З високою мірою відповідальності

Очоливши у червні 1996 року підприємство (воно забезпечує морське перекачування нафтопродуктів), яке скотилося у глибоку економічну прірву, сорокарічний О. Бартенєв завдяки власній енергії та підтримці трудового колективу, що повірив у нового керівника, нестандартним підходам у розв’язанні виробничих питань, високій мірі відповідальності перед Українською державою, якій молодий директор прагнув принести якомога більше користі, перетворив нафтобазу на сучасне високоефективне, високорентабельне, зразкове підприємство не тільки у Феодосії, а й у Криму і в Україні. Лише один приклад. У 1996 році, коли 

О. Бартенєв прийняв підприємство, перекачування нафтовантажу за місяць становило ледве не 40 тисяч тонн, а вже нинішнього року — один мільйон тонн! У такий велетенський стрибок уперед важко повірити, але це правда. Заслуга директора нафтобази О. Бартенєва у цьому безперечна.

З високою мірою відповідальності він ставиться і до виконання своїх депутатських обов’язків, розуміючи їх як повсякденну, копітку роботу з виборцями. До речі, на виборах до Верховної Ради АРК у 2000 році, куди Бартенєв був обраний уже вдруге, він встановив неофіційний рекорд, набравши понад 90 відсотків голосів виборців. Так високо люди оцінили його ефективне депутатство у попередньому скликанні.

Олександр Володимирович Бартенєв став героєм моєї першої документальної повісті із започаткованої серії «Феодосія: дійові особи», прихильно зустрінутої і літературною критикою, і читачами.

Пропоную кілька фрагментів з книжки, пов’язаних саме з депутатською діяльністю О. Бартенєва, що розкривають сердечну щирість, чуйність, любов мого героя до людей.

Якось на прийом до депутата Верховної Ради АРК Олександра Володимировича Бартенєва прийшов худорлявий дідусь і просто з порога заявив:

— Синочку, я знаю, що звертаюся не за адресою. Живу в іншому виборчому окрузі, але мій депутат ні кує ні меле... Ото й прийшов до тебе, люди нараяли. Кажуть: іди до Бартенєва, він поможе. Я і прийшов до тебе за поміччю, хоч і чужий я виборець.

— Сідайте, батьку. Немає для мене своїх і чужих виборців, усі ви — мої, — привітно усміхнувся Бартенєв. — Як же вас звати-величати?

— Я — Степан Дмитрович Продащук, учасник параду Перемоги у Москві 1945 року, — відповів дідусь, зручніше вмощуючись у кріслі. — З учасників параду Перемоги один я зостався у Феодосії.

— Що вас привело до мене, яка поміч вам потрібна? Розказуйте, я уважно слухаю.

— Здоров’я в мене нікудишнє, треба його підремонтувати. А ліки тепер дорогі, моєї пенсії на них не вистачає. От і прийшов до тебе, синку. Люди нараяли. Кажуть: іди, діду, до Бартенєва, він допоможе. Якщо можеш, синочку, поможи. А не можеш — не сердитимуся.

— Хоч ви і не з мого округу, Степане Дмитровичу, а допомогти вам допоможу. Перед ветеранами Великої Вітчизняної війни ми у невідплатному боргу. На ліки гроші вам виділимо... І якщо ви не проти, Степане Дмитровичу, то або я, або мій помічник — Віктор Васильович Дудко (показав на кремезного чоловіка, що сидів за столом трохи збоку) будемо періодично вас провідувати. Та й ви за потреби не соромтеся до мене заглянути. Прийму вас будь-якого дня.

— Дякую, синочку. Бач, правду люди казали про твою сердечну доброту. Тепер і сам переконався.

Після того, як Степан Дмитрович Продащук пішов дуже вдоволений візитом до депутата, Бартенєв звернувся до свого помічника:

— Вікторе Васильовичу, підготуйте довідку, скільки у моєму окрузі учасників війни, скільки пенсіонерів. Спробуємо хоч трохи їм допомогти.

— Гаразд, — кивнув Дудко.

— Що мене турбує, — продовжив Бартенєв, — так це те, що дехто на нинішніх труднощах ветеранів війни та праці завойовує собі дешевий авторитет, звинувачуючи в усьому керівництво держави.

Не Центр, не Президент винні. Нічого на них кивати, переводити стрілки, наживаючи на цьому політичний капітал. На місцях усе вирішується. Саме від нашої роботи залежить лад у державі. Наша робота на місцях визначає рівень життя людей. Хіба незрозуміло?

— Бачте, Олександре Володимировичу, — сказав Дудко, — не всі це розуміють, тому й процвітають політичні спекуляції.

