Світ дізнається про нас переважно зі спортивних новин. Добре, хоч так. На жаль, культурна присутність України навіть у найближчих до нас державах надто слабка.
Пригадую своє братиславське відрядження і розмову з Михайлом КАЛИНЯКОМ, керівником драматичного колективу імені Тараса Шевченка і заступником голови Словацько-українського товариства. Пан Михайло так і не зміг уточнити, коли востаннє бачив у місцевій пресі приємні новини з Києва. Про науку, освіту, мистецтво — нічогісінько. Натомість спливали інші сюжети — про українську мафію та про спійманих на словацькому кордоні нелегалів.
Словацько-українське товариство намагається змінити ситуацію через пресу, власну веб-сторінку, через конференції та культурно-мистецькі акції. Прикро, але іншу Україну в Братиславі демонструвати практично ніде. Приміром, наше посольство для проведення художніх виставок чи інших заходів орендує приміщення Російського культурного центру. Цікаво, що штатних працівників у ньому стільки ж, скільки усіх дипломатів в українському представництві.
До речі, власні освітні проблеми сусіди вирішують теж з російським розмахом: якщо діти працівників нашого посольства в Братиславі навчаються у словацьких школах (що для майбутніх дипломатів вельми корисно), то росіяни своїх щодня возять до російської школи у Відень. Якихось 66 кілометрів.
Українські навчальні заклади є тільки в Північно-Східній Словаччині, де компактно проживає українська меншина. На жаль, кількість цих закладів швидко зменшується. Про те, що після другої світової війни у Словаччині були навіть українські ясла й дитячі садки, вже ніхто не згадує. Якщо тоді працювали 274 українські початкові школи (1—4 класи), то тепер класи з українською мовою викладання є тільки в 44 таких закладах. Шкіл із суто українською мовою навчання — три: гімназія імені Шевченка у Пряшеві, гімназія у Снині та школа-інтернат у Гуменному.
Починаючи з шістдесятих років асиміляційні процеси у Словаччині набрали шалених обертів. Під час останнього перепису населення 2001 року в країні близько 35 тисяч записали себе русинами-українцями (цікаво, що 1930 року на цих територіях їх було 95 тисяч). При цьому 11 тисяч вказали в анкеті «українець», 24 тисячі — «русин». За словами голови Центральної ради Союзу русинів-українців Словацької Республіки Івана Лаби, українцями записалися переважно представники молодшого та середнього покоління, які живуть у містах і навчаються в українських школах або закінчили їх. Не буде шкіл — не буде й українців.
— Асиміляційний процес у Словаччині дуже сильний, аж неприємний в останні роки, — каже Іван Лаба і сумно жартує, що незабаром в його організації може зостатися тільки її голова.
Словакізується навіть церква: греко-католицькі храми починають відправляти службу словацькою мовою. Разом з українським словом потроху виходить з ужитку і національність.
Додають оливи у вогонь і певні суперечності між русинами та українцями. Частина русинів стверджує, що не має ані генетичних, ані культурних зв’язків з українським етносом. Представники Союзу русинів-українців — іншої думки.
У тому, що русини — не українці, напередодні останнього перепису населення раптом почало переконувати... місцеве статистичне відомство. В анкетах уперше виділили окрему графу для «русинської національності». Розкол в українській діаспорі посилився...
Словацький уряд виділяє кошти і українським, і русинським організаціям. Він фінансує українське радіо, музей українсько-русинської культури у Свиднику, український фестиваль, український театр. Щоправда, останній, розповідає Іван Лаба, по суті, пішов дорогою деукраїнізації. З його назви — «Український національний театр імені Духновича» — вже навіть прибрали перші два слова. Чи варто казати, що українські п’єси там вже давно не ставлять?!
— Незабаром ми можемо залишитися і без українського радіо, — нарікає Іван Лаба. — Мудрі люди у Братиславі чомусь вирішили перенести українську редакцію з Пряшева, де компактно проживають українці, до Кошице, в неукраїнське середовище. Насправді це не перенесення, а ліквідація.
Петицію з проханням залишити радіо в Пряшеві з ініціативи Союзу русинів-українців підписали більш як 20 тисяч осіб. На початку вересня її передали до словацького парламенту. Зверталися в Коституційний та Найвищий суд, до інших інстанцій. «Нам ніхто не відповів — ні голова уряду, ні президент», — констатує Іван Лаба.
Прикро, але й на «великій батьківщині» про українців згадують вряди-годи.
— Наші села у Словаччині поступово збезлюднюють, соціально-економічні умови там слабенькі, — розповідає Іван Лаба. — І тому ми хочемо і просимо Україну розвивати прикордонну співпрацю.
А для цього треба лібералізувати візовий режим. За словами Першого секретаря українського посольства у Братиславі Петра ТОКАРЯ, нині тут видають більш як 120 тисяч віз на рік, тоді як до встановлення візового режиму Україну відвідувало щороку близько 800 тисяч громадян Словаччини. Словацьким українцям подобається польський варіант візового режиму з Україною (до них — за безкоштовними візами, до нас —без віз), який, можливо, запровадить і Братислава. Принаймні про це домовилися президенти та голови парламентів наших країн. В українському посольстві прогнозують, що за таких умов кількість охочих відвідати Україну може збільшитися до півтора мільйона осіб.
Не менш важливою і водночас спізненою згадкою про нашу діаспору став закон про статус закордонного українця, який Верховна Рада ухвалила тільки у першому читанні. На думку Івана Лаби, його дію варто поширити не на одне чи два покоління, а на всіх представників діаспори, котрі ще прагнуть підтримувати зв’язки з батьківщиною.
Київ—Братислава—Київ.
