Давно помічено, хронічна хвороба шаленого адміністрування, котра властива керівникам нашої країни, надто загострюється восени. І саме в жовтні. Можливо тому, що вересень — перший осінній, а отже, перший післяканікулярний місяць —іде на розгойдування і солодкі спогади про літній відпочинок.
Не став винятком і жовтень 2003 року. За минулий місяць вітчизняним держапаратом було прийнято стільки адмінперлів, спрямованих на виснаження гаманця пересічного українця, що залишається лише дивуватися живучості наших співгромадян. Ні, жовтневий синдром таки є!
Розпочнемо, мабуть, з головного продукту харчування наших зубожілих співвітчизників. Із хліба насущного. Не знайшовши вчасно ринкових інструментів нейтралізації негативних наслідків обвального неврожаю зернових, — що, природно, спричинило цінові стрибки, дисбаланси і відверті спекуляції на продовольчому сегменті внутрішнього ринку, — Кабмін наприкінці жовтня офіційно оголосив про 20—30-відсоткове підвищення роздрібних цін на хлібобулочні вироби. Треба розуміти, з метою недопущення зупинення великих хлібозаводів через вимивання оборотних коштів, у зв’язку з ціновим дисбалансом на сировину (борошно) і готову продукцію, що привів пекарів до нульової і навіть негативної рентабельності.
Пізно, добродії!
По-перше, оголошені відсотки давно вже перейдено. Там, де місцева адміністрація, виконуючи вказівки вищої влади, у наказовому порядку забороняла змінювати цінники на хлібопродукти у бік підвищення, часом примудряючись порушувати проти впертих учасників ринку кримінальні справи, як це було в Дніпропетровську і не тільки, біркова цифра у магазинах і хлібних крамницях залишалася без змін. Зате домогосподарки з подивом виявляли, як зросли апетити своїх домочадців — буханці і батони поглиналися ними з неабиякою швидкістю. І тільки після зважування хліба на сімейному безміні розкривалася справжня причина таких метаморфоз: значне, на 200 — 300 грамів схуднення відпускної одиниці головного продукту. А в більшості регіонів реальна ціна буханця хліба давно вже зросла на 40, 60, а то й 120 відсотків у порівнянні з відповідним періодом минулого року.
По-друге, ціни на продовольче зерно продовжують неухильно зростати. Отут би і задуматися, чому? Адже нехай і з запізненням, але шлюзи для імпортної пшениці наші держчиновники від економіки відкрили навстіж. Ні тобі акцизів, ні митних зборів, ні горезвісного ПДВ. І спочатку здавалося, що цей захід себе виправдав. На другий тиждень жовтня ціни на продовольче зерно стабілізувалися. Однак, як і пророкувала наша газета, не надовго. Уже з 12 жовтня крива цін знову поповзла угору. І зупинки поки що не видно.
Скринька відкривається до болю просто. Одержавши величезні преференції, українські зернотрейдери повели конкурентну боротьбу між собою за ласий шматок за межами рідної держави. Почали грати на підвищення в країнах-експортерах. У тому ж Казахстані, в Росії, перебиваючи одне в одного контракти з лотовим кроком кратним 10 доларам США. Захоплені небаченим ажіотажем і непередбачуваним наваром продавці були настільки необачні, що начисто оголили зернові запаси, приміром, Омської області в Росії, спричинивши тим самим перегляд нашим північним сусідом экспортно-зернової політики на поточний маркетинговий рік. Зляканий загрозою штучного зернового голоду Казахстан, незважаючи на небачений у цих краях торішній врожай, обмежив експортні квоти на продовольчу пшеницю, що знову-таки підхльоснуло цінове зростання.
Отже, спізніле рішення Кабінету Віктора Януковича важко назвати ринковим. Нині 20—30 відсотками не обійтися. Тим паче директивними. Хлібний ринок уже просто вимагає зняти всілякі цінові обмеження. Інакше буде гірше.
Чи можна було призупинити зростання цін на пшеницю, не допустивши спекулятивних ігор вітчизняних зернотрейдерів на підвищення? Тим більше що постачання продовольчого зерна з близького зарубіжжя підкріплювалося відповідними міждержавними угодами? Цілком. Якби наші керівники ввели певний контроль за імпортними контрактами на настільки хворобливий для народу продукт. Контроль тим більш виправданий наданими оптовиками митними і податковими пільгами.
Але наші керманичі від економіки вчинили ой як «мудро»! Контроль у жовтні таки запровадили. Але, як у старому одеському анекдоті, не тим, і не туди. Не за імпортними контрактами, а за експортними. І не на пшеницю, а на нафтопродукти — у жовтні, на виконання постанови Кабінету Міністрів №1457 Мінпромполітики й євроінтеграції затвердило порядок обов’язкової реєстрації таких контрактів.
