Гострою й болючою є проблема російськомовних дітей у надрах україномовної освіти. Тотальна русифікація упродовж десятиріч породила у великих містах той особливий «український діалект» російської мови, який понині є мовою спілкування у побуті більшості міських родин.
Чи не парадокс, у свідомості учнів існують дві мови. Та, якою вони спілкуються, тобто російська (скоріше вітчизняний сурогат), і та, якою вони навчаються, себто українська. Якщо першою дітлахи не вміють писати, то другою — не спілкуються.
Розповідає вчитель російської мови та зарубіжної літератури однієї з київських шкіл Олена КОДУБЕЦЬ:
— Години, відведені на вивчення російської мови, ми витрачаємо на пояснення, що літери «і» в російській мові не існує, а принцип «як читається, так і пишеться» на російську не поширюється, проте учні вперто передають російські слова за допомогою української абетки. Тим часом творчі роботи, виконані українською мовою, рясніють русизмами.
На жаль, батьки не створюють належних умов для повноцінного побутування української мови вдома, а система освіти своєю непродуманістю поглиблює проблему. Вважаю, доречно було б застосовувати до російської мови методики вивчення її як іноземної. Учні зрештою визначилися б, яка мова... рідна.
Тим часом школярі успішно проектують український фонетичний принцип правопису на свій російськомовний лексикон, і батьки звикли до їхніх «ділових» записок на кшталт: «Я пашол на рісованіє». Якщо й звертають увагу на безграмотну писанину своїх чад, то звинувачують педагогів. Проте жоден учень не видав перл на зразок: «Я went на art». То, можливо, є сенс подивитися на проблему вивчення мов під іншим кутом зору?
