможні виношувати телят і самі приречені на загибель. А виходить, це не так...
Я ж і в Миколи Севєра не міг не поцікавитися, наскільки привабливе для його сім’ї таке маловитратне і справді напівдике молочне скотарство?
— Щоб зводити кінці з кінцями, наче вистачає, — по-селянськи дипломатично мовив Микола, аби я не вимагав від нього ще декларації про прибутки.
Зі збутом складно. У Покровському сирзавод, який ще два роки тому забирав молоко і виробляв чи не кращий в Україні твердий сир, зупинився. Везти ж молоко у Донецьк, Запоріжжя чи Дніпропетровськ далеко — свіжим не довезеш, а заїжджі заготівельники, немов глузуючи, платять жалюгідні копійки.
— Отож якось виживають наші корівки, а разом з ними сяк-так і ми, — підвів риску пастух Микола Севєр.
