Бенефіс Ольги Колінько

Усе починалося 20 травня цього року, коли в пансіонаті Львівської залізниці в селищі Рудне оселилася столична дама з мало тоді кому відомими повноваженнями і намірами. Після «візиту» О. Колінько з посад злетіли навіть ті, хто вважався висококласними професіоналами, як, наприклад, обласний прокурор Богдан Ринажевський і начальник обласної міліції Василь Рябошапка. Проте лише після звільнення цих керівників надбанням гласності стала інформація, яку Ольга Колінько подала керівництву держави. Яскравий приклад — «історія жінки, яка вже п’ятий рік сидить без суду в львівському СІЗО», про що «координаторша» повідомила ще й через передачу «Епіцентр» (телеканал «1+1»). З цього приводу авторитетна в краї «Львівська газета» 2 жовтня 2003 року надрукувала статтю, з якої варто подати абзац: «... Не будемо толерантними. Пані Колінько просто сказала НЕПРАВДУ. По-перше, вона ЗНАЛА, що міліція спрацювала оперативно, тобто до цієї структури претензій бути не може. По-друге, вона ЗНАЛА, що ще в 2002 році (!!!) Кушинська отримала п’ять років, тобто перебувала за ґратами ЗАКОННО! По-третє, Колінько ЗНАЛА, що прокуратура НЕОДНОРАЗОВО скеровувала справу вбивці до суду, а той відфутболював її назад. По-четверте, Колінько ЗНАЛА, що Кушинській пред’явлено ще й звинувачення в убивстві, тому вона й сидить у СІЗО». І далі: «Колінько ПОВИННА БУЛА ЗНАТИ, що справу в судових інстанціях гальмують через присутність у ній фігурантів із високими чинами та голосними прізвищами...».

Так збіглося у часі, що після відбуття Ольги Колінько Львів вирував, як на межі революційних 80—90-х років минулого століття.

Наприкінці літа доля галицького колеги мала спіткати й прокурора Одеської області Михайла Косюту, якого саме під час «роботи» «координаторші» на берегах лагідного моря було перепризначено на другий конституційний строк повноважень. Моїм знайомим журналістам стало відомо, що через звіт за «чорноморську» роботу справа ледь не дійшла до суду з позовом про захист ділової репутації від обласного прокурора на Національну телекомпанію України. Державне телебачення через свої «Новини» (31 серпня 2003 року) за участю Ольги Колінько навело «факти», один з яких звучав нібито так. Працівники обласної прокуратури, погрожуючи адміністративним арештом у п’ятнадцять діб, могли використовувати будь-кого як безплатну робочу силу під час будівництва чи ремонту власних осель. Цікаво! Що означає «могли використовувати»? Використовували чи ні? А по-друге, що значить — «будь-кого»? Голову обласної державної адміністрації? Генерала з обласного управління СБУ? Чи рибачку Соню?

Як і у «львівському» випадку, голова ККБКОЗ при ПУ доповіла керівникам держави й деякі інші подібні факти. Наприклад, нинішньому прокурору Одещини, який обіймає цю посаду останні п’ять років, дорікають кількістю нерозкритих умисних убивств в області, починаючи з 1977 (!) року. Цікаво, а чому не з 7 лютого 1920 року, коли Одесу остаточно взяли більшовики і перестріляли всіх «агентів» Антанти і поплічників генерала Денікіна?

У підсумку одеська кампанія за «чистоту» в органах звелася, як і на Львівщині, як на мене, до кампанійщини пріснопам’ятних часів партійного контролю над діяльністю органів влади і правопорядку. Подробиці й підсумки роботи Ольги Колінько в Одесі не набули широкого розголосу. Але її відрядження на Донбас мало певний резонанс. І не тільки позитивний.

26 мешканців Донеччини ще навесні почали кампанію за справедливе вирішення своїх болючих справ. Вони пройшли всіма коридорами в Донецьку і, зрештою, прибули до Києва з останньою надією. Після того, як їм вдалося привернути до себе увагу столиці, Президент України доручив Ользі Колінько виїхати до Донецька.

