Якби я поїхав до Андрієво-Іванівки знайомитися з тамтешньою школою-інтернатом для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, то, певно, слово «зразкова» не брав би у лапки. Вже сам зовнішній вигляд розташованих у затінку дерев мальовничої Мар’їної Рощі ошатних споруд школи справляв доволі приємне враження. А після того, як разом з директором закладу Віктором Інжестойковим походив приміщеннями навчального корпусу, дитячих гуртожитків, враження тільки зміцнилися. Змістовно і зі смаком оформлені спеціалізовані кабінети, яскраві казкові панно на стінах холів, устелена килимами підлога, білосніжна постіль на ліжках — все це та багато іншого свідчило про одне: тут про дітей-сиріт піклуються по-батьківськи.
Я не мав змоги докладно ознайомитися з навчально-виховним процесом, та деякі деталі не могли не запам’ятатися. Те, скажімо, як підлітки заробляють та витрачають свої «інжики» (так тут названо гроші, на які можна придбати реальні речі). Нерідко учні школи разом з вихователями проводять уроки праці на полях навколишніх сільгосппідприємств, за що школі перераховуються відповідні кошти. Частку їх витрачають на загальні потреби, а частку переводять на «інжики». Їх і вручають дітям за зразкові навчання й поведінку, активність у громадській роботі тощо.
Або ще факт: у лісі, на берегах річки Тилігул вони, під наглядом медиків, збирають лікувальні рослини і сушать їх. У поєднанні з медом (а його з власної пасіки нині накачали понад 400 кілограмів) трави —чудовий засіб для лікування.
Школа піклується, розповідали мені сторонні люди, про подальшу долю випускників, влаштовує їх на роботу чи навчання, урочисто проводжає юнаків до армії...
Усе оте, як і чимало інших позитивних моментів у житті школи-інтернату, прямо пов’язують із діяльністю порівняно молодого, енергійного й ініціативного директора закладу Віктора Інжестойкова.
Із цікавістю дізнався, що заради «глибинки» (півтори сотні кілометрів від обласного центру) він залишив рідну Одесу, де народився, навчався й працював заступником директора міської школи-інтернату, «загітував» переїхати до села й свою майбутню дружину, теж одеситку й педагога. Саме на долю Віктора Івановича випало облаштовування школи-інтернату на теперішньому місці (раніше вона розташовувалася у багатьох розкиданих по селу непривабливих приміщеннях)...
Така ось рожева передмова до вельми непривабливої історії, що трапилася в стінах школи-інтернату.
До редакції нашої газети написав листа, благаючи про допомогу, недавній працівник цього закладу Леонід Лежник. Теж, до речі, одесит, проте його шлях до Андрієво-Іванівки пролягав дещо інакше, ніж шлях Віктора Інжестойкова. Батька Леонід не пам’ятає, а мати була позбавлена прав на виховання сина, коли тому було лише три роки. Дитячий будинок, Балтська школа-інтернат № 2, Балтське училище Південно-Українського державного педагогічного університету... Тут і набув фаху вчителя початкових класів. А після цього, влітку 2000 року, приїхав до Андрієво-Іванівської школи-інтернату на посаду вихователя...
Л. Лежник стверджує: за направленням. В. Інжестойков заперечує: за усною домовленістю. Направлення в архівах школи немає, зате на руках у Л. Лежника є копія додатку №2 — «Картка працевлаштування випускника», де вказана саме Андрієво-Іванівська школа-інтернат, зазначена й посада — вихователь (не все у тій картці, щоправда, належно оформлено).
Ось і гадай, хто тут правий. А це потрібно хоча б з огляду на те, що Л. Лежник вважає: директор не мав права його, молодого фахівця, принаймні три, передбачені законодавством, роки переводити на інші посади, а тим більше — звільняти.
... Неприємності почалися майже через півтора року роботи. Миколаївський райвійськкомат зацікавився юнаком як потенційним призовником і направив його на обстеження до обласної лікарні. Воно тривало 25 днів, обов’язки вихователя в групі Л. Лежника виконував інший педагог.
Характеристику директор дав Лежнику для військкомату чудову. Отже, вважав вихователь, він потрібний школі. Як і вона йому. Та коли повернувся з обстеження, Інжестойков раптом запропонував йому: мовляв, оскільки на твоєму місці досвідченіший педагог, а в тебе кваліфікація ще недостатня, попрацюй тимчасово лаборантом, а з 1 вересня 2002 року знову будеш вихователем (останнє В. Інжестойков категорично заперечує — жодних обіцянок не давав).
— Я погодився, — каже Лежник, — бо боявся перечити директорові, у нас в школі це не прийнято. Одне слово, написав я відповідну заяву про переведення на іншу посаду.
Минуло кілька місяців — директор з новою пропозицією-вимогою: пиши заяву про переведення на посаду технічного працівника. І знову Л. Лежник підкорився. Сподіваючись, що все владнається в новому навчальному році.
Не владналося. А коли минулого літа школа змінювала статус і всі її працівники звільнялися, а потім зараховувалися до штату знову, Л. Лежнику жодної роботи не знайшлося.
«Чому?» — запитую В. Інжестойкова. Готуюсь вислухати низку звинувачень на адресу Л. Лежника щодо його професійної неспроможності, порушення трудової дисципліни тощо, а чую: «У нього траплялися конфлікти з дітьми». Почув від директора і такий прозорий натяк: «Ось і спеціальне обстеження він проходив...». Тримаю в руках копію довідки, виданої вже пізніше лікарсько-кваліфікаційною комісією Миколаївської центральної районної поліклініки: «Може працювати вихователем». То таки правий Леонід Лежник?
Де вже тільки побував він, куди тільки писав, домагаючись поновлення на посаді вихователя. Займалися його справою райдержадміністрація, обласне управління освіти і науки, міністерство, прокурори й судді різних інстанцій. Та безрезультатно.
Лежник має свою думку з приводу цього: В. Інжестойкова, як родича, захищає всюди високопоставлений держчиновник. Ото разом і «виховують»...
Молодий педагог звернувся до суду. Соромно, чесно кажучи, читати рішення Миколаївського місцевого суду від 20 листопада 2002 року, який відмовив у задоволенні позовної заяви. Оскільки в судовій ухвалі немає мотивувальної частини, неможливо уторопати, виходячи з чого суд дійшов висновку. Те рішення невдовзі скасував апеляційний суд в Одеській області і направив справу на новий розгляд.
Побоююся не тільки того, що й новий розгляд не дасть утіхи позивачеві, а й того, що на судове засідання знову викликатимуть малолітніх діток, які їхатимуть за три десятки кілометрів до райцентру разом з директором, щоб там свідчити проти свого недавнього вихователя, на честь якого випускали стіннівки зі словами поваги й любові. Отакий, з дозволу сказати, урок виховання.
Безробітний, напівголодний автор листа до редакції тим часом може залишитися без даху над головою. Він уже двічі отримував приписи звільнити шкільний гуртожиток, один раз його виселяли.
Куди ж йому подітися? Міг би, можливо, повернутися до Балтського району, влаштуватися в якусь із сільських шкіл, але ж хто прийме після всіх отих понижень у посаді, звільнення, після судових розглядів не на його користь?
с. Андрієво-Іванівка
Миколаївського району
Одеської області.
P. S. Як ми й передбачали, повторний розгляд позову Леоніда Лежника в Миколаївському районному суді втіхи позивачеві не приніс. Його рішення Л. Лежник знову оскаржує в Одеському обласному апеляційному суді. Побував молодий педагог і на прийомі у заступника голови облдержадміністрації Юрія Петренка. Посадовець пообіцяв розібратися в ситуації. Рішення суду він, звичайно, не скасує, а ось посприяти працевлаштуванню молодого фахівця може. Слідкуватимемо за подальшим розвитком ситуації.
