І вкладати зароблені гроші в українські пам’ятники?

73-річний пенсіонер з Єзуполя, що на Прикарпатті, прирік себе на добровільну багаторічну каторгу на чужині. Щодня з ранку і до пізньої ночі він ось уже 13 років замітає американське сміття на вулицях Нью-Йорка, заробляючи в такий спосіб гроші на пам’ятники дорогим його серцю людям у себе на Батьківщині. Сьогодні в області уже є три пам’ятники, які пан Володимир профінансував, як він каже, «до цента». Це пам’ятники Тарасові Шевченку та Іванові Франку в рідному селі Єзуполі і відомому українському бджоляреві Петрові Прокоповичу в Івано-Франківську. А 1 листопада в обласному центрі на вул. Грюнвальдській відкриється четвертий за рахунком «його» пам’ятник — на честь 

85-річчя створення Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР).

Що змусило колишнього радянського вчителя стати американським двірником і вкладати зароблені гроші в українські пам’ятники? У скільки років тяжкої праці стає йому кожен з них?

Щойно Володимир Войцюк приїхав з Америки, щоб бути присутнім на відкритті свого чергового дітища. Жвавий дідусь, зодягнений у поношене пальто, і не думав вдавати з себе багатого мецената і зовсім не переймався тим, яке враження справляє. Мало того, він одразу сказав, що заробляє на пам’ятники «шуфлею і мітлою». «А щоб зрозуміти мої вчинки, — сказав пан Володимир, — треба трохи пізнати моє життя». Воно й справді виявилося неординарне.

Родом Володимир Войцюк з Єзуполя. У 1944 році восьмикласником вступив до місцевої підпільної молодіжної організації ОУН, якою керував його односелець, трохи старший від нього Семен Кавка. Збори хлопці проводили в стодолі або в стайні — «щоб ніхто не бачив».

Тут Володимир Войцюк дав клятву боротися за волю України. У 14 літ він став політичним референтом — друкував антирадянські листівки. Купив у Станіславі (колишня назва Івано-Франківська) набір букв з гуми і по одній відтискував слова, з яких складав пристрасні речення. Знали про це тільки його мама і Семен Кавка. Через два роки хлопець закінчив школу і вступив до Станіславського вчительського інституту на фізико-математичний факультет. На збори вже не приходив, бо переймався навчанням. А товариші, які залишилися, продовжували свою діяльність. Один з них у грудні 1947 року привів в організацію дівчину, яка приїхала в Єзупіль нібито з Коломиї і викликала до себе довіру переважно тому, що була з родини священика. Керівник був проти введення її в курс справ і, як з’ясувалося згодом, інтуїція застерігала його від цього недаремно. Дівчина виказала енкаведистам всіх хлопців, прізвища яких змогла вивідати. Одного дня — 18 березня 1948 року (цю дату Володимир Войцюк пам’ятатиме до кінця своїх днів) — всіх їх заарештували. На волі залишилися тільки троє, яких провокаторка не бачила і не знала, а товариші на тортурах не видали їхні імена. Серед тих, кому пощастило, був і Володимир Войцюк. Хлопці отримали по 25 років каторжних робіт у радянських ГУЛАГах. Все життя пан Володимир пам’ятає про це і шукає відповіді на запитання, задля якої мети Бог проніс мимо нього цю гірку чашу...

Утім, хоч тюрми йому вдалося уникнути, та не вдалося уникнути «чорного списку».

— Мій дід свого часу кілька разів виїжджав до Америки і за океаном народився мій батько, — розповідає він. — У 1938 році, коли почалася окупація Чехо-Словаччини, американці забрали з собою додому всіх своїх родичів, зокрема і тата. Прощаючись з нами, він пообіцяв, що забере нас до себе, як тільки знайде роботу — не довше, ніж за рік. Але в 1939 році прийшли радянські війська і зробити це стало неможливо. Тато бився як риба об лід. Постійно писав мамі через Червоний Хрест, сім разів присилав їй виклики до Америки, добився навіть, що у Москві зробили для неї закордонний паспорт, але з області її все одно не випускали. Мама змогла виїхати до тата лише 1964 року. Тобто вони зустрілися не через рік, а через 26 років. Прожили разом усього вісім років. Тато помер у 1972-му... Тим часом життя Володимира йшло за звичним для юнака його віку сценарієм.