І знову основний удар припав на гаманці надміру терплячого українського споживача. У середині минулого місяця ціни на горючку стабілізувалися. А на початку третьої декади навіть поповзли вниз. Але! Відразу зупинилися, повернувшись до колишніх значень. І сьогодні легко прогнозується цінове зростання і в опті, і в роздробі вже найближчої перспективи.
Річ у тім, що механізм реєстрації контрактів (а по суті, обмеження прав виробника на експорт своєї продукції) призвів до того, що заводські ємності для збереження топкового мазуту, — основного за обсягами експортного товару українських НПЗ і побічного продукту при одержанні бензину, солярки і гасу, — переповнилися: наші енергетики його не купують, дорого. Через що установки з перегонки сирої нафти переводяться на тихий хід і от-от будуть зупинені зовсім. Їх повторний запуск коштуватиме нафтопереробникам десятки мільйонів доларів. Хто оплатить непередбачені витрати? Здогадайтеся з трьох разів...
Більш просунуті аналітики вбачають у ситуації взагалі незаконні апетити рідного уряду. Аж до експропріації топкового мазуту, природно, на добровільних засадах. Інакше чим пояснити згоду Кабміну скасувати пріснопам’ятну постанову, але... з 1 грудня!
Тонкість тут у тім, що в мороз експорт мазуту практично припиняється. Замерзають акваторії терміналів. Ускладнено перекачування з цистерн у танкери тощо. Ось чому НПЗ прагнуть увійти в зиму з порожніми ємностями під мазут. Якщо ж у січневі морози сховища переповнені, нашим керівникам легше його вилучити. Посилаючись на природні катаклізми. На користь вітчизняного ПЕК, який ніколи за мазут не розрахується.
І до якого претензій пред’явити не можна — в жовтні наша влада наклала мораторій на розгляд у господарських судах позовів стосовно повернення боргів через процедуру банкрутства до підприємств ПЕК. У тому числі і до компанії «Енергоатом». Від цього, щоправда, боргів менше не стало, платити їх рано чи пізно доведеться. За рахунок кого? Та нас з вами. У жовтні прийнято рішення про збільшення тарифу на кіловат-годину електроенергії на боргову складову. Питання, звідки в енергетиків, зокрема в атомників, узагалі взялися борги, якщо з ними поточні розрахунки споживачів перевищують 100 відсотків, — тема окремої розмови. І взагалі.
Коли в нас в Україні заходить мова про гроші, що називається, сушіть весла. Усі здравомислячі, в плані логіки, прості люди і спостерігачі — професіонали. Ну, справді. Щороку нам з радістю, що гідна викликати реакцію захопленого придиху, повідомляють про небувалі темпи зростання національного ВВП. От і в жовтні переможна статистика повідомила, що за попередній місяць валовий внутрішній продукт країни зріс аж на 15 відсотків! Постає природне запитання, де гроші? Чому от уже третій рік поспіль за таких темпів економічного зростання наш держбюджет тупцює на позначці 57—58 мільярдів гривень?
От і минулого місяця, під час першого читання проекту закону про бюджет на 2004 рік у Верховній Раді цей Рубікон фактично здолати не змогли. Відчайдушна спроба народного депутата України Петра Порошенка, голови бюджетного комітету, збільшити доходи у загальному фонді на 7,3 мільярда гривень провалилася. А тим часом додаткові кошти він пропонував спрямувати на збалансування зарплат бюджетникам, лікарям і вчителям, які, після підвищення мінімальних зарплат до 237 гривень, знову потрапили в принизливі лещата зрівнялівки.
У принципі, якщо відкинути ідеологічну і пропагандистську риторику, розвал — саме розвал, а не реконструкція, як, наприклад, у Китаї, — адміністративно-командної економіки пояснювався необхідністю підвищення питомої ваги заробітної плати в структурі собівартості і ціни товарів та послуг. Доведення її, як у всіх розвинених країнах, до 32—35 відсотків. І що ж? От уже 12 років навіть у найбільш процвітаючих галузях, тій-таки металургії, зарплата не перевищує 6—7 відсотків! А до постійно зростаючого ВВП вона продовжує знижуватися. Одне слово, шок від миттєвого переходу до ринку триває. А от терапією і не пахне. Ціни зростають на всіх напрямах. Хоча, як стверджують ті ж статистики, інфляція нижче очікуваного.
Щоправда, як і прогнозувала наша газета ще влітку, гривня почала наприкінці жовтня дешевшати. І, як водиться, наш народ кинувся скуповувати наявний долар. Уперше за останні місяці кількість «зелені», що купується населенням, перевищила її продаж. Але ж наша газета радила ще в розпал червневої цінової кризи на крупи, цукор, борошно і соняшникову олію приберегти валюту. Всі адмінігри з вітчизняним виробником, — чи продукції сільського господарства, чи промислової, а в останній місяць ще і з підприємцями малого бізнесу, — замість чітко вивіреної ринкової політики неминуче призводять якщо й не до класичної інфляції, то до абсолютного і відносного падіння купівельної спроможності грошей, що в обігові.
