Мультикультурний сад у Берліні. Коли я їхала до віддаленого району Кепеник подивитися, що ж це таке, то уявляла собі щось схоже на ботанічний сад, де представлено рослини з різних країн. І раптом — грядки: морква, петрушка, буряк, салат. А навколо них квіти. За ними з любов’ю доглядають індус,  єгиптянин, в’єтнамка, німець і ще представники десяти різних національностей. Кожен на своєму клаптику землі. «А ми з Маріуполя! Мій чоловік — українець», — раптом радісно вимовила одна з городниць, що зустрічали журналістів.

Ольга Байєр — з етнічних німців. Вона народилася в Алтайському краї. Бабуся, дід (якого розстріляли в 37-му році) і батьки Ольги вдома завжди розмовляли німецькою мовою. За це Байєрів переслідували: «Бабуся так і померла в Сибіру, не побачивши востаннє рідну домівку в Ростовській області, де прадіди займалися конярством». Утім, батькам Ольги також не дозволили жити там. Довелося перебиратися в Донецьк. Пізніше життя закинуло її до Маріуполя.

— Батьки, два брати й сестра 1996 року виїхали до Німеччини, — розповідає Ольга. — Весь цей час вони тягли сюди мене з чоловіком і дочкою. І я дуже хотіла жити тут. Але через чоловіка (усе-таки 30 років разом!) і дочки зволікала з від’їздом. Знала, що буде нелегко, адже ми в Маріуполі обіймали солідні посади, дочка працювала технологом. І от ми вже рік і вісім місяців тут. Зараз одержую соціальну допомогу 571 євро, через три роки одержуватиму пенсію — це значно менше, а чоловік, як іноземець, одержує допомогу, рівну прожитковому мінімуму, — 279 євро... Дочка заробляє непогано, але щодо соціального статусу... Закінчивши мовні курси, вона доглядає старих та інвалідів.

— Якби знав, яке тут життя, нізащо не поїхав би, — стиха додає чоловік Ольги Марко Данилко.

— Чого?

— Чуже тут усе. Люди чужі одне одному. Ніхто нікому не потрібен.

Ольга намагається згладити одкровення чоловіка і пояснює його ностальгію тим, що, мовляв, Маркові важко через незнання мови: «Хто мову не знає, той дуже нудьгує». А от онук Данило вже зовсім німець і по-російськи насилу говорить!

Насправді Данило чудово пам’ятає і російську і українську, а в школі вчиться на клас нижче, ніж у Маріуполі. Через мову. Друзів у хлопчика небагато. Вільний час він проводить з бабусею і дідусем на городі.

Коли, нарешті, зайшлось про город, очі Марка просвітліли. І він, і Ольга, дуже зворушливо розповідали нам про своє дітище на сорока квадратних метрах. Про те, що все насіння вони купують у Німеччині. От тільки німецький часник нікуди не годиться! І городники, особливо Марко, з гордістю показали мені молоденькі пагони часнику, що їм передали з України...

Коли їм запропонували взяти участь у програмі інтеграції, переселенці не роздумували ані секунди. Адже тут вони тепер мають свій шматочок землі, на якому можна виростити свої буряки, щавель, помідори, щоб потім зварити свій український борщ...

Як розповів нам керівник проекту і директор саду Клаус Вацлавик, у Німеччині є 10 таких садів. Їх називають жіночими садами, тому що багатьма з них керують жінки. Ідея полягає в тому, щоб вивести іммігрантів з ізоляції і адаптувати в суспільстві. Нехай і не німецькому, а мультинаціональному, але ж розмовляють у ньому німецькою.

Землю іноземцям поки що виділили безплатно, як буде далі, Ольга і Марко не знають. Земля ця була непридатна — просто нікому не потрібний пустир, де більше 5 років нічого не росло. Іноземці облагородили землю, посадили городики. Крім них, є тут дерев’яний будиночок, хлівець з безплатним інвентарем. Окрім усім порівну виділених сорока квадратних метрів, бажаючим запропонували ще щось зробити для всіх. І Марко з радістю взявся облаштовувати клумбу. Ольга гордо показала нам його витвір: «Я приходжу сюди в основному у вихідні, а от Марко щодня тут порпається, щось робить».

Поряд з городом маріупольців «угіддя» угорки, родом із Закарпаття, а навпроти обробляє грядки Мохаммед з Єгипту. Як з’ясувалося, він учився в Німеччині, оженився на німкені й залишився тут. Роботи в нього немає. Виховує трирічну дочку і вдома готує під замовлення національні єгипетські страви. От для них «шеф-кухар» і вирощує різні спеції в мультикультурному саду.

А найдружніше живуть колишні маріупольці з Максом і Вією. Макс — німець, а його дружина з В’єтнаму. З ними Ольга і Марко часто влаштовують на городі спільні пікніки. А от індуса не дуже тут люблять: він увесь час хоче командувати іншими, бути в центрі уваги. Дуже кривдно стало «нашим», коли індус зламав столик на ділянці Данилка, тому що нібито не слід на городі ставити столик.

Таке от життя-буття в мультикультурному саду Берліна. А що німці, запитаєте ви? Приміром, німецький професор, сусід наших городників, не обдаровує іноземців своєю увагою. Зате дуже пильно стежить за тим, щоб вони дотримувалися усіх правил поведінки на своїх ділянках. А в цілому на такі проекти обиватель дивиться спогорда: «Чим би іммігранти не бавилися, аби не заважали жити німцям».