Виборча система крізь призму політреформи

Варто зауважити, що в цьому ракурсі єдино прийнятною моделлю виборчої системи є класична мажоритарна система, за якої 450 народних депутатів обираються в 450 одномандатних округах. Саме таку систему запропоновано в законопроекті «Про вибори народних депутатів» (реєстраційний № 4285). Чому? Політреформа передбачає, що в парламенті на основі домовленостей формується стабільна більшість, яка висуває єдину кандидатуру — Прем’єр-міністра. Останній, відповідно до Конституції, формує уряд. Хочу підкреслити, що з самого початку пропорційна система виборів політреформою не передбачалася. Цю ідею було висунуто тими фракціями, які одержали свої мандати в багатомандатному окрузі. Принципово важливою була лише одна умова — парламент має бути в змозі взяти на себе відповідальність за виконавчу гілку влади.

Роль партій у житті демократичного суспільства не можна применшувати або заперечувати. Адже політична партія — це, насамперед, носій загальнонаціональної концепції розвитку, іншими словами — картини майбутнього для всієї країни. Справжні українські партії ще не народилися. З тих партій, що діють сьогодні, жодна не може претендувати на звання виразника інтересів нації. У цій ситуації говорити про пропорційну систему виборів треба вкрай обережно.

За парламентсько-президентської моделі управління запорукою існування парламентської більшості є можливість розпуску Верховної Ради Президентом. Без цієї загрози більшість не врятує жоден договір — підписи відзиватимуться, домовленості порушуватимуться, особисті амбіції братимуть гору над позицією фракції. До того ж неможливо законодавчо закріпити відповідальність депутата за вихід із фракції або з парламентської більшості. Таке закріплення було б неприйнятним — народний депутат представляє весь народ України і має право в будь-який момент переглянути свою позицію, в тому числі й узагалі припинити членство в партії. Отже, парламентська більшість може формуватися лише на основі особистих усних домовленостей і скріплюватися тільки словом честі.

Можливостей створення більшості є всього дві.

Перша. Якщо одна політична сила (партія, блок, рух) набрала на виборах 50 відсотків + один голос. У цьому разі їй немає потреби шукати союзників, хіба що для зміцнення позицій, наприклад, для набору 2/3 голосів — кваліфікованої більшості. Це варіант так званої «природної більшості», коли можливість висунути кандидатуру Прем’єр-міністра, Голови ВР одержує одна сила, а країна з високою ймовірністю одержує швидше професійний, ніж політичний уряд.

Друга. Якщо створено стабільну коаліцію на основі домовленостей різних політичних сил у парламенті. У цьому разі уряд називається коаліційним і формується на пропорційній основі з огляду на внутрішні домовленості.

Якщо розглянути обидва варіанти в розрізі виборів за пропорційною (партійні списки) і за мажоритарною системою, то ми побачимо, що ймовірність створення більшості в будь-якому з них вища саме за мажоритарної системи.

Перший варіант. «Одна сила — природна більшість».

За пропорційної системи в сучасній Україні цей варіант неможливий. Як свідчать експертні дослідження, сьогодні у нас немає жодної політичної сили, здатної набрати більше половини голосів виборців.

Утім, можу припустити, що навіть за наявності в однієї з них такої потенційної можливості, цього не допустили б політтехнологи конкурентів. Адже набагато легше розправитися одразу з усією партією, знизивши «чорним піаром» її рейтинг по всій країні на кілька позицій, ніж боротися з конкретними кандидатами на безлічі окремих округів.

За стовідсоткової мажоритарної системи варіант «природної більшості» цілком можливий. Якщо партії «кинуть усі сили на округи» і боротимуться за кожного свого кандидата, то в результаті переможе найсильніший — той, кому це справді «найбільше потрібно». Навіть якщо більшість переможців буде безпартійними самовисуванцями, можливий варіант формування групи, здатної ініціювати створення більшості на безпартійній основі. Згодом така система відсіє дрібні партії й встановить в Україні стабільну систему з двома-трьома великими партіями і низкою середніх.

Другий варіант. «Коаліція».

За пропорційної системи така більшість не буде стабільною — партії не бояться перевиборів! Той, хто «придбав місце», може, звичайно, переживати, що його «кинуть» у другому турі. Але великим партіям — переможцям першого туру перевибори тільки вигідні, оскільки є висока ймовірність, що в другому турі вони наберуть ще більше голосів. Для них перший тур — тренування та додаткова реклама. Можна врахувати свої помилки, побачити слабкі місця конкурентів і вдарити по-справжньому.

За мажоритарної системи перевибори невигідні нікому. Зайва витрата коштів, повторна битва за кожний «спис», до того ж жодних гарантій повторного обрання, особливо в тих округах, де кандидати-конкуренти йшли практично «голос у голос». У разі розпуску втрачають усі: і партії, що висували своїх кандидатів, і самовисуванці, що вклали свої кошти. Вигідно це буде лише тим опозиційним силам, які будуть упевнені, що на повторних виборах вони наберуть більше голосів. Вони намагатимуться з самого початку дестабілізувати роботу парламенту. Але тим більше причин у партій-переможниць і депутатів-самовисуванців знайдеться для формування стабільної більшості.

За великим рахунком, у пропорційної системи обрання парламенту є тільки один «плюс». Як озвучив цю ідею діяч Великої французької революції Оноре Мірабо: «Як на карті, що відбиває в зменшеному масштабі всі особливості країни, у парламенті мають бути представлені неоднакові погляди й інтереси різних верств населення відповідно до їх поширення та підтримки в народі».

Але систему партійних списків, жорстких або вільних, важко назвати демократичною. По-перше, вона позбавляє виборця можливості визначати персональний склад корпусу народних обранців. Навіть за системою відкритих списків пропорційна система не дає виборцю гарантій, що він буде знати «в обличчя» людину, якій своїм голосом вручив депутатський мандат. По-друге, вона позбавляє громадян права рівного доступу в представницький орган влади. Принциповою стає приналежність до тієї чи іншої політичної сили. Але стаття 24 Конституції України зазначає: «Громадяни мають рівні конституційні права і свободи... Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками... політичних... переконань...». Пропорційна система веде до формування беззмінної партійної номенклатури, клановості, геронтократії, зрощування апарату партії з державним апаратом і з власністю, до замкнутості і поступової стагнації партструктур.

Мажоритарна система здатна провести природне відсіювання — як серед безпосередньо політиків-персоналій, так і серед партій. Не буде депутатів-мовчунів. Не буде можливості «купити місце в списку», а потім безкарно зрадити ту політичну силу, яка це місце надала. Кожний з 450 депутатів буде зобов’язаний звітувати і перед своїм округом, і перед політичною силою, що підтримувала його на виборах. Але найголовніше полягає в тому, що за такої системи партіям не доведеться більше розраховувати на яскраві гасла, харизму лідера чи популярну ідеологію. Проти них висунуть кандидатури безпартійні, але авторитетні особистості, які мають заслужену підтримку виборців. Вони йтимуть на вибори зі своєю власною програмою, а не з програмою партії. Чи зможе кандидат від партії перемогти в цьому разі? На це запитання сьогодні є однозначна відповідь: більшість депутатів-«мажоритарників» у сьогоднішньому парламенті — самовисуванці.

Введення пропорційної виборчої системи було б сьогодні великою помилкою. І навпаки — мажоритарні вибори здатні «оздоровити» партійну систему, привести в партії нових, яскравих людей — професіоналів з новаторськими ідеями, реформаторів з практичним життєвим досвідом, здатних взяти на себе відповідальність за життя народу і держави, об’єднатися навколо ідеї парламентсько-президентської України.