— У березні 1951 року мене забрали в армію. Викликали на комісію і одразу заявили: «Завтра йдеш в армію». Навчання проходив у Ростові-на-Дону, де у той час неподалік знаходився табір німецьких військовополонених. Був відмінником зі стрільби і мене хотіли забрати в радіошколу. Але у травні відвідати одного з єзупільських хлопців, що навчалися зі мною, приїхав його вітчим, родич мого тата. «Ви Войцюка знаєте?» — запитали його між іншим. — «Знаю», — сказав він. — «А де його тато?» — «В Америці», — простодушно відповів той. З цього все й закрутилося, бо в документах я написав, що мій тато помер, хоч і знав, що він живий. Почалася велика перевірка. Замість радіошколи я опинився на Далекому Сході. І відтоді мене почали переслідувати... Після армії Володимир повернувся в село і все життя, відчуваючи на собі пильний погляд спецслужб, працював у місцевих школах скромним учителем фізики, математики і креслення. А в 1990 році вийшов на пенсію, спакував валізу і поїхав до Америки, де на той час ще проживала його хвора мама.

— В Америці спочатку мив посуд у ресторані, а згодом став двірником, бо навіть шуфлю і мітлу там важко дістати. Відчув на чужині, що ті національні ідеї, які заклала у молоду душу в гімназійні роки моя вчителька української мови, яка вела патріотичний гурток «Сокіл», ніде не поділися. Зразу я висилав додому пакунки тим, кого знав, з ким товаришував, щоб якось їм допомогти. А тут отримав листа від Семена Кавки, що у селі стоїть пам’ятник Шевченку, який нагадує телеграфний стовп. «Може, збереш гроші з наших земляків та й побудуємо кращий», — написав він. Я звернувся до кількох українців, але вони там дуже скупі. А тоді раптом сам собі кажу: почекай, чоловіче, твої товариші по десять років відбули у таборах, а ти врятувався. Давай тепер ти відпрацюй, як вони, і щось зроби доброго для свого народу...

На пам’ятники Шевченка та Франка в Єзуполі Володимир Войцюк відробив, як він каже, «три роки «хімії». Потім ще рік — на пам’ятник відомому українському бджоляреві Петрові Прокоповичу. — То вже була моя ідея. Я був пасічником з 1944 року, вчився цього ремесла у свого названого діда, дочка якого, до речі, була лікаркою, доглядала у бункері хворих упівців і підірвала себе гранатою, коли її вислідили енкаведисти... Мене зачепило за живе, що в дитинстві у книжці я вичитав, що перший у світі вулик зробив і перший у світі чистий стільниковий мед отримав українець Петро Прокопович. А потім побачив журнал, в якому його названо уже «большим русским пчеловодом». Ну, думаю, я вам покажу, якого він роду.

Отож тепер в Івано-Франківську, хоч Петро Прокопович і не прикарпатець, родом з Чернігівщини, є йому пам’ятник завдяки патріотичним почуттям пана Володимира. Щодо пам’ятника на честь 85-річчя ЗУНР, то він вартує йому трьох років праці. — Всі гроші на пам’ятник я вже привіз, хоч трохи й позичив, але то вже мій клопіт, як їх віддати... Дістаються мені гроші нелегко. Сплю по дві-три години на добу, а решту часу пильную біля смітників, бо мушу повизбирувати все, що бомжі там порозкидають... Мама моя вже померла. Я живу один у міській квартирі, яка їй залишилася після смерті тата — ветерана американської армії. В іншому районі живе моя дочка, яка приїхала сюди по «ґрін-кард», і її чоловік мені допомагає. Маю ще сина, він працює у фотосалоні «Спалах» в Івано-Франківську і теж усім допомагає, але з моєї праці. Що хочу сказати? Я в тюрмі не сидів, як мої товариші, але відбуваю її тепер. І мені нічого вже не треба, крім доброго слова...

 

Івано-Франківськ.