— Ото й погано, що дехто звик жити чужим розумом, вірить різним політичним пустодзвонам, — з нотками розпачу в голосі мовив Бартенєв. — Та роз’яснюватимемо людям сутність справ і потроху їм допомагатимемо. Так поступово й рухатимемося до кращого життя...

Кінець червня. І хоча вже спускається на Феодосію вечір, розігріта за день південним сонцем земля щедро віддає тепло. В актовому залі однієї зі шкіл міста широко відчинені вікна. Воно й не дивно: зал переповнений людьми. Це зібралися на зустріч з депутатом Верховної Ради АРК Олександром Володимировичем Бартенєвим його виборці.

З хвилини на хвилину депутат має прийти сюди — до початку зустрічі ще є трохи часу. І люди обмінюються думками з приводу різних житейських проблем. Ось два ветерани війни та праці — Олексій Михайлович Олександров та Михайло Давидович Болтянський тихо гомонять поміж собою. Їх хвилює рух міського автотранспорту, відсутність приміщення, де могли б зібратися ветерани з їхнього мікрорайону, незадовільна робота деяких міських організацій, куди ветерани звертаються для розв’язання своїх проблем.

А он сидять молоді виборці: робітники й студенти. У них свої інтереси — непогано б відкрити у мікрорайоні молодіжну дискотеку. Один з хлопців каже:

— А ось сьогодні на зустрічі я й попрошу Бартенєва, щоб допоміг з дискотекою.

Після виступів ветеранів, чиї зауваження Бартенєв узяв «на олівець», цей юнак справді звернувся до свого депутата з таким проханням. Щоправда, почувши, про що просить хлопець, кілька виборців голосно запротестували:

— Знайшов чим завантажувати депутата! Танці йому потрібні!.. Хай би щось путнє попросив!..

Юнак розгубився, але тут йому на допомогу прийшов Бартенєв.

— Шановні друзі, — звернувся Олександр Володимирович до голосистих, — дозволю з вами не погодитися. Добре організована дискотека — це не тільки танці, які, до речі, є хорошим видом спорту, а й змістовне спілкування юнаків і дівчат, цікавий відпочинок молодих після роботи чи після навчання. Отож, юначе, я приймаю до виконання вашу пропозицію і обіцяю, що її буде реалізовано швидко, без розкачки.

Справді, протягом тижня О. Бартенєв задовольнив прохання молодих виборців. На велелюдному житловому масиві відкрили дискотеку. Якось увечері, проходячи неподалік, Бартенєв зазирнув сюди. Хлопці й дівчата з цікавістю позирали на високого, стрункого чоловіка. Раптом музика стихла, й уже знайомий Бартенєву юнак голосно вигукнув:

— Друзі, це хрещений батько нашої дискотеки — депутат Олександр Володимирович Бартенєв!

І просторий зал вибухнув молодими голосами:

— Бар-те-нєв!.. Спа-си-бі!.. Бар-те-нєв!.. Спа-си-бі!..

Є у Бартенєва список виборців, котрі з тих або тих причин на прийом до депутата прийти не змогли, але яким його допомога дуже потрібна і до якого вони звернулися по телефону чи у листі. В цьому списку — і прізвище ветерана праці Катерини Іванівни Семенової. З її телефонного дзвінка Олександр Володимирович дізнався, що немолода жінка вже тривалий час звертається до комунальних організацій міста (проблеми з опаленням і водою), але ніхто пальцем не поворухнув, щоб відремонтувати у квартирі тепломережу й водогін.

Бартенєв пообіцяв Семеновій допомогти. Через якийсь час ранесенько навідався подивитися, що і як зробили комунальні служби, які доповіли йому, що у квартирі потрібний ремонт виконано.

Катерина Іванівна, побачивши на порозі такого дорогого для неї гостя, розгублено заметушилася, сплеснула в долоні, вигукнула:

— Що то значить старе... Я і сісти вам не запропонувала, Олександре Володимировичу. Проходьте до кімнати, я зараз чайком вас пригощу, саме по погоді.

— Спасибі, Катерино Іванівно, не турбуйтесь. Я на хвилинку зайшов. У вас усе гаразд з водою і теплом?

— Так, усе гаразд... То, може, кави заварю?

— Дякую, не треба. Мені час на роботу.

— А можна, Олександре Володимировичу, я вам тоді подарунок зроблю? Тільки не смійтеся над ним.

— Над подарунками гріх сміятися, — відповів Бартенєв.

Господиня метнулася до кімнати, хутенько повернулася звідти, тримаючи в руках товсті вовняні шкарпетки.

— Це я сама зв’язала. Не знала, чи буде тепло у квартирі. Ви постаралися, Олександре Володимировичу, щоб у мене було тепло. Отож вовняні шкарпетки не потрібні, а вам вони згодяться. Ми, виборці, знаємо, що ваша робота з морем пов’язана, а там узимку так холодно.

— Справді, мені доводиться частенько бувати на танкерах, — підтвердив Бартенєв.

— От бачите! Візьміть мій подарунок, Олександре Володимировичу, згодиться. У морі в цих шкарпетках буде тепліше. Ви нам здоровий потрібні, — у голосі сивої господині було чути материнські нотки.

— Спасибі, Катерино Іванівно, за такий подарунок. До побачення. Буде щось потрібно, звертайтеся...

— Нічого мені не потрібно, синку. Є водичка, є тепло, хліб є. Що іще старій людині треба? Нічого... До побачення, Олександре Володимировичу.

Бартенєв ішов на роботу і думав: «Як мало нашій людині потрібно... Аби було в домі тепло, щоб хліб був і трохи до хліба. Та ще хоч краплиночку сердечності, добра. І все гаразд. А деякі мої колеги-депутати усе словеса ллють, як вони люблять народ, як борються за його щастя. Та не треба боротися! Треба просто наполегливо й чесно виконувати те, що пообіцяв людям. От і все...»

Звертається до вас Князєва Олександра Федорівна. Мені 86 років, працювала на підприємстві, яким ви тепер керуєте. Живу одна, але я не так гостро відчуваю самотність, оскільки знаю: є у Феодосії людина з добрим серцем, яке здатне відігріти самотню душу, допомогти в скрутну хвилину морально й матеріально. І ця людина — ви, Олександре Володимировичу! Дуже вдячна вам за увагу до мене, за святкове привітання, подарунки й грошову допомогу. Від щирого серця зичу вам міцного здоров’я, великого людського щастя, подальших успіхів у вашій виробничій і депутатській діяльності.

Ми, інваліди Великої Вітчизняної війни та учасники бойових дій, бачимо, з якою повагою ви ставитеся до нас. Ми не шкодували на фронті власного життя і відстояли честь і незалежність Вітчизни. Нині нелегко жити і нам, фронтовикам, і тим, хто стояв у тилу біля мартенівських печей, виплавляючи сталь для танків і гармат. Тому ми вдячні вам, товаришу Бартенєв, за те, що ви простягаєте нам у важку хвилину руку допомоги. На жаль, не всі діють так, як ви. Ми вдячні вам за ту посильну допомогу, яку ви надаєте інвалідам війни. Бажаємо вам великих успіхів на благо нашої Української держави.

Адміністрація Феодосійської дитячої музичної школи № 1 висловлює вам, директорові провідного підприємства міста й депутатові Верховної Ради АРК, величезну подяку за надану допомогу у фінансуванні участі учнів нашої школи Ганни Сотникової та Антона Коршакова в Міжнародному дитячому конкурсі «Синій птах», що відбувався у Сімферополі.

Виступ наших учнів завершився великою перемогою в цьому конкурсі: Антон Коршаков посів третє місце й удостоєний звання лауреата; Ганна Сотникова посіла друге місце, удостоєна звання лауреата, а також отримала запрошення виступити в концертах з симфонічним оркестром у Туреччині.

Участь у цьому престижному Міжнародному конкурсі учнів нашої школи стала можливою завдяки розумінню вами проблеми естетичного виховання молоді й фінансовій підтримці очолюваного вами підприємства.

Велика вам подяка за доброту й допомогу, яку ви надали у придбанні інсуліну для діабетиків. Величезна подяка особисто від мене, а також від іще 200 хворих на цукровий діабет, для яких інсулін — це кисень, це життя. Ви нам подарували надію, що є ще люди, такі, як ви, котрі відчувають біль інших — дітей, пенсіонерів, інвалідів. Спасибі вам!

(Примітка автора. На цьому листі О. Бартенєв написав резолюцію, яка, звичайно, не була розрахована на публічний розголос. Тим яскравіше й повніше розкривається його непоказна доброта й сердечність. Ось ця резолюція: «Помічнику В. В. Дудку. До справи депутата. Підготувати лист про те, що і в подальшому будемо допомагати хворим. Бартенєв».)

Вище процитовано лише кілька листів з депутатської пошти О. Бартенєва. А таких листів у його робочих теках кілька сотень. І в усіх — подяки, подяки... За надану матеріальну й моральну допомогу, за оперативне розв’язання якихось житейських проблем, просто за людяність і щирість. І немає серед цієї зливи листів жодного з претензіями до депутата й керівника великого підприємства. Кажуть: від людського ока не сховаєшся. Воно все бачить, все помічає, всьому дає свою сувору і чесну оцінку. Отож від людини до людини Феодосією, а потім і Кримом поступово поширилися чутки про корисні справи, які робить для людей Олександр Володимирович Бартенєв. Добре людське слово для нього — найвища нагорода.