Із досьє «ГУ».
Ярослав СУХИЙ. Народний депутат України по 79-му виборчому округу (Запоріжжя). Народився 1951 року в селі Оришківці на Тернопільщині. У 1974-му закінчив Львівський державний університет за спеціальністю історія та суспільствознавство. Працював на викладацькій, комсомольській та партійній роботі. До обрання народним депутатом на довиборах у 2000 році — заступник генерального директора ВАТ «Мотор Січ». У парламенті працює на посаді секретаря Комітету ВР з питань соціальної політики та праці, член фракції СДПУ(о). Безпартійний. Одружений, має двох доньок та двох онуків.
— Коли до Верховної Ради приходять керівники великих підприємств, одразу напрошується запитання: що лобіювати?
— Маленька ремарка: я прийшов до парламенту з посади заступника гендиректора ВАТ «Мотор Січ», доцента кафедри політології Запорізького національного технічного університету та ведучого телепрограми «Критерії влади» регіональної телекомпанії «Алекс». А йшов у народні депутати з конкретним наказом трудових колективів ВАТ «Мотор Січ» та АНТК ім. О. Антонова, київського заводу «Авіант» та Харківського авіаційного заводу: переконати сесійну залу і провести закон про державну підтримку вітчизняного літакобудування. Завдяки прийняттю цього законопроекту лише на «Мотор Січі» за період з 2000-го по 2003 рік подвоєно прибутки і налагоджено виробництво принципово нових видів авіаційних та ракетних двигунів.
— А тепер, коли цю обіцянку виборцям виконано, що відстоюєте?
— Найголовніше завдання — ув’язати вирішення соціальних питань та економічне зростання України. У соціальному комітеті вже третій рік працюю над реформуванням системи оплати праці. І в парламенті часом аж кричу, переконуючи уряд чи колег у сесійній залі: не буде сильної соціальної політики — і надалі перебуватимемо на задвірках Європи.
— Очевидно, в окрузі люди здебільшого звертаються до вас із соціальними проблемами...
— Найбільше запитують про поведінку Президента, Прем’єр-міністра та інших відомих постатей політичного олімпу. Адже в очах людей я представляю владу загалом. Я був, є і залишуся прихильником мажоритарної виборчої системи. Людям потрібно знати і бачити свого депутата. На мій погляд, треба прийняти законопроект про відкликання депутатів, надавши виборцям право позбавляти мандата депутата, який не працює в окрузі. Для мене особисто розмови з простими людьми — це найкращий канал зворотного зв’язку. Хоча нелегко витримати таку величезну зливу людських проблем і нещасть. Я з дитинства займався спортом, мав високі регалії у боксі й ніколи не скаржився на серце. Але після перших прийомів в окрузі почувався кепсько. Інколи людям просто більше немає до кого піти. А дехто потребує лише, щоб їх вислухали.
— У парламенті минулого скликання ви входили до фракції «Трудова Україна», нині — до СДПУ (о). Чому змінили фракцію, але не вступаєте до жодної партії?
— Пам’ятаю, як у далекому 1976-му, коли служив в армії, став комуністом. Дуже хотілося належати до партійно-політичної еліти Радянського Союзу. Я робив партійну кар’єру і був щирим комуністом до 1991 року, до ГКЧП. Відтоді в жодну партію не вступав. У минулому скликанні фракція «Трудової України» мене влаштовувала спрямованістю на реформування економіки, до неї входили близько 30 колишніх керівників потужних підприємств. У новому парламенті також хотів увійти до «Трудової України», але спочатку існувала лише мегафракція блоку «За єдину Україну», а в ній я себе не бачив. Не розумію блокування. Повинна бути чітка й зрозуміла партійна ідеологія. Мені близька ідеологія соціал-демократів, тому й опинився в їхній фракції.
— У переломному 1991 році ви працювали на високій партійній посаді — першого секретаря Тернопільського міськкому КПУ. Напевно, це не могло не позначитися на вашій подальшій долі та світогляді...
— Я працював першим секретарем міськкому лише сім місяців і був першим «місцевим» на цій посаді. Мій дід був січовим стрільцем, мамину родину заслали до Красноярського краю, а батькову — винищили бандерівці. Така вже історія Західної України! Я сприйняв здобуття Україною незалежності, але після розпуску Компартії моїй доньці-п’ятикласниці у школі казали, що це її батько закривав церкви, висилав людей до Сибіру, організовував голодомор. А коли моя дружина, медсестра у дитячому садку, прийшла на атестацію, рухівці виставили їй пікети з плакатами «Ганьба Сухому!». Я не міг ніде влаштуватися на роботу. Одна газета навіть оголосила конкурс: хто першим побачить Ярослава Сухого на біржі праці, тому — бочка пива. Тож «грачував» на старенькому «Москвичі», насунувши на лоба кепку і піднявши комірець. Якось мене впізнала моя колишня студентка, яку підвозив, почала плакати, тикати більше грошей... І, повернувшись додому, я сказав дружині: «Все. Не можу».
Моя родина переїхала до Криму, де влаштувався директором пансіонату «Мотор Січі». До речі, коли в Алушті наша україномовна донька пішла до російської школи, ніхто не дражнив її «хохлушкою». Згодом мене запросили на посаду заступника генерального директора «Мотор Січі». Так опинився в Запоріжжі. На президентських виборах 1994-го та 1999 року був довіреною особою Президента України Леоніда Кучми (і досі про це не шкодую). А до парламенту обраний на довиборах після смерті депутата Олександра Кузнецова, котрий помер прямо в сесійній залі. Якщо відверто, не сподівався, що запоріжці оберуть народним депутатом мене, західняка.
— А де нині ваш дім?
— У Києві й досі почуваюся, як у відрядженні. Держава дала у столиці двокімнатну квартиру, маю помешкання і в Запоріжжі. Дружина працює там старшою медсестрою в дитячій поліклініці, там живе і моя донька. У Києві не входжу до жодних політичних угруповань та «тусовок». Але вважаю: мені пощастило на зустрічі з хорошими людьми, бо знову отримав шанс повернутися до великої політики. І, як можу, допомагаю людям.
