Писати про Володимира Голубничого мені і легко, і важко. Бо ця стаття буде тисячною або тисяча десятою з тих, які я вже написав про нього. Бо минуло рівно п’ятдесят років з того дня, коли під страшенною зливою на стадіоні імені Хрущова в Києві він обійшов мене за пару кіл до фінішу десятикілометрової дистанції і в 17 років став чемпіоном України. Я був вихований розповідями газети «Советский спорт» про благородство і чесність. А тому підійшов до на диво кремезного сумського хлопця і потиснув йому руку. Хлопець щиро здивувався і запитав, хто я такий. Я дуже образився, бо саме збирався врешті стати не призером чемпіонату України, а чемпіоном. Та виявилося, що моє прізвище йому все ж знайоме. Я дізнався, що він першорозрядник з лижних гонок, що рекорди Сумщини зі спортивної ходьби, які належать йому, перевищують рекорди України і не зареєстровані лише тому, що «все одно ніхто не повірив би». Особливо вразило мене, що він, побившись об заклад з лижником Гризловим, зробив тисячу присідань поспіль.

 

Може здатися, що я пишу не про Голубничого, а про себе. Але ж вісім років ми жили і тренувалися поруч на зборах команд України, профспілок СРСР, Радянського Союзу, товариства «Спартак». Не можу сказати, що були і залишилися друзями. Адже мало того, що він був для мене суперником номер один на київських (коли він навчався у столиці), республіканських і всесоюзних змаганнях, так одного разу з’ясувалося, що й він вважає мене за конкурента, а тому іноді вранці ховається в кущах поблизу будинку на вулиці Горького, де я жив, щоб дочекатися мого виходу на тренування і простежити, як я ганяю з нелюдською швидкістю по вулицях Києва.

На відміну від мене, який вважав за суперників тільки тих, кого не міг обігнати, він вивчав кожного, з повагою ставився до всіх без винятку. Потім він встановив у Москві свій перший всесоюзний рекорд на новій олімпійській дистанції 20 кілометрів, а незабаром у Києві став рекордсменом світу. Без нього я ніколи не став би майстром спорту, бо постійне спілкування з ним примушувало тягнутися, збільшувати обсяг тренувань, збагачувало мене практичним досвідом, бо мій тренер Володимир Єфремов був метальником за легкоатлетичною спеціалізацією і дуже доброю людиною, а Володю тренував Василь Іполитович Поляков, чудовий фахівець саме з лижного спорту і ходьби.

Голубничий обов’язково потрапив би на ХVІ Олімпійські ігри в Мельбурні, хоч саме з ходьби конкуренція була страшенна, про що свідчить потрійний успіх радянських скороходів — чемпіоном став москвич Леонід Спірін, другим прийшов літовець Антанас Мікенас і третім — естонець Бруно Юнк. А Володя, який жив бідно і часто харчувався тільки гнилою картоплею, одержав запалення печінки, спортивну стипендію з нього зняли, як з безперспективного. Він узяв відпустку в інституті фізкультури і якимось дивом вилікувався в себе в Сумах на березі річки Сож.

Треба сказати, що він з дитинства недочував на праве вухо — під час окупації його вдарив німецький солдат. Цікаво, що через це Володя не чув попереджень голосом, які давали раніше судді за порушення стилю ходьби (нині показують прапорець або спеціальні таблички), і його знімали з дистанції, поки він не виробив бездоганний стиль пересування.

1957 року він знову з’являється на доріжці, повний сил і енергії. Ми завжди поруч навіть на дистанції і лідируємо по черзі, поки він не виходить вперед на фініші. Але 1958 року на змаганнях у Краснодарі я виграю весняний чемпіонат Союзу, а Голубничий не закінчує дистанції. Та на чемпіонаті України в Сімферополі Володя обійшов мене на три кола і встановив свій другий світовий рекорд на дистанції 20 кілометрів, а я прийшов навіть третім.

Через кілька років моя спортивна кар’єра скінчилася, а Володимир Голубничий виступав 25 років і перетворився на легенду українського радянського спорту. 1960 року на своїх перших серйозних міжнародних змаганнях в Римі він одразу стає олімпійським чемпіоном і заслуженим майстром спорту. Його тренеру належало стати заслуженим, та в Москві не хотіли давати провінціалу всесоюзне звання. Тоді Голубничий на прийомі спортсменів у Кремлі вирішив підійти до Хрущова, який у центрі Георгіївського залу розмовляв з Ларисою Латиніною. Як розповідав потім Володя, він попрямував до генсека, але раптом дорогу заступив якийсь чоловік і, не обертаючись, процідив крізь зуби: «Туди не можна!»

Але ж олімпійські чемпіони не здаються! Володя розігнався спортивною ходою в напрямку Хрущова, але звідкись взявся отой самий громадянин в цивільному, сильно штовхнув скорохода плечем і вже голосно повторив: «Тобі ж сказано, що туди не можна!» Рідкісне звання заслуженого тренера СРСР Василю Іполитовичу все ж присвоїли.

А я тим часом, вже у ролі спортивного судді і журналіста, спостерігав зростаючі успіхи сумчанина і рідкісні невдачі. Дивився, як він збуджено готується до старту, потім йде обов’язково в групі лідерів, з обличчям, на якому страждання — йому часто доводилося терпіти біль у тій клятій печінці.

 

Володимир ГОЛУБНИЧИЙ

 Досьє «Голосу України»

 Голубничий Володимир Степанович, олімпійський чемпіон з легкої атлетики на дистанції 20 км. 1960, 1968 рр. (Рим, Мехіко), завоював срібну медаль на Іграх 1972 р. (Мюнхен), бронзову — у 1964 р. (Токіо). Чемпіон Європи 1974 р., СРСР — 1960, 1964—1965, 1968, 1972, 1974 рр.

 

І знову я помилився. Думав, що Олімпіада 1960 року в Римі буде для нього останньою. Та він переможе ще раз 1968 року в Мехіко, буде третім 1964 року в Токіо, другим — 1972 року в Мюнхені, сьомим — 1976 року в Монреалі. У 38 років він приїде на чемпіонат Європи до Рима і знову в страшенну спеку переможе. Здивовані італійські журналісти не могли повірити, що це той самий Голубничий, який у вічному місті здобув свою першу олімпійську золоту медаль.

Він збирався змагатися ще й на Олімпіаді в Москві 1980 року. Та Держкомспорт Союзу не підтримав прохання сорокарічного скорохода, а МОК забув його запросити як VІP-персону.

Ви й нині можете написати Володимиру Степановичу за простою адресою: Суми, Голубничому. Почесного громадянина міста тут знає кожен перехожий. Він і досі часто відвідує спортивну школу імені Голубничого. Був депутатом обласної ради, членом ЦК ВЛКСМ, має почесні звання заслуженого тренера, заслуженого працівника культури, заслуженого майстра спорту, арбітра всесоюзної та міжнародної категорій, ордени радянські й українські. Були кілька важких років, та нині вони позаду. Голубничий, один з небагатьох в Україні, одержав Олімпійський орден МОК, президентську стипендію.

Він часто приїздить на різні свята до Києва. Ми зустрічаємось і за чаркою згадуємо минуле. Здоров’я тобі, Володю!