17 вересня тут стартувало справжнє шоу, розраховане на увагу преси й громадськості. З 22 вересня я спостерігав його на власні очі. Це був понеділок. Півсотні громадян заповнили фойє і залу колишнього будинку політпросвіти. Матері з дітьми, бабусі й дідусі писали все, що на думку спаде, багато хто робив це без посилань на судові рішення чи відповіді з офіційних установ. Громадяни прибували й прибували (бо почули по радіо), щоб побувати на особистому прийомі Ольги Колінько. Через велику чергу потрапити практично було неможливо. Наступного дня ходакам оголосили, що особистого прийому більше не буде, а папери слід здавати кому скільки заманеться у руки людей з Києва. Хтось звернув увагу на те, що документи кияни не реєструють, а просто збирають, не повідомляючи про те, коли сподіватися на відповідь. Один із скаржників, випадково перестрівши Ольгу Колінько у фойє, заявив, що розкаже журналістам, як їх дурять. А у відповідь усі почули: «Мені фіолетово, хто і що про мене пише». Я закрив записник і поїхав в аеропорт.

У прес-центрі адміністрації Президента 17 жовтня Ольга Колінько заявила, що в Донецьку до неї звернулося 1310 громадян, і довго розповідала про особисті враження. Після цього перший заступник керівника Головного управління з питань судової реформи, діяльності військових формувань та правоохоронних органів Валерій Цвігун оголосив указ Президента, прийнятий після поїздки в столицю шахтарського краю Ольги Колінько. В цей час я про себе читав копію звернення до глави держави, яку отримав, ідучи на брифінг. Семеро «донецьких» від імені «популярної» групи «26» благали гаранта про допомогу.

Проте почуту там же «сенсацію» проБанкові теле-медіа обсмоктали, як сироти перші в житті льодяники. По суті, вона зводилася до того, що Ольга Колінько «викрила» генпрокурора Святослава Піскуна в тому, що він, виявляється, має родичів, а ті мають бізнес, а не працюють, скажімо, на бурякових ланах чи вантажниками в гастрономі. Завдяки речниці Генпрокуратури Поліні Башкіній швидко з’ясувалося, що двадцятилітня заміжня донька генпрокурора Тетяна Іващенко насправді працює топ-менеджером у одного бізнесмена. Як зазвичай це робиться в бізнесі, Тетяна придбала чи то одну, чи то сто (яка, зрештою, різниця для ринкового суспільства) акцій підприємств, де працює. У свою чергу їхній керівник — молодий підприємець Юрій Триндюк, почувши по ТБ від Ольги Колінько, що і він є якимось родичем генпрокурора, трохи зі стільця не впав і написав протест у всі газети. Він підписався під листом, що навіть сьомим коліном не належить до родини Піскунів, а його діловій репутації завдано шкоди, бо очолювані ним підприємства працюють стабільно і не потребують прокурорського даху. Булька луснула.

Підприємець Юрій Триндюк налаштований рішуче. Він заявив, що не попустить, і підготував позов до суду про захист ділової репутації. Зрештою, хоч би як там Ользі Колінько було «ультрафіолетово», що про неї пишуть у газетах, а багатьом уже давно хочеться знати, коли вона все ж таки говорить правду.

Невже в адміністрації Президента досі нікому на думку не спало, що повна назва комітету (як на офіційному бланку) спонукає до двозначного тлумачення? Адже якщо її читати, то виходить: усі корупціонери і оргзлочинці «ошанцювалися» винятково при Президентові України. Хіба складно втямити, що на люди ліпше йти як «Координаційний комітет при Президентові України по боротьбі...» (і далі за текстом)? А може, це, насправді, зайва порада?

Львів-Одеса-Донецьк-Київ,

травень— жовтень 2003 року.