Завтра в столичному палаці «Україна» відбудеться ювілейний концерт Раїси Кириченко
А за тиждень до цього Раїса Опанасівна презентувала свою книжку «Я козачка твоя, Україно», що побачила світ у видавництві «Полтава». Талант Кириченко — унікальний прояв народно-пісенної культури, не зіпсованої освітою («Ніяка консерваторія мене цього не вчила, ніхто в мій голос не втручався, співаю таким, яким наділила природа. І завперше вдячна Богові і батькам...»). Це талант, провінцією народжений, розвинутий і збережений теж провінцією (Житомир, Херсон, Черкаси, Полтава). Оскільки в книзі про все це розказано від першої особи, можна сподіватися, що значну частину тиражу розкуплять вже під час концерту.
У книжці шукатимуть тої самої природної цілісності, що властива самій Раїсі Опанасівні. Але сповідь співачки подана у літературному запису (допоміг відомий письменник Анатолій Михайленко) — і літературність тут створює певний бар’єр між героїнею і читачем. «За м’яку полтавську говірку дівчата дражнили мене «мольоком», — каже героїня. Чудово! Читаєш і думаєш: «Жалько, що цього мольока в книзьці мальо!» Лиш трапиться живе слово (як-от «знарошне»), й одразу тоне в книжній фразі «блискавки полосували небо срібними батогами». Або навіть: «Я зростала, як творча одиниця».
Ох, що ти робиш з нами, мово наша радянськая!
Та, мабуть, ця книжка й не могла бути іншою. Адже бажання висловитися «правильно й грамотно» — теж типова риса тієї культури, якій цілком належить Раїса Кириченко. Те саме властиве сільським жінкам, коли вони дають інтерв’ю: я скажу, як умію, а ви вже виправите! Тож, можливо, сама Раїса Опанасівна обрала «літературний» спосіб сповіді. Це продиктовано глибинною народною етикою: на людях триматися «так, як треба». У книзі є промовистий приклад саме такої поведінки: коли співачка була на грані смерті, її мати плакала, і це чули з вулиці. Та лиш хто заходив до хати, всміхалася: «Вам почулося!»
Власне, оцей етичний вибір надає книжці живого драматизму, що проступає навіть крізь олітературеність — так потужно, що горло читача перехоплює спазм.
Драматизм світосприйняття — те, що завжди вражає в Раїсі Кириченко, і в давньому «Степом, степом», й у нинішньому шлягері «Я козачка твоя» — пісні, яка в устах будь-кого іншого звучала б банально.
Цей драматизм очевидний у тих епізодах книги, де Пісня і Смерть часто ходять поруч (відчувається, тема Раїсою Опанасівною не раз пережита й передумана): умирання села, смерть братів, батька, матері, черкаського соліста Володимира Захарова. Особливо вражає оповідь про гастролі в Монголії, коли земляк-полковник приїхав послухати концерт з далекого гарнізону, поспішав «уазиком» назад, розбився насмерть, і його труна летіла додому в одному літаку з артистами. «Як же йому хотілося почути рідну пісню, що зважився їхати важкою дорогою в Улан-Батор, аби ще раз побути на концерті. Досі відчуваю і нашу вину у смерті полковника, хоч і знаю, що її немає...».
Можливо, саме тому слова «пане полковнику мій синьоокий» у її пісні звучать по-особливому, навіть коли всього цього не знаєш.
У книжці є й іншого роду драматизм — там, де йдеться про стосунки у наших «творчих середовищах», а ширше — про ревниві взаємини Хору і Солістки. Адже саме Солістку люди люблять і не відпускають зі сцени. «Я розуміла, що глядачі виявляють неповагу до тих моїх колег, які мали виступати за мною. Але в чому я винувата? В тому, що людям так подобаються мої пісні, мій голос?..»
До речі, в заголовок цієї статті винесено фразу самої Раїси Кириченко. «Прошу прийняти мене артисткою», — отак колись вона написала заяву до Житомирської філармонії, ще не знаючи, що за штатним розписом між артисткою і солісткою — така різниця, як між служницею й царицею...
Раїса Опанасівна вміє сказати багато, не сказавши зайвого, надто ж про особисте. Чоловіка називає переважно Миколою Михайловичем, а там, де він для неї просто Микола,— теж ніяких особливих подробиць (якими рясніють одкровення естрадних зірок). Лише: «Нас звела пісня». Втім, є цікавий епізод — ніби не про себе, але він багато говорить саме про неї й не випадково добре їй запам’ятався — про Назарія Яремчука. Коли той виступав у Черкасах, за куліси батько привів заплакану 16-літню дочку: «Вона закохалася у вас! Що робити?!» Яремчук відповів: «Нічого, вона закохана не в мене, а в пісню, мене забуде, пісня залишиться!»
...Все інше Раїса Опанасівна скаже завтра — на сцені палацу «Україна».
