У Хмельницькому почала працювати «Школа життя». До створення цього центру для реабілітації дітей із важкими порушеннями інтелекту директор Емілія Козенко, батьки йшли довгих десять років. Напередодні відкриття закладу в обласному центрі налічувалося майже півсотні дітей, котрі через важку хворобу не могли адаптуватися в суспільстві.
Батьківський хрест
Валентина Віталіївна чекала народження синочка із трепетом: який він буде, коли зробить перший крок. Пологова травма перекреслила всі надії. Малюкові поставили діагноз: дитячий церебральний параліч із глибокою розумовою відсталістю.
Про роботу довелося забути. Коли Вадим став підростати, з’явилися нові проблеми. Він інстинктивно тягнувся до дітей, але про ігри з ними не могло бути й мови.
На плечі матері ліг важкий хрест. Чоловік після кількох років такого сімейного життя не витримав — пішов. А вона не могла залишити свого хлопчика. Попри все він залишався для неї найдорожчим і наймилішим у світі.
Настав час іти до школи, але куди — навіть спрощена навчальна програма була недоступна.
Постукали — відкрили
Віднайти грошей у бюджеті для створення нового центру тривалий час не було можливості. Але те, що не вдалося чиновникам, зробили батьки, які переконали Фонд соціальних інвестицій у тому, що коштів потребує саме цей об’єкт. На проект виділили 430 тисяч гривень.
Світле відремонтоване приміщення, виготовлені за спецзамовленням меблі, нова оргтехніка, облаштовані спортивні та тренажерні зали — інакше, як казковим подарунком для хворих дітей, не назвеш. Заклад став міською бюджетною установою і працює на рівних правах з іншими школами.
А мами стали вихователями
Людмила Вікторівна після десятилітньої перерви вперше отримала запис у трудовій книжці. Свого часу народження доньки внесло кардинальні зміни в життя. Розумова відсталість позбавила дівчинку можливості рости і розвиватися, як здорові діти.
Коли Юля пішла в нову школу, все в родині змінилося. Дівчинка нарешті отримала можливість спілкування з ровесниками. А її матуся стала помічником вихователя у школі, де працює і мати Вадима, Валентина Віталіївна. Із тридцяти штатних працівників семеро —батьки хворих дітей.
— Таке працевлаштування одразу розв’язало кілька проблем, — каже директор Емілія Козенко. — Коли поруч близька людина, дитина швидше адаптується до нових умов. Жоден вихователь чи викладач так не зрозуміє хвору дитину, як мама.
У цій школі вчать не читати і рахувати, а їсти ложкою, підходити до телефону, застібати ґудзики, самостійно ходити в туалет. Тут є класи, що імітують домашню кухню або ванну кімнату. Як запалити вогонь і ввімкнути воду, як користуватися пральною машиною — такі теми уроків.
Ціна уроку
Практично всі мами до зарахування на цю роботу отримували жебрацьку пенсію у 63 гривні для дитини-інваліда і 40 гривень за догляд. Проте навіть нинішня зарплата у 206 гривень не зрівняється з тим відчуттям свободи і можливістю спілкування, що дістали батьки і діти після десятиліть домашнього «ув’язнення».
Насправді дужим і здоровим важко до кінця зрозуміти проблеми, що переживає цей невеличкий колектив і згорьовані родини. Прикро, але коли в мікрорайоні дізналися про створення центру, знайшлись «активісти», котрі виступали проти. Мовляв, не хочемо поряд зі своїми дітьми бачити хворих, які з’їжджаються з усього міста.
Скажу лише одне: у кожного вчинку є свій урок. Рано чи пізно буде виставлено своя ціну...
Тим часом діти відвідують школу. Якщо не розумом, то серцем вони зрозуміють, що і для них прочинились двері у великий світ.
Хмельницький.
