Колишній маєток пана Стецького у селі Великі Межирічі Корецького району видно здалеку, бо стоїть він на пагорбі в оточенні розкішного старовинного дендропарку та фруктового саду, якого торкнулася осіння позолота. Краса казкова. І приємно, що купаються в ній діти. У колишньому маєтку попервах була сільська школа, а з 1980 року розмістилась спецшкола-інтернат.
Боротьба з часом
Коли знайомишся ближче з палацом, то вже не тішать побачені здалеку краєвиди. Колишній панський палац у стилі польського класицизму, який вірою і правдою відслужив поколінням більш як два століття, таки здався часу: тріщини зрізають його старі мури, наче зморшки обличчя літньої жінки. І жодні косметичні ремонти, що їх щоліта виконують власними силами вчителі та вихователі спецшколи-інтернату, не можуть зарадити руйнуванню.
— Спонсори з французького банку «Креді Ліоне Україна», побачивши це, мали намір зробити капітальний ремонт приміщення, яке є пам’яткою архітектури, — розповідає заступник директора з навчально-виховної роботи Марія Матвійчук. — Але після ретельного обстеження стін зрозуміли, що дешевше вкласти гроші у будівництво нового корпусу, ніж боротися із тріщинами і грибками.
Начальник управління освіти і науки Рівненської облдержадміністрації Микола Демчук зазначив, що в близькій перспективі навряд чи будуть виділені кошти на спорудження нової спецшколи-інтернату. Втішає те, що завершується ремонт одного із спальних корпусів, зведеного у 1960 році. Чимало підсобили ті самі спонсори, які поставили імпортну сантехніку, а також обладнання для пральні.
Зрештою, пам’ятку архітектури слід було б реставрувати за державний кошт. До слова, ботанічний сад навколо нього заклали 1793 року і він був першим на Волині.
Рятуються від холоду
День видався похмурим. Коли дощ ущух, діти висипали на подвір’я. Вітаюсь, цікавлюсь, як їм живеться. Чую несміливе «добре». Справді, якщо врахувати, як жилось багатьом із них у сім’ях, то тут рай. А долі у більшості такі, що й ворогу не побажала б.
У Великомежиріцькій спецшколі-інтернаті 110 вихованців. Стільки само невеселих дитячих доль.
Верткий симпатичний Максимко Домбровський колись мешкав у Казахстані, а потім з татом приїхав до рідних в Україну. Про маму і досі нічого не відомо — жінка не дає про себе знати. Відтак хлопчик опинився у спецшколі-інтернаті. Педагоги хвалять Максима — він охочий до навчання.
Оленка Жуковська взагалі не знає, що таке батьківська ласка.
Діти тут надають перевагу рухливим іграм. Так рятуються від холоду. У негоду, звісно, краще сидіти біля грубок. Та інтернатівців такої розкоші поки що позбавлено: вже кінець жовтня, а в корпуси ще не подали тепло, хоча голова Рівненської облдержадміністрації Микола Сорока видав розпорядження, яким зобов’язав розпочати опалювальний сезон у лікарнях з 7 жовтня, у школах та житлових будинках — з 15 жовтня.
Маленького Максима я порівняла з качанчиком капусти — стільки на ньому одягу. Але заради того, щоб попозувати перед фотооб’єктивом, він, попри наші умовляння, скинув у класі курточку. Хлопчики скаржилися, що у них дубіють від холоду руки і ноги. Вчителі у приміщенні теж не скидають пальт. Та й я, посидівши у кабінеті Марії Матвійчук, ледве відігрілася в автомобілі.
— А як діти сплять? — цікавлюсь у заступника директора.
— Під трьома ковдрами.
— А миються як?
— У приміщеннях каміни, воду гріємо кип’ятильниками.
— Це тимчасові труднощі, — заспокоює Марія Василівна. — Бо незабаром введемо пральню та душові. Та й котельня з дня на день почне працювати. Чому цього не зробили раніше, до початку опалювального сезону? До речі, за словами завгоспа, котлам уже понад тридцять років... Побаченим у Великих Межирічах поділилася з Миколою Демчуком. Він запевнив, що інженерна бригада виїхала з Рівного у село. І це після втручання редакції?
Стовідсоткове фінансування?
— Як вас годують? — запитую дітей.
— У нас чотириразове харчування, — замість малечі навперебій відповідають вихователі та вчителі. — Навіть наші діти так не харчуються. Скажіть, діти, чи не давали вам апельсини, цукерки?
— Давали...
Іду до їдальні. Меню більш-менш пристойне. Ось тільки графи «другий сніданок» не заповнені. Працівниця кухні, яка не чула нашої розмови на вулиці, пояснює:
— Два останні тижні діти без другого сніданку... Снідають в інтернаті о 8-й годині 15 хвилин, другий сніданок має бути о 12-й, обід — о 14.40. Отож різниця між сніданком та обідом дуже відчутна.
— Що поробиш, не вистачило коштів, — знайшла причину бухгалтер, яка досі торочила про стовідсоткове фінансування закладу. — Та й подорожчання продуктів далося взнаки.
Заради справедливості зазначу: за останні роки фінансування закладу поліпшилося, і воно справді стовідсоткове. Та потреби інтернату набагато більші.
На харчування дитини, приміром, держава виділяє на день 4 гривні 55 копійок. Щоправда, спонсори допомогли закладу обзавестися власним підсобним господарством.
На одяг для дітей цьогоріч область дала 19 тисяч гривень. Розділимо ці кошти для 110 вихованців. Чи можна на всі сезони за нинішніх цін одягнути дитину за 172 гривні на рік? Знову-таки, якби не «гуманітарка» та спонсори, хто знає, в чому ходили б діти. Щодо норм, які встановлено для інтернатівців, то згідно з ними на дитину на рік виділяється три пари шкарпеток. Коментарі, як кажуть, зайві...
Куди голову прихилити?
Офіційна назва Великомежиріцької спецшколи-інтернату — спеціальна загальноосвітня школа-інтернат для розумово відсталих дітей (допоміжна). Це ж треба, яка гуманна назва! У США таких дітей делікатно називають «повільними». Великомежиріцькі педагоги, дбаючи про психіку дітей, називають свій заклад «спецшколою-інтернатом».
А уявіть, що її випускник приніс в училище документ, де вказана повна й офіційна назва закладу... Чи взяли б ви, на місці директора ПТУ, такого учня?
— Не всі й беруть, лише окремі, — розповідає Марія Матвійчук, педагог із тридцятирічним стажем. — А у нас є сироти. Куди їм податися після школи? Добре, якщо вступить в училище. І чи не доцільно на державному рівні вирішити питання, щоб обділені долею діти здобували лише професійну підготовку? Ми, звісно, прагнемо навчити швейної, столярної справи, ремонту взуття. А далі?
Педагогам небайдуже, як складеться доля вихованців за стінами закладу. Недавно сирота випускник Віктор Захарчишин повернувся сюди. Педколектив не мав права його приймати, але прийняв. Бо де жити юнакові — на вулиці? Щоправда, згодом, пройшовши через високі кабінети, таки вдалося влаштувати Віктора на роботу в «Рівневоду», домогтися для нього кутка в гуртожитку. Але гуртожиток — не власне житло і в будь-який момент юнак може опинитися на вулиці. Таким категоріям отримати від держави житло — утопія, бо його й мало будують, а купити власне — тим паче, бо звідки у сироти такі гроші? От вам і турбота про сиріт...
Корецький район Рівненської області.
