Людям чомусь подобається, коли тварини поводяться так, як властиво людині і начебто не властиво живій природі. Тобто коли птахи розмовляють по-людському чи коти ходять на задніх лапах. Але, вочевидь, через розбещеність натури найбільше людей зворушує, коли тварина демонструє шкідливі людські звички. Немов намагаючись виправдати ницість власної натури, гомо сапієнс охоче прищеплює всілякі гидоти братам меншим, щиро втішаючись успіхом. І отут уже ідей — хоч греблю гати.
...Родина моїх знайомих довгий час жила в Африці — глава сім’ї, офіцер, працював там військовим інструктором. З ним була і дружина, Світлана Михайлівна. Її, уродженку України, не могли не зворушити буяння і розкіш природи Чорного континенту. Вона, людина дуже вразлива, намагалася подружитися з кожною зустрічною мавпою, благо, там цього добра вистачало. Але по-справжньому здружилась з ручним лемуром, що жив у наших військових льотчиків і був загальним улюбленцем.
Світлана Михайлівна розповідала, як її одразу вразили величезні очі звірка. «У них немов застигли якась неземна мудрість і всесвітня скорбота», — казала вона. Попри скорботний і екзотичний вигляд, лемур був дуже компанійський і доброзичливий товариш. Він завжди прихильно приймав її частування і міг без усіляких попередніх церемоній залізти на плече, обійнявши за шию. Зворушливий вигляд мали маленькі рученята звірка — ніби з дитячими пальчиками, якими він брав предмети і любив триматися за людські пальці, повисаючи на руках.
Однак термін служби льотчиків у Африці минув, вони збиралися додому. Без довгих міркувань на радість Світлани Михайлівни скорботного улюбленця вирішили залишити їй. Лемур швидко звик до нового місця, і багато часу жінка проводила в його товаристві.
Та тривала ця ідилія до першого сімейного торжества, на яке було запрошено інші офіцерські родини. Зібралися за столом (у лемура тут було своє місце, він навіть учився їсти виделкою з тарілки), приготувалися до трапези. Але ледь наповнили келихи вином і чарки — горілкою, як лемур, втративши цивілізований вигляд, зірвав серветку з шиї і з пронизливим криком вчепився в келих сусідки, вирвав його з рук і вмить випив. Поки народ перебував у заціпенінні, звірок устиг перехилити ще дві чарки з тих, що були ближче.
Як з’ясувалося, Лемур був пияк. У будинку від нього ховали спиртне, але він зрідка зникав на нетривалий час і з’являвся в такому стані, в якому пристойна дружина свого чоловіка на поріг не пускає. Хто йому наливав — так і залишилося таємницею. Але до від’їзду додому (лемура довелося знову-таки «передати у спадок» іншій родині, через митницю його просто не пустили б) Світлана Михайлівна не раз згадувала незлим тихим словом веселих льотчиків, що зробили з безневинної тварини алкоголіка.
...До речі, у Африці дикі слони найчастіше влаштовують вакханалії без усілякої підказки. Для організації пиятики вони тягнуть до однієї ями тропічні фрукти і залишають їх на якийсь час. Під жарким африканським сонцем процес бродіння відбувається швидко, і незабаром продукт готовий. Наївшися «чудодійної» суміші, велетні з хоботом поводяться аж ніяк не краще за людей у подібному стані: блукають лісами в пошуках пригод, ламаючи все на своєму шляху і влаштовуючи вульгарні «мордобої». Що характерно, розвага ця тільки «чоловіча» — самки не приходять до ями з частуванням і не йдуть «у загул». Як то кажуть, у родині мусить пити хтось